Гранум

 Сір Луап Куалрінський методично відпрацьовував удари мечем, коли у небі, освітленому сяйвом Луами та Генрієти, з’явилась ще одна зірка.

Лишаючи по собі вогняний слід, вона пронеслась небесами, немов розрізаючи їх навпіл.

– Хай береже нас Куаль-Луах, – тихо промовив про себе лицар, вже готуючись до поганих новин.

Десь удалині та зірка приземлилась на землю, ховаючись за червоногарячими кронами дерев.

Луап не став дарма втрачати час. Він одразу розпочав збори, тож коли прибув феодальний вісник, лати вже сиділи на ньому, немов влиті.

– Знаю-знаю, зупинив будь-які пояснення лицар, завершуючи приготування, – ситуація катастрофічна, чи...

– Поки невідомо, однак великий Зурам збирає усіх лицарів.

– Я здогадався, – одягнув свій шолом Луап, – веди.

Не втрачаючи час, вони всілися на своїх шайлінгів та рушили до точки збору, підганяючи своїх шестилапих.

– Так, багато лицарів відгукнулись на клич, – промовив Луап, спішившись.

Всі вони були так чи інакше його знайомими. Більше того, з багатьма із них він мірявся силами на Зурамських турнірах.

Проте, ніхто не захотів привітатися з ним не формально. Вперто ігноруючи будь-які спроби Луапа завести діалог.

Так, дружба між лицарями спалахує не на турнірах, а на бенкетах після них, куди він ніколи не любив ходити. Однак і зраджувати собі Луап також не насмілювався. Врешті-решт, товариство його в цілому мало цікавило.

– Треба рухатись до місця падіння зірки. Всі готові?! – крикнув сір Кейлун Уліанський, всідаючись верхи на шайлінга. Той невдоволено фиркнув, махнув хвостом, здіймаючи пил, але все ж покорився йому.

– Гайда! – крикнув хтось із натовпу. Його слова підтвердив ще хтось.

І от, лицарський загін вже просувався до місця приземлення без тіні страху.

Зараз було ясно, що зірка впала за лісом, у невеликому полі, що вже давно поросло дикими рослинами.

Здалеку, попри стовп диму від попаленої трави, її контури виблискували у сяйві Луами та Генрієти, немов вона був зроблений із шляхетної сталі.

Рушили ще ближче.

Луап йшов у перших рядах, тримаючи напоготові свого меча.

«Яке ж випробування наслав на нас Куаль-Луах?» – подумалось йому, коли зірка дивним чином відкрилась, немов розкриваючи велетенську пащу.

Із неї повільно, навіть поважно, вийшла потвора: більша частина її тіла була схована у лати, однак зовсім не такі, як у шляхетних лицарів. На голові в неї були чорні, дуже довгі вібриси, а очей було всього двоє. Якщо це, звісно, справді були очі. В одній із рук вона тримала дивну сферу, схожу на снаряд чи щось подібне. Помітивши його, всі помітно занервували та відступили назад.

Раптом потвора кинула цю сферу на землю. Вона в одну мить виростила собі кінцівки та голову, і тепер була схожа на маленького металевого шайлінга, тільки зовсім без пащі.

– Знищити потвору! – закричав Кейлун Уланський, піднімаючи вгору меча.

Найхоробріші одразу ринулись вперед, направивши на ворога гострі списи. Таку атаку потвора не могла пережити, адже вона була одна проти дюжини лицарів на шайлінгах.

В куражі спільної атаки ніхто не встиг помітити, як істота дістала звідкись невелику металеву палицю.

В наступну мить все змішалося.

Люди та шайлінги злетіли у повітря, відкинуті страшною силою.

– Потвора чаклує! – закричав хтось.

У паніці, лицарі кинулись увсебіч.

Хтось тікав, зовсім забувши про власну честь, хтось не міг підвестися, пошкодивши кінцівки в бою.

Сір Луап Куалрінський дістав свого меча, готуючись до довгої битви.

Його скинуло із шайлінга, проте вдалось обійтися лише кількома синцями.

– Хай береже нас Куаль-Луап, – промовив він, кинувшись в атаку.

