Лицар, якого ми заслуговуємо

В 21 столітті нечасто мова заходить про лицарів, а коли хто про них і говорить, то найчастіше йдеться про чарівних юнаків загартованих в боях. Вони своїми лише поглядами брали в полон тисячі дівочих сердець та своїми славними подвигами змушували мільйони людей затамовувати подих. Наш з вами герой, зізнаюсь чесно, трішки не такий. 19-річний Петро Ковальчук із Луцька далекий від тих славних вояків, яких ми бачимо в кіно чи книгах, проте від того він лицарем менше не стає. Хтось може кричати, що який може бути славний муж з того, хто в руках меча ніколи не тримав. Скажу вам по-секрету, у нього навіть коня немає, ба більше він їх боїться. А як хто буде гнівно доводити, що лицар боятися чогось не може, то я вам відповім, що страху не мають тільки дурні і мертві. Петро теж сам поки не знає ким він є, а однак сам того не відаючи, живе по лицарському Кодексу честі, а тому по-праву може вважатися мало чи не останнім продовжувачем цієї шляхетної справи.

На захист Петра від тих, хто ладен з кулаками доводити, що належати до славного роду людей він ніяк не може, скажу, що все ж має він дещо спільне з Трістаном, Артуром, Гавейном та багатьма іншими славними героями. Усі вони, як і наш герой, плекали в своїх захованих під залізними бронями серцях найтепліші почуття до прекрасних дам. Петро теж має свою amor, однак ця бестія підходить більше на роль «дами в біді», як дами чийогось серця.

Анастасія Вишнева дівчина зовсім не проста (читати: трішки ненормальна). Вона відрізнялась від усіх своїх однолітків і тому й запала Петрові в серце. Мало чого боячись, вона часом потрапляє в такі халепи, що і сама дивується. А найгірше те, що своєю місією вона вважає всунути свого симпатичного курносого носа в усі можливі справи, будь це суперечка перехожих чи питання планетарного масштабу. Таких зараз модно називати максималістами. Любить читати книги, вчити мови і дратувати нашого лицаря. Останнє робить на професійному рівні. З Петром вони уже понад три роки найкращі друзі.

Вони живуть в одному під’їзді ось уже 13 років, відтоді як батько Насті отримав хорошу роботу в місті Любарта. Діти з дитинства не ладнали між собою, бо були дуже розумними, а від так хотіли завжди бути найкращими. Вони суперничали протягом багатьох років, конкурували на усіх можливих конкурсах і олімпіадах, намагались обігнати один одного.

Так було доти, поки Петро не приєднався до читацького клубу, в якому була і Настя. Звичайна зала бібліотеки з того часу перетворилась на справжню арену бою. Так тривало однак недовго, а точніше до одного жаркого жовтневого понеділка. Саме тоді діти зібралися, щоб обговорити чергову книгу. Що то була за книга сьогодні уже забулося, але тут це й не головне. Начхати був то роман Винничука, Андруховича чи Забужко, важливо те, що погляди Насті і Петра так різнилися на неї, що навіть Велика Турецька Війна тьмяніє на фоні сварки, що розпалилась через неї. І ось в пориві злості Настя не втрималась і зацідила нашому лицарю прямісінько в щелепу. Втрати, які поніс юнак були величезні: два передні зуба, три столові ложки крові та його самоповага. Саме тоді сталося й те, що Петро знаменує найгіршою подією свого життя. Саме в той момент, коли він з своєю розтоптаною честю лежали двоє на землі, в очах двоїлось і яскраво світили зірки, саме в тому сяючому мерехтінні, що неминуче знаменувало струс мозку, він вперше поглянув на Анастасію, як на дівчину. В той по-дійсному трагічний момент в його долі він зрозумів, що на свою біду закохався. Недарма ж кажуть, що від любові до ненависті пішки ходять. Коли Анастасія вибачилась за свій порив, вони помирилися та стали від тоді найкращими друзями.

Був теплий весняний вечір, Петро поспішав на зустріч до подруги. Настю він помітив здалеку, вона сиділа в парку біля дому і дуже вдумливо читала книгу. Між її бровами виднілась маленька зморшка, що могла знаменувати лише одне, прочитане їй зовсім не подобалося. Поцікавившись про причину такого смутку, хлопець почув найнеочікуванішу відповідь з усіх можливість. Тремтячим хриплим голосом вона сказала:

-      Ми всі приречені і скоро помремо. – випаливши це Анастасія опустила голову на книгу і почала тихенько плакати від відчаю.

Хлопця немов током вдарило від тієї новини. Витративши близько тридцяти хвилин на допит, наш герой дізнався, що його подруга змогла відшукати давнє пророцтво, що загубилося на сторінках давньої «Книги Долі», залишене нащадкам самим Мерліном. У ньому йшлося, що в час коли південь затрясеться через війни та чвари, коли від повеней топатиме схід, коли захід заполонить хвороби та смерть, коли північ страждатиме від засух, саме тоді і з’явиться монстр Ґрімберт, і тоді на землі запанує справжнє зло. Неважко здогадатися, що катастрофа уже близько. Такі новини вразили б певно навіть самого маркіза де Сада, якби той був живий, що вже казати про Петра.

— І що ти думаєш, що його ніяк його не перемогти? Для чого нам бомби, винищувачі і танки? Повір, якщо людству, щось реально загрожуватиме, то нам швидко вдасться це побороти.

— В тому то й справа, що ні! Ця істота невразлива до жодної зброї, окрім меча короля Артура. Ось поглянь.

— Ну так тим більше не проблема, знайти меч і ніяких проблем!

— Річ в тім, що він хоч і існує, однак використати його ніхто не може. Він глибоко захований в скелях аббатства Сан Гальгано і жодна людина його знайти не зможу, окрім справжнього рицаря.

— Ось це уже проблема, важко знайти його буде.

— Практично неможливо, якщо бути реалістом. Вони, як мамонти, вимерли і вже давно, тому просто потрібно готуватися до біди. Як шкода, що життя так швидко закінчується. – зі смутком сказала Настя і додала: — в світі існує скільки гарних книг, а я не встигнула прочитати навіть тисячі!

Все ж в кінці-кінців друзі вирішили, що спробують знайти спосіб врятувати світ. Вони годинами сиділи над стародавніми книгами та довідниками, вичитували сторінку за сторінкою. Для цього вони навіть проникнули в старий пильний архів.

Врешті-решт вони зрозуміли, що лицарі хоч і зникли, але все ж можна спробувати їх відродити. Після довгих пошуків, їм вдалося віднайти обряд посвяти в лицарі (або аколаду), яким користувався сам король Артур. Виявилося, що посвятити в лицарі може кожен дурень (точніше «діва прекрасна», а на цю роль згодилась би і Анастасія), а от в лицарі мало хто може податися. В давньому транскрипті налічувалося аж тринадцять пунктів того, яким має бути претендент на цю шляхетну роль і ніяк цієї умови обійти не можна було. До того, ж щоб провести обряд, вони мали знайти ще лицарські обладунки, меч, щит, потир, та до всього цього посвята мала відбутися в церкві, що закладена справжнім лицарем. Якщо перші чотири знайти було не дуже важко (Марічка рішуче запропонувала обікрасти музей), то з останнім була справжня біда.

Поки наші герої шукатимуть усе це, я вам розповім про вимоги Короля Артура та чому саме наш герой є кращим кандидатом на цю роль. Отож справжній лицар має в серці своєму носити любов до Господа Бога. Петро буває в церкві аж двічі на рік, а як зійдуться зірки (себто коли рік високосний) то і тричі. Лицар має мати серце не черстве і уміти по-справжньому кохати. Ну це і так зрозуміло, погляньте на цього нещасного і скажіть, чи не заради кохання він світ тут намагається від зла врятувати. А ще представник цього славного має бути рішучим. Ну тут Петрові взагалі мало хто конкурент, адже він навіть може часом (правда не завжди) наважитися сказати в маршрутці свою зупинку і до стоматолога сам записується, а це, повірте уже на-слово, ще той подвиг. Король Артур вимагав хоробрості від своїх мужів, а цього нашого герою теж не займати. Розкажу вам по секрету, що одного разу наш безстрашний герой побував в самій філії пекла на Землі (це місце ще часом називають громадським туалетом) і йому опісля навіть жахи не снилися. Дивина тай годі! До цього всього лицар має бути ще вірним своїм батьківщині, серцю і коханій; бути освіченим; вміти захищатися та відстоювати свою честь; бути сильним фізично та морально; вольовим; бути відповідальним; бути по-справжньому добрим та уміти турбуватися про інших. Я хочу завірити вас, що наш герой цими якостями теж безсумнівно володіє, а поки пропоную повернутися до спецоперації «Врятувати світ».

Отож не буду розповідати про те, як відбувався грабіж музею, щоб не давати підказки тим, хто все ж захоче наважитися на щось подібне (скажу лише одне: читайте книги). Як вони з усім тим накраденим добром добиралися додому та ще й маршруткою, теж не скажу, бо є багато таких, що захочуть над ними понасміхатися. Однак в музеї вдалося віднайти лише меч і обладунки, потир же ж їм вдалося з божою поміччю вкрасти в церкві. Місце обряду теж було обране. Ним став храм св. Панталеймона (по-колишньому св. Станіслава), що знаходиться в давньому серці українського лицарства ­­— давньому Галичі. Скільки славних подій пережило це славне місце і ось тут через багато років знову відбудеться посвята поки ще безіменного парубка в ряди шляхетного роду.

Пошуки ж кандидата, були безуспішні. Анастасія і Петро діяли рішуче і кардинально, проте все без результату. Вони впадали то в розпач, то у відчай (коли куди залежало від дня тижня). Вони навіть виставили оголошення на сайті знайомств, написали в газету і навіть подали заявку на телевізійну передачу «Жди меня». Всі, до кого вони зверталися по допомогу, просто напрямляли їх до іншої інстанції (читати: посилали).

Однак як це часто буває, там де не можуть допомогти люди, допомагає Бог. Так і тут трапилося. Анастасії наснився віщий сон, в якому вона все ходила лісом по слідах за парубком в обладунках, в руках він тягнув величезний меч, обрамлений дорогоцінним камінням. Вона все намагалась зрозуміти хто це, та парубок не спішив знімати свого сталевого шолома. Дівчина запам’ятала лише проникливі сірі очі, від яких віяло теплом та які були чомусь дуже знайомими. Зранку дівчина поспішила на зустріч до Петра, щоб розповісти про цю чудасію, та при зустрічі не змогла і слова вимовити, адже на неї дивилися саме ті очі із сну.

Отже, настав час аколади. Яскраві промінчики сонця проходили крізь невеличкі віконця храму. Світло розсіювалося та нерівномірно падало на стіни. Петро провів цілу ніч в церкві, стоячи на колінах та молячись Богу, просячи його благословення. Обладунки на його тілі були хоч і важкою, але приємною ношею. Чомусь на душі було легко. В церкву зайшла Анастасія. Світло грало в її волоссі, роблячи її ще гарнішою. Обійшовши Петра вона підійшла до нього та перехрестила тричі. Так почався ритуал.

Після прочитання лицарського Кодексу честі, Петро сказав завчені на пам’ять слова з книги, які, здавалося, закарбуються в його пам’яті навічно: “Обіцяю і клянуся у присутності мого Господа і на свого пана становищем рук моїх на Святе Євангеліє ретельно дотримуватися законів і наше славне лицарство“. Вийнявши меч, дівчина вдарила лицаря тричі по плечах, поцілувала тричі та дала зробити три ковтка вина з потира. А потім вручила меч та щит і зі словами: “Пан лицар, даю тобі цей щит, щоб захищатися тобі від ударів ворогів, щоб нападати тобі на них відважно, щоб ти зрозумів, що більша послуга государю і отечеству у збереженні дорогою для них твоєї персони, ніж у побиття багатьох ворогів. На щиті зображено це твій родовий герб – нагорода доблесті твоїх предків, поставив його гідним, Додай славу твого роду і додай до гербу прабатьків будь-який символ, який би нагадував, що твої доблесті подібні річках, вузьким у витоку і розширюється на протязі“.

Коли Анастасія сказала останню фразу, на вулиці почався сильний дощ і десь далеко загриміло, це означало лише одне: Бог благословляє Петра на рицарські подвиги, а отже посвяту можна вважати успішно завершеною.

Меч вдалось теж віднайти, одна через два місяці, коли друзі мали канікули. Довго вони бродили печерами, а знайшли вони його взагалі ненароком, вже на виході, коли зневірилися. Там же в Італії Анастасія перейшла в статус дами лицаря, що є хоч для вас читачів і не дуже важливо, але думаю трохи потішить ваші серця.

А як щодо Ґрімберта, то бій з ним ще не відбувся, але з упевненістю скажу, що як те станеться, то ви точно про це почуєте і впевнитесь, що Петро саме той лицар, який нам потрібен.