Інтерв’ю з Мариною Соколян

Марина Соколян — українська письменниця, драматургиня й сценаристка. Авторка дев’яти книжок у жанрах фантастики, філософської та соціальної прози. Лауреатка Єврокону, премій «Портал» і «Коронація слова». Працювала журналісткою, редакторкою, писала сценарії для кіно й телебачення, брала участь у театральних проєктах. Її твори перекладені англійською, польською та чеською.

Як виникла ідея написати «Прокляття Григора Нетутешнього»? Чи був якийсь конкретний поштовх чи подія, що надихнула?

Цей задум формувався поступово, протягом багатьох років. Зараз уже важко сказати, звідки саме «прийшла» та чи інша складова, але пригадую одну з них — імовірно, найпершу. Це був японський мінісеріал Tada’s Do-It-All House («Тада, майстер на всі руки»), знятий за романом Сіон Міюра (Shion Miura). За сюжетом, двоє друзів відкривають бізнес, який передбачає виконання будь-яких завдань. «Будь-яких» у цьому випадку буквально: від вигулу собачки до заміни професійного рестлера на ринзі чи навіть знищення пістолета.
Моя книжка не має нічого спільного з цим серіалом, окрім загальної стилістики — іронічної, абсурдної, кумедної, трохи сумної. Памʼятаю, коли я його подивилася, то так і подумала: хочу щось подібне. Але, звісно, до цього першого відчуття додалося багато інших вражень, ідей і досвіду. Можливо, згаданий фільм просто потрапив у резонанс із тим, як я відчуваю світ, і допоміг краще це усвідомити.

Чи був сюжет у голові з самого початку, чи він народжувався поступово, уже під час письма?

Цей роман для мене незвичний саме тим, що від початку не мав ані плану, ані конкретного призначення. Зазвичай я, коли починаю писати, вже маю приблизний план і знаю, чим усе закінчиться. Але в цьому випадку було все не так — загальний сюжет і призначення сформувалися десь в середині процесу.
Ймовірно, це було пов’язано з вибраною стилістикою. Абсурдне не вкладається в план: воно має дивувати, робити несподівані, нелогічні повороти. І мені самій було цікаво, що з цього вийде. Для себе я порівнювала цей процес із поїздкою темною дорогою, коли водій бачить лише кілька метрів перед собою. Але вже посередині рукопису відчула, що мені все ж потрібен напрям, підтягала сюжетні «доріжки», щоб вони рухалися в один бік.
Можу ще сказати, що першим виник навіть не сюжет, а образ міста — химерної локації з дивакуватими мешканцями. Головний герой з’явився трохи пізніше, як партнер у цій грі для міста — теж трохи схиблений, але по-своєму. Було цікаво спостерігати за тим, як вони «відкривають» одне одного.

Прокляття Григора Нетутешнього : роман

369,00 грн

Переглянути

Що для вас означає прокляття в назві — воно буквальне, символічне чи іронічне? І чи дійсно Григір проклятий, чи просто «не такий» у «не тому» світі?

Усе одразу. Це стосується й інших речей та понять у романі — їх можна сприймати і буквально, і метафорично. Скажімо, одним із сюжетних елементів є карантин. Це цілком реальна подія — заборона на виїзд, на зібрання, перевірки, обмеження, тощо. Але карантин має й символічний вимір — термін ізоляції, справедливе або несправедливе обмеження, або навіть місце, де перебувають «інфіковані» (як острів Лазаретто).
Те саме і з прокляттям. У сюжеті є персонаж, який його накладає, маючи для цього свої серйозні підстави. Але герой не знає, як воно діє, чи діє взагалі і, якщо так, то що тепер робити. Тож йому буде над чим подумати під час карантину.
Втім, можна сказати і так: герой «не такий» — у нього є ціла низка особистих, професійних, романтичних відхилень. Але в цьому світі всі такі, тож це не так і страшно.

Деякі сцени в романі емоційно дуже насичені — наприклад, зустріч із Майєю, сцена з люстерком чи поїздом. Чи писали ви їх із власного досвіду? І чи емоційно важко було це передавати?

Справді, емоційні сцени писати виснажливо. Колись, років п’ятнадцять тому, одна письменниця дала мені пораду: «Не треба боятися емоцій». Тоді я не зрозуміла, що тут може бути страшного. В моїх історіях були вбивства, втрати, нерозділене кохання — страждання на будь-який смак. Це було складно, але не настільки, щоб страшно.
Але, думаю, емоційна «амплітуда» збільшується з віком і досвідом. І от, надходить такий момент, коли ти ридаєш над хустинкою чи старим конвертом, не потребуючи вже сюжетного «допінгу» у вигляді бою на смерть чи героїчної самопожертви (хоча це теж може бути, чому ні).
Деякі фрагменти цієї історії справді походять із мого особистого досвіду. Чесно скажу, був момент, коли я буквально плакала над клавіатурою. Проте, підозрюю, інші можуть його навіть не помітити. Читача може зачепити щось зовсім інше. Люстерко кожному показує своє.

Якщо б ви могли прожити один день як Григір — у Сколоварі, з його тривогами, дивними зустрічами й паралельною реальністю — ви б погодились? І що б зробили там першим?

Я б не відмовилася, це точно. Хоча, думаю, одного дня було б замало — варто пожити там довше, аби насправді зрозуміти це місце і взяти для себе щось із цього досвіду.
Туристичних атракцій тут небагато (санаторій із лікувальними багнами не рахуємо), зате є чудернацький театр і незвично людне кладовище. Також можна побувати у різноманітних затишних генделиках, де наливають дуже концентровані напої; там можна гарно розважитися і зустріти непересічних людей, а також не зовсім людей.
Потрапивши туди, я б звичайно, одразу вирушила «водити козу» з його мешканцями. Вони там всі трохи ненормальні, зате вміють відриватися і чинити всякий веселий бешкет. Я мала щастя дружити з такими людьми і сподіваюся, в мене ще буде нагода здійснити цей план.

Чи має Сколовар прототипи у реальності?

Це збірний образ, тому їх одразу декілька. Мені було б приємно, якби читачі впізнали якісь риси й вирішили, якому реальному місту Сколовар найбільше відповідає.
Приміром, мене в свій час зацікавила площа, де майже поряд були розташовані банк, поліція та суд, ніби натякаючи на те, що чекає необережного зловмисника. Ще – будова доволі похмурого управління з міфологічними барельєфами при вході. Або іще – глибокі яри з вартовою вежею на вершечку пагорба чи кондитерська фабрика, чиї околиці пахнуть карамельками. Звісно, є і вигадані деталі, які скріплюють ці локації між собою і додають власного колориту.

Чи плануєте ви повертатися до цього світу — Сколовару, його жителів, атмосфери — у майбутніх текстах? Чи цей роман — завершена історія?

Наразі це завершена історія, але хтозна, що буде далі. Якось зі мною трапилась така незвичайна річ: я перечитала свій старий текст і відчула, що закінчується він не дуже задовільно, а потенціал героїв та ідеї не розкриті повністю. І вирішила, що просто мушу написати продовження – власне, саме цим я зараз і займаюся.
Тому не буду зарікатися. Можливо, років через десять мені захочеться написати продовження. Але зараз це – завершена історія. Герої пройшли свій шлях і зробили висновки – принаймні, я так сподіваюся.

Що для вас найважливіше в реакції читачів — щоб вони зрозуміли сенси, які ви закладали, чи щоб знайшли у книзі щось своє, несподіване навіть для вас?

Важливо і те, і інше. Це так само, як з дружбою: ми починаємо спілкування, бо виникає порозуміння, а продовжуємо його, бо нам є, що сказати одине одному. Іноді читачі справді знаходять щось своє, а іноді бачать те, що я сама не побачила. Це дуже радісні для мене знахідки – здебільшого. Але іноді, скажімо так — повчальні.
Якось я дізналася, що люди обговорювали мою книжку на читацькому клубі і знайшли там патріархальні стереотипи – при тому всьому, що я якраз намагалася показати, що такі стереотипи не сприяють побудові здорових взаємин. Можливо, показала не достатньо чітко. Або, може, змінилася оптика (між написанням та цим обговоренням минуло щось, може, років десять), і тепер сприйняття стереотипів інше, гостріше. В такому разі можна хіба порадіти, що суспільство розвивається.
Своїй новій книжці, звичайно, хочу побажати порозуміння. Але якщо вона зможе «подружитися» з читачами, стати темою обговорень, джерелом знахідок – значить, їй справді пощастило. Ну і мені разом з нею. Адже, як на мене, книжки пишуться саме для цього.

Розмовляла Софія Савчук