В ту мить, коли до потвори лишалось всього декілька кроків, його різко відкинуло назад. Лише завдяки виставленому щиту, лицарю вдалося уникнути поранень.

– Арбалети в бою, бережіться! – відлунням пролунало між рядами.

Сір Луап разом із іншими сміливцями поспішив відійти назад, за лінію вогню.

Засвистіли стріли. Десятки їх, зупинені невідомо чим, зупинились просто у повітрі, а тоді впали на землю, немов їх ніхто не запускав у ціль.

– Не чаклун. Зір-Шалан. Це Зір-Шалан! – крикнув молодий лицар поблизу Луапа.

Він покинув свій меч та кинувся навтьоки, разом із іншими.

– Не панікувати, не панікувати! – кричав лицар, але його вже ніхто не слухав.

Паніка поглинула і звірів, і людей. Рятуючись від Зір-Шалана, вони зовсім забули не тільки про честь, а й про всіх своїх товаришів.

– Я тебе не боюсь, потворо! Зі мною сила Куаль-Луаха! Разом із ним я сильніше будь-якого зла! – Луап міцно стиснув меч, підняв свій щит.

Зараз тільки він міг протистояти чудовиську.

Із шаленим криком, він кинувся уперед.

Жахлива сила, що вдарила із металевої палиці, відкинула його назад.

Сплюнувши пилюку, лицар підвівся знову, спираючись на меч.

– Хоч скільки б сил не дало тобі зло, мене тобі не здолати, – ледве дихаючи, промовив Луап.

Однак його нова атака завершилась тим самим.

«Смерть у бою… Достойно», – подумав він, знову підводячись.

– Я… Я… – Спробував щось промовити лицар, але дивний голос перебив його.

– Аналіз мовних одиниць успішно завершено, розпочато автоматичний переклад, – промовив маленький металевий шайлінг.

– Що? – Луап не вірив своїм власним вухам.

–Що-Що… Може ти вже припиниш намагатися мене вбити? Такого непривітного місцевого населення я ще ніколи не бачив, – розвела руками потвора. Схоже, дивне бельмекання, яке вона вигукувала, повторював металевий шайлінг, але уже нормальною мовою.

– Це якесь марево? Ти хочеш одурити мене і забрати душу? Я не дозволю тобі, – лицар підняв угору меч.

– Я всмажу тебе кінезисом іще раз, якщо посмієш знову нападати. А будеш пробувати ще — дістану ефективніші прибамбаси. Я зрозуміло пояснюю?

– Я не боюсь смерті! Твоє чаклунство мене не зупинить!

– Та послухай ти мене, герою, я не хочу нікому шкодити. Ви ж самі накинулись на мене цілою купою, ще й на своїх тваринках. Якби я хотів, ви б всі давно були мертві.

– Чому я маю тобі вірити? – все ще тримав напоготові зброю лицар.

– Аборигени, – закотив очі монстр, підбираючись ближче.

– Стояти! Я буду захищатися!

– Гектор, давай скан, – промовив Зір-Шалан до свого звіра.

– Пошкоджені зв`язки верхньої кінцівки. Багаточисельні гематоми. Розтягнення м`язів нижньої кінцівки.

– Угу, все не дуже добре, але жити точно будеш. Можу спробувати підлікувати, якщо хочеш. Всередині корабля є медична капсула.

– Що… що ти хочеш?

– Точно, ти ж не розумієш, що це… – замислився монстр. – Я можу вилікувати твої рани у якості вибачення, але тільки якщо ти сам вибачишся за напад на мене та намагання вбити.

– За напад? Тобто… Хоча, якщо так подумати, поговорити ми і справді не намагалися, – знітився Луап.

– Поширена помилка, – підтвердив прибулець.

– Але хіба я можу бути впевненим, що ти не намагаєшся мене обманути? Зір-Шалан саме так і зробив би.

– Гадки не маю, хто це. Але я бачу, що ти сміливий воїн. Всі інші давно втекли, а ти лишився, хоч і не розумів, що робиш.

Прибулець поклав на землю свою металеву палицю та схрестив руки на грудях.

– Я солдат Конфедерації, Олег Писар, служу волі Міжпланетної ради! – крикнув прибулець.

В цей момент він був зовсім не захищений.

«Якщо і нападати, то зараз» – подумав Луап.

Він зітхнув. Повільно заховав свій меч у піхви.

– Я, Сір Луап Куалрінський, служу волі великого Зурама, – урочисто промовив лицар, поклавши руку на груди.

– Прошу пробачення за заподіяну шкоду. Я діяв лише у межах самооборони, – сказав прибулець, розслабившись.

– Так, прошу вибачення, що напали, не намагаючись провести переговори.

– Ну от, порозумілися, – для чогось показав свої ротові кісткові нарости прибулець.

Тим не менше, напруга нарешті зійшла на нівець.

– Навіщо ти прибув сюди? Ти справді був усередині зорі?

– Не зорі, а корабля. Це така штука, для подорожі між планетами.

– Між чим? – здивувався Луап.

– Не бери в голову, – махнув кінцівкою прибулець. – Я здійснив аварійну посадку. Тобто, насправді мені зовсім не хотілося сюди втрапити. Просто не було іншого вибору. На мій крейсер напали. Цей корабель, який ти назвав зорею, – лише рятувальний човник.

– Хто напав? Зір-Шалам?

– Та ні. До чого тут цей твій Зір? Напали лудійці. Вони того ж виду, що і я, просто у нас зараз війна.

– Як у нас була із Зурамством Щорка, розумію, – кивнув Луап.

– Так, війна це та річ, яку скрізь розуміють, – якось сумно відповів прибулець, – я не хочу затримуватись тут. Але палива для польоту у мене не лишилось. Вся надія на сигнал тривоги, але, як на зло, бортовий передавач пошкодило. Мені треба якось передати свої координати,– прибулець на мить замислився, а тоді додав: – у вас тут часом немає грануму?

– Не розумію, про що ти, – щиро відповів Луап.

– Такі білі камінці. Якщо їх розбити, всередині схожі на зоряне небо.

– А, меджиси! – вигукнув Луап. – А скільки тобі треба? Я можу дати десь три-чотири мішки.

– Мішки? – ледь не скрикнув Олег. – А звідки у тебе стільки грануму? Тобто, меджисів.

– Ну, вони смачні із м’ясом еал. Мені часто таке готують, тому я маю запаси.

– А, їси… – із якоюсь дивною інтонацією промовив прибулець. – Мені потрібно декілька штук.

– Всього декілька? Ти ж зовсім не наситишся.

– Я їх не їсти буду, – помахав головою прибулець. – Принесеш мені?

– Добре, але мій шайлінг кудись втік. Тож доведеться почекати.

– Сумніваюсь, що у мене є так багато часу. Скоро сюди прийдуть ще воїни, а я не хочу їх калічити.

– Це вірно, підмога без сумніву прийде вже незабаром.

– Що ж, тоді почекай, я спробую щось придумати, – прибулець швидко повернувся у свій корабель через його пащу.

Луап, тим часом, спробував торкнутися до малого шайлінга, що лишився разом із ним.

– Ну, маленький, я тебе не скривджу, – сказав лицар, нахилившись до нього.

Схоже, металевий шайлінг не був налаштований на контакт. Він зовсім ніяк не зреагував на пестощі.

«Певно, він його зовсім не привчив до ласки, – подумав Луап. – Якби у мене був шайлінг, що здатен перекладати з різних мов, я б сам носив його на власній спині»

– Я повернувся, – сказав прибулець, тримаючи якусь дивну річ у руці. – Це такий аналог мішку, тільки більш технологічний. Хоч на вигляд він і маленький, туди можна складати багато речей.

– Чаклунство, так?

– Так, – погодився Олег, – ходімо.

Разом вони рушили до маєтку Луапа прямо через червоногарячий ліс.

– Твій шайлінг зовсім не йде до рук! Він такий малий, але стільки вміє, – порушив вже занадто довгу мовчанку лицар, коли вони продиралися крізь зарослі.

– Мій шайлінг не зовсім живий. Йому це все не дуже то й потрібно.

– Не знаю, чому ти вирішив, що він помер, але я все ж таки вважаю, що всім шайлінгам це потрібно. Так, зовні вони виглядають не надто приємно, можуть вкусити чи скинути із себе, але коли до них із добротою відноситись, вони відповідають тим же.

– А ти любиш шайлінгів, як я бачу, – знову показав свої ротові кісткові нарости прибулець.

– У мене просто окрім них… Ну, не будемо про це, – вчасно зупинився Луап.

Коли вони нарешті дійшли до маєтку, вже сутеніло. Луама та Генрієта ховались за обрій, щоб знову подарувати світло наступного дня.

– Ось власне і всі мої меджиси, – похвалився лицар декількома десятками мішками зі своєї комори, – бери, скільки тобі треба.

– У вас так багато меджисів…

– Їх легко добувати. Лежать собі на землі, нікому не потрібні. Це все таки їжа не для всіх.

Прибулець обережно взяв до рук декілька камінців. Покрутив їх у руках, показав своєму шайлінгу, а потім закинув до своєї чаклунської штуки, що ніби поглинула їх, не лишаючи і сліду.

– Що ж, дякую за допомогу, Луап. Я цього не забуду. До речі, я так і не полікував тебе!

– Не варто. Тілесні рани — це ніщо для лицаря. Тим більше, я вже цілком у порядку.

– Добре, – кивнув Олег, – знаєш, я…

На вулиці піднявся жахливий шум.

Від несподіванки Луап дістав меча, аби захиститися від нападу.

– Спокійно, це, мабуть, за мною.

Олег опустився до свого шайлінга та щось йому сказав, ці слова не перекладалися, а тоді швидко вийшов на вулицю. Разом із ним вийшов і Луап, все ще тримаючи в руках меча.

Велетенський металевий корабель висів просто над ними. Із його тіла виходили струмені полум`я, а гігантські крила могли закрити від світла весь маєток.

– Хай береже нас Куаль-Луах, – тихо промовив Луап, тримаючись за щитом. Потоки шаленого вітру зривали із дерев листя та піднімали велетенську хмару пилу.

Врешті, велетенський металевий монстр опустився на землю біля маєтку. Його паща відкрилась так само, як і паща Олегового корабля.

– Мені треба йти. Радий був познайомитись, і дякую за доброту, – Олег простягнув Луапу свою кінцівку.

Здивований лицар просто втупився у неї, нічого не розуміючи.

– Простягни мені руку, – тихо сказав Олег.

Луап послухався.

– Про це більше нікому не кажи, – прибулець непомітно поклав йому до рук свій магічний мішок, – удачі тобі. – Олег розвернувся та пішов до корабля. Там його вже чекали такі ж істоти, як і він.

– Служу волі міжпланетної Ради! – крикнув Олег.

– Вільно, солдате, – відповів майор.

– Дякую, що прибули на мій сигнал.

– Кляті Лудійці…

– Авжеж, – погодився Олег.

– Бачу, ти познайомився з місцевими, – кивнув майор у бік Луапа, який все ще стояв на місці.

– Перебувають приблизно на рівні середньовіччя по розвитку.

– Тобі пощастило натрапити на таку цікаву планетку. Ти ж встиг провести ресурсну розвідку? Місію треба виконувати за будь-яких обставин, сам знаєш.

– Майоре, я все повідомлю у повному звіті, однак, позитивних результатів вона не дала, – Олег проковтнув клубок у горлі. – Я не знайшов тут жодних слідів грануму. Треба продовжувати розвідку. Я якомога швидше відправлюсь по своєму первинному маршруту.

Шлюзові двері корабля почали зачинятись.

Олег помахав на прощання Луапу та натиснув кнопку на дроні, перевівши його у сплячий режим.

– Дуже мило, – саркастично промовив майор, коли двері зачинились, – я чекатиму повний звіт до вечора стандартного дня.

– Так точно, – відповів Олег.

Вже десь далеко, під сонцем Луами та Генрієти, Луап Куалрінський прочісував ліс у пошуках свого шайлінга, зрідка поглядаючи на небо у пошуках нових зірок.