Зоряні лицарі

Напевно, лише на зображеннях цей замок виглядав справжнім. Кутові башти з вузькими бійницями, масивний донжон, вдвічі вищий за стіни. От тільки рів з водою навколо стін був відсутній, це вже було б занадто в часи, коли будь-яку твердиню можна спокійнісінько розстріляти з орбіти. Насправді лицарський замок на планеті Росінант правив за корчму і розміри мав відповідні. На прапорах, що лопотіли на баштах, мечі перехрещувалися з кометами, а щити прикривали спіралі галактик.

Поля навколо замку були справжніми і на них якраз клубочилися жнива. Вілани поспішали зібрати врожай на землях, що належали їхньому сеньйору. Він володів усім, що знаходилося на цьому плато, котре не надто високо здіймалося над тутешніми химерними, нехоженими лісами. З космосу плато мало вигляд сліду від лицарського ботфорта.

Біля замку, котрий, попри буденну правду, корчмою не називав ніхто, стелилася площина, яку полем не можна було назвати через відсутність жодної стебелинки на ній. Над справжніми полями здіймалися вихори з пилюки впереміш із соломою, над полями перекочувалося рокотіння машин. Голою площиною ковзала спекотна тиша.

Потім над площиною з’явився звук. Саме з’явився, а не прозвучав, бо вухо не могло його почути. Але звук був, навіть вілани в полях зупинилися, закрутили кучматими головами. І вгледіли над площиною зореліт, дуже схожий на летючу ягоду ожини. Саме він видавав той гнітючий звук-писк, наче принесла його на Росінант з порожнечі тисяча невидимих кажанів. Зореліт сів у центр площини і тиша полегшено видихнула.

Наступні гості прибули беззвучно. В різних кінцях площини згустилися три хмарки – дві зелених, одна багряна. Коли вони розвіялися, на площині стояли дві ошатні блідо-блакитні кулі та ще якась штука, якій ідеально пасував єдиний, хоч і незграбний, епітет – мегатехнологічна. Тобто, ідеальний витвір техніки, при вигляді якого у кожного нормального механіка з’являлося непереборне бажання змащувати його та протирати, протирати та змащувати.

Двоє чоловіків, які вийшли з куль, через свій зріст вивершувалися б над будь-яким людським натовпом. Шириною могутніх плечей вони рівнялися, проте старший був куди ширший в поясі.

− Привіт, Вихоре! – сказав старший.

− Вітаю, Громе! – відповів молодший.

З технологічної штуки стрімко викотилося щось металевопластикове та почало химерно трансформуватися. В результаті постала цілком людська подоба, та все одно, побачивши її, кожен механік… ну, ви зрозуміли.

− Здоровенькі були! – привіталася подоба дзвінким дискантом.

− Здоров, Мото!

− Вітаю, Мото!

«Ожина» розродилася гостем, котрого за людину можна було сприйняти лише в глибоких, ближче до темряви, сутінках. Червоне волосся (назвемо так цю масу товстеньких довгих шворок) гребенем від зеленого чола спадало геть на спину. Там воно ховалося за округлими верхівками блакитних крил.

− Вітаю, мілорди! – церемонно вклонився червоноволосий. Мілорди вклонилися навзаєм. Потім Грім простягнув правицю для потиску.

− Ти здорово виручив мене на Проціоні, Крилатий. І змахався так швидко, що я і подякувати не встиг.

− Кинь, ми ж свої люди! – потис йому руку Крилатий і розреготався квакаючим сміхом. Назвати себе людиною здалося йому дуже кумедним жартом.

На стінах замку заклично просурмили фанфари, але гості не зрушили з місця. Вони дивилися в небо, явно ще на когось чекаючи. І дочекалися.

В небі ревнуло, загуркотіло, а потім оглушливо гримнуло. Сполохані вілани з відчаєм закрутили головами. Невже злива накриє поля просто посеред жнив? Проте циліндр, котрий на конусі вогню опустився на площину, не приніс жодної краплі вологи. Напівсфера, що вінчала гримкотливий зореліт, навівала дещо непристойні для людей асоціації.

− Реконструктор прибацаний! – пробуркотів Грім. – Невже він думає, що наші пращури справді отак подорожували поміж зірок?

− Так і було, − ствердно кивнув головою Вихор. – Багато зірок згасло з тих часів.

− Па-ла-дин! – дзвінко проспівав Мото.

− Так. Його ім’я також із тих часів. Ядро його знає, що воно означає.

Корчмар, що відкликався на Спритника, добре знав свою справу. Кожен із гостей отримав своє. Вихор меланхолійно вихитував пурпурове вино в тонкостінному келиху, закручуючи його то в один, то в другий бік. Грім з Паладином раз по раз гримкотливо зіштовхували свої здоровенні кварти з чимось пінистим. Крилатий видушував з довгої звивистої ліани мутну рідину просто в горлянку. Мото задоволено повискував, простягаючи долоні до пірамідки, звідки у них впивалися короткі блискавки щоразу іншого кольору. Дівчина, що вибрала місце в дальньому кутку, нічого не пила і не їла. Вона переводила неправдоподібно блакитні очі з одного лицаря на іншого і дослухалася до шляхетної розмови, жодного слова, втім, не розуміючи.

− Спритнику! Мої зброєносці доповідають, що передали твоїм людям усе, що ти замовив, − сказав Грім, прислухавшись перед тим до чогось, лише йому чутного.

− І мої, − сказав Вихор.

Мото підняв догори долоню, приєднуючись до вищесказаного. Другу долоню простягнув до пірамідки, зелена блискавка вдарила прямо в її центр. Мото пересмикнувся в екстазі.

Порожніючи, помаранчева ліана намотувалася Крилатому на руку. З неї потяглися тонкі гострі паростки, проколюючи одяг, аби дістатися до тіла, тепло якого їх принаджувало. Лицар того, здається не помічав. Паростки торкнулися зеленої цупкої шкіри, та пробивати її не поспішали. Спершу на їхніх кінчиках з’явилися краплі мутної рідини. Майже такої, яка дарувала екстаз Крилатому. Майже, але не такої. Краплі мали зробити нечутливою шкіру для непомітного проникнення тремтячих від спраги помаранчевих паростків. Віддай і зразу забери!

− Е ні, паскудо! Я знаю твій норов!

Крилатий зірвав ліану з руки і лунко, наче батогом, ляснув нею до підлоги. Вона обм’якла, помаранчеві паростки втяглися до одутлого стебла.

− Знаєте, як цю кляту, солодку, п’янку паскуду називають у мене на батьківщині? Віддай і зразу забери! Спритнику, зачекай. Я для тебе також щось маю. Ось!

Спритник прийняв із зеленої долоні короткий, лише трохи вигнутий ріг невідомої тварини. Товстий кінець було залито чимось, схожим на віск.

− Знаєш, як у нас називають цю штуку, що всередині. Я заберу твій біль!

− Так, я знаю. І знаю, як важко її дістати та скільки це коштує. Я у боргу перед тобою.

− Пусте. Ми ж свої люди! – відмахнувся Крилатий і зареготав. Цей власний жарт незмінно викликав у нього сміх. Як правило, лише у нього.

Паладин, котрий прибув на Росінант вперше, і котрому нічого не замовляли, насупився і гупнув порожньою квартою об стіл. Металеві кільця, з яких була сплетена його дивна довга сорочка, тихо задзвеніли.  

− Я незабаром повернуся, − сказав Спритник.

Надворі двоє зброєносців знущалися зі старого горбаня, поставивши його на коліна. Один нерішуче погладжував горб металопластиковою рукою. Інший, у довгій, сплетеній із металевих кілець сорочці, діловито копав горбуна під зад, повчаючи при цьому колегу.

− Ти гладь, залізяко, гладь. Є така прикмета – хто погладить горб, ніколи не іржавітиме. А якщо ляснути по цьому горбу долонею з усієї сили, то…

− Геть! – коротко сказав Спритник.

− Що? Ага, от і я кажу цьому виродку горбатому – йди геть, тут панове лицарі гуляють. А він бурмотить щось і ані руш. Не поважає, значить, панів зброєносців, − копнув нещасного ще раз вагомим ботфортом здоровило у залізній сорочці. І тут же відлетів, скрутився на землі клубочком і знерухомів, наче заснув. Другий кинувся на корчмаря, але схопив в металопластикові обійми лише повітря. Вміла рука зірвала з нього шолом і натиснула непримітний виступ під лівим вухом. Зброєносець випрямився і застиг непорушною статуєю.

− Ось, візьми. Це ліки, − простяг Спритник горбаню запечатаний ріг. – Вони усім твоїм людям допоможуть. Дуже сильні. Але обережно. Крапля на келих води. Не більше!

− Дякую, пане, дякую! – горбань кланявся, аж доки за корчмарем не зачинилися двері.

Корчма гула від розмов, лицарі не соромилися розповідати про власні діяння перед колегами. А про що іще розмовляти зі своїми?

− …метаморфи – найклятіші створіння у цій Галактиці, клянуся Ядром! Ми випалювали їхні гнізда по всій планеті і вже, здавалося перемогли. Місцевий володар запросив мене на учту, але це була пастка. Уявіть собі – стою я на вершині пагорба з квартою елю в руці, і тут весь королівський двір перетворюється на тих щуромордих. Сам король, королева, герцоги, лицарі, прекрасні дами. А у мене лише церемоніальний кортик. Нікуди більше не піду без бластера! Якби Крилатий так вчасно не звалився з неба…

− Пусте! Ми ж свої люди! Ква-ква-ква!

−…ніякої у них шляхетності. Нападають купою на одного, тицяють довжелезними алебардами. А ті алебарди б’ють електрикою, уявляєте? Тепер кольчуга на мені лише з вигляду металева, насправді струму не проводить. Союзники мої втратили в тому бойовиську половину війська, а я – дюжину зброєносців. Довелося набрати нових, ненавчених. От і вчу тепер. Ніхто, окрім мене, вже не навчить молодь істинним шляхетним звичаям старовини. Але принцесу я таки врятував. Ну, он ту дівку блакитнооку, що в кутку сидить. Поки не знаю, що з нею робити. Та думаю, для чогось таки знадобиться, га-га-га!

−…наніти. Винищили усіх людей, усю органіку. Живі проти них безсилі, занадто швидко наніти відтворюються і зброя людська безсила. Потім вони почали оточувати сферою тамтешню зірку. Якби зробили, отримали б енергію, весь галактичний сектор накрили б. Я їхній відтворюючий генератор підірвав. Бу-у-ум! Ай! Які смачні у Спритника блискавки!

Вихор про подвиги свої розповісти не встиг, та не дуже й рвався. Зате першим встав, коли Спритник запросив шляхетних лицарів трохи розвіятися перегонами на горгуліях. Ці страховинні тварюки жили в химерних лісах Росінанта. Швидкі та кровожерні, вони ставали покірними волі вершників лише тоді, коли їхню шию обвивав обруч-імпульсатор. Доки на ньому блимала червона лампочка, звір виконував усі команди. Коли ж вона гасла…

Перегони виграв Вихор. Лише на пів корпуса відстав від нього Паладин, котрий виявився на диво вправним вершником. Грім примудрився звалитися разом із твариною в ущелину. Після фінішу він лаявся та припадав на ногу, а горгулія страждально дзявкала зубастою пащекою. З глибоких ран на її боках текла бруната кров.

− Прошу до корчми, мілорди, − вклонився Спритник. – Столи уже накрито.

Лицарі подалися у вказаному напрямку. Спритник завів поранену горгулію до конюшні, яка навряд чи колись побачить справжніх коней. Зірвав із залитої брунатим шиї обруч. За його спиною перелякано забурмотіли груми.

Горгулія закрутила головою, неначе прокинулася від тривалого сну. Клацнула зубами, ревнула, голодно зиркнула навколо. Груми рвонули геть. Спритник тим часом обмив боки від брунатої крові та заходився втирати в рани цілющий бальзам. Тварюка ще раз ревнула, цього разу задоволено, та спробувала на знак вдячності лизнути Спритника одразу трьома язиками. Корчмар спритно ухилився.

Поночіло. Лицарі за столом вели вельми мудру бесіду, перекрикуючи опонентів.

− … сам ти кінь! Росінант був великим лицарем, покровителем …гик… усіх лицарів. Ним і залишився. Тільки не твоїм.

− Авжеж, ні. Бо покровителем лицарів був непереможний та мудрий Панса!

− Я за Пансу. У нього ще було двоє звитяжних зброєносців – Дон і Кіхот.

− Мені теж таке розповідали на Альдебарані. Двоє хоробрих і дуже тупих зброєносців. З напіврозрядженими бластерами на хижу флуктуацію…

Найголосніше горлав, звісно ж, Паладин, як головний знавець лицарської історії. Він першим і видихнувся. Сходив до вітру, але за стіл не повернувся. Тримаючись за стіну, поволікся сходами нагору, бурмочучи:

− А ну вас… Знавці з огірком в руці… Пиячте далі, невігласи, а я піду до своєї …гик… принцеси. Даремно я, чи що, рубався за неї на смерть з тією ордою? Шляхетний лицар має право…

Двері до кімнати, де спочивала принцеса, заступив Спритник.

− Йди геть, корчмарю!

− Прошу вас, мілорде, не робіть того, що задумали.

− Що-о-о? Йди протирай свій шинквас!

− Вам потім буде соромно, мілорде. Дуже-дуже соромно.

− Та хто ти такий, щоб мені вказувати?!

− Сором – це така штука, яку потім віками не змиєш навіть кров’ю. Ні власною, ані ворожою.

− Ще один мудрець, дупа влипла в стілець. Геть, кажу! Не доводь до…

− Чужий сором – це те, про що найдовше пам’ятають люди. Ви хочете, щоб вас запам’ятали насильником? Зоряного лицаря Паладина?

− А ти… вмієш говорити. Майже, як шляхетний лицар.

− Ходімо, мілорде. Час для пісні.

− О, лицарі в давнину були славними співаками! А хто співатиме?

− Я, мілорде. Знаю одну дуже давню лицарську пісню.

Кажуть, жив поміж нами

Лицар Зоряний Камінь

Покровитель слабких і нещасних.

Він, мов промінь, літав,

Він повсюди шукав

Ту зорю, що ніколи не згасне.

І не старився він

Поміж зір вічний гін

Навіть час, навіть смерть зупиняє

Гасли вічні зірки,

Лиш один він такий

Край шукав там, де краю немає.

На планеті, яка

Загубилась в зірках,

Він спитав у старого дракона:

«Чи не знаєш, старий,

Шлях до тої зорі,

Що горить і не згасне ніколи?»

«Ти шукаєш не там,

Ти шукаєш не те.

Глянь на вершницю мою прекрасну!

Я старий, а вона,

Наче зірка, цвіте.

Як зоря, що ніколи не згасне!»

І рум’янець заграв

На дівочих щоках.                                                           

Блиснув усміх, що вічності вартий.

Лицар ніц не сказав,

Встав і покрокував

Зореліт готувати до старту.

На ранок лицарі стояли на площині біля своїх зорельотів. Спритник пустився, було, їх проводжати, але криклива зграйка дітей раптом оточила його, горлаючи щось незрозумілою мовою. Спритник лише вибачливо посміхнувся, коли діти вимогливо потягли його за руки геть від шляхетної компанії.

− Такий вже цей ваш Спритник добрий, що аж нудить. А він же звичайний рабовласник! Гляньте, он його раби на його полях збирають його урожай. Тому й принцеса моя… вже не моя… з ним залишилася. На її планеті, де я її, до речі, від смерті врятував, також панує рабство. Вітрогонка невдячна.

− Спритник вивіз цих людей із планети, де залишки їхнього народу вироджувалися та вимирали в шахтах, глибоко під землею. Щоправда, перед тим вони самі свою планету і вгробили. Тепер ці люди мають чисте повітря, воду та їжу. Спритник для них – рятівник із небес, − сказав Крилатий.

− Спритник то добрий, але впертий, аж до тупості, − пробурчав Грім.

− Ти знову пропонував йому стати твоїм зброєносцем?

− Ага. Та вистачає у мене їх і без нього, це ж виключно для його добра. Я б не маринував би його у зброєносцях десятиліттями, як інших. Щонайбільше рік – і Спритник вже Зоряний Лицар, як ми. Ну не розуміє чоловік, хоч і не дурень, що лише так можна стати справжнім лицарем. Що, не так?

− Так. Напевно.

Першим стартував Паладин, і той старт чув, здається, увесь Росінант. Потім три хмарки – дві зелених, одна багряна – беззвучно злизнули з площини ще три зорельоти. Останньою знялася «ожина». Тисяча невидимих кажанів просвердлила тишу мукою нечутного писку і вмовкла.