Панна з перлами

Вогонь облизнувся і подався вище, ловлячи об’їдки. Дідро прикрив обличчя від вогняних бризок; закрив і дітлахів, які скупчились на колоді, наче горобці. А тоді вхопив кірасу, яка саме старалась відповзти у тінь. Кіраса застигла – як і затиснута її краєм долоня.

– Щоб тебе грім побив! Відпусти!

– Це отака повага до лицаря? – Дідро похитав головою.

– Сказано: поділися, і тебе не образять… – власник руки вибалушив очі. – Відпусти, кажу!

– Нехай собі, – по той бік вогню ворухнулись сиві вуса. – Це ж перший конюх маркіза Пуа.

– Чий?

– Наш маркіз володіє цими землями! Він єдиний має прихильність Панни з перлами!

Дідро забрав руку. Конюх розчинився між вогнів стоянки.

– Отже, Панна з перлами все-таки існує? – Дідро натягнув кірасу на себе. Після дня переходу хотілося відпочити від її ваги… Лицар стримав кашель.

– А ви не знали? – це хтось із дітлахів: наче задзвенів перший пташиний спів після морозів.

– Ви шукаєте Панну з перлами, і навіть не вірите, що вона існує? – підхопило інше пташеня на колоді.

– Зустріч із нею до біди, – пискнуло третє пташеня. – Вона виконує бажання, а нещастя після того обсідають людей, як пса реп’яхи. Ми вдячні, що ви нас нагодували й зігріли, тому і попереджаємо!

– Ану усім спати, – Дідро кинув оком на старого. Єдина причина, з якої Дідро досі ще не повернув назад…

– То ти справді знаєш Панну, старий?

– Бачив один раз, уже казав. Та де і як її шукати – не скажу. Раніше, подейкують, вона приходила до відчайдушних і зневірених. А тепер… Думаєш, чому три дні уже ми відкрито подорожуємо трактом і не зустріли жодного розбійника?

– А конюх?

– Чолов’яга той ще розбійник, це правда, але в нього коні завжди нагодовані, напоєні, чисті. Граф Помм, сусідній феодал, не хотів його віддавати.

– Чому ж віддав?

– Чутка йде: не хотів, але при його сонячній світлості на бенкеті сказав: дарую сусідові половину коней, і з ними конюха, а за мою впертість покарай… і меча простягає. А сам блідий, от-от богові душу віддасть.

Дідро присвистнув.

– Його змусили. Чари?

– Атож. Кажуть…

– Кажуть, що риба з раком танцювала. – Дідро позіхнув.

– Дивний ти лицар. У Панну не віриш, а шукаєш.

– Я не вірю в чари. А Панна… Спочатку б її знайти, а тоді вже, може, вона чим і допоможе. На добраніч, старий.

Дідро притулився спиною до дерева. Не вперше йому випадає спати впівока.

Сад омитий сонячним світлом. Запах троянд змиває втому. Піщані доріжки ведуть углиб саду, де понад ставком, серед ракит, є лава, а на лаві сидить…

Дідро закашлявся і відкрив очі. Синювате світло пробивалось крізь листя дубів. Старий спав, і відблиски сонної ватри висвітлювали плащ і залишки обгорілої руки.

Холод проникав глибоко в горло. Дідро стримав кашель – принаймні, поки ішов через галявину із поснулими людьми. Без вечірнього гомону, копоті ватр, грубих окликів галявина скидалась на покинуте поля битви.

Він спустився до річки. Із такої само холодної річки він витягнув щокату юнку. Отямившись, ослизаючись на опалому листі, юнка поспішила до села. Навіть білизну не забрала. Коли селяни повернулися зі зброєю – кільками, серпами та граблями – чиста білизна лежала у корзині, а берег був пустий і тихий. Відтоді ані відмова від молитви, ані відмова від замовлянь, ані відмова від гіркої настоянки не могли прогнати кашель.

Дідро із насолодою закашлявся. Тієї само миті туман над річкою сколихнув крик. Це біля млина. Каміння було слизьке, тож Дідро перейшов ручку убрід. Щойно він ступив на посивілу жухлу траву, крик повторився. Зерновий амбар.

Він затримався, щоб кашлянути в кулак, і краєм ока помітив постать біля млина. Що ж, коса височіє над головою мандрівного лицаря у кожній сутичці, у кожному бою.

Дідро дістав меча.

Він ще раз оцінив свою роботу й усміхнувся у вуса. Розбиті носи, набурмосені обличчя, так-сяк перев’язані порізи… А їх чоловік двадцять, не менше, і усі озброєні – сокири, мечі… Він програв. Але незадешево.

Дорога до шато -- єдвабовий гобелен, на якому виткано сонячну днину; до гобелену рука божевільного майстра приклала нерухомі людські фігури, вийняті з вітража. І від цього гобелену до шато здіймаються яруси міста. Дорога по спіралі йшла вздовж будинків, що притулитися до стіни…

Дідро штовхнув чоловіка справа і кинувся убік. Він спиною відчував, як інші напружилися. Він протягнув руки й зловив і ляльку, і дівчинку, яка перехилилась через бордюр за лялькою.

– Не злякалась?

Дівчинка зістрибнула з його рук на бруківку, обійняла іграшку, щезла за рогом. Тільки тихе «Дякую» ще дзвеніло у вухах, коли Дідро піднявся із тіні до воріт та подвір’я шато на сонце.

Застали кінець процесу над відьмою: її та обвинувачку вели із задимленої зали до підземелля, поки писар рахував прибуток до казни.

Феодал відпив вина – кілька крапель впали на бороду із сивиною. Лицаря підштовхнули в плечі, і він став на місце, де нещодавно стояли жінки.

– Ти мандрівний лицар Дідро, славетний своїми добрими справами?

– Так і є.

– Ти довго був у мандрах, добрий лицарю, тож поки я не каратиму тебе, але надалі звертайся до мене «вельмишановний пане»! Чому зараз бачу тебе бранцем?

Дідро пояснив.

– Що? Мій любий Мар’є? Лицареві не личить наклеп!

Втрутився конюх Мар’є.

– Це і справді наклеп, вельмишановний пане! Ми відпочивали. Лицар прийшов запропонував кірасу. Ми відмовились. Він звинуватив нас у крадіжці. Дивом вдалося його скрутити…

– Що ж… – феодал замислився. – Лицарю, чи ти обіцяєш надалі більше не кривдити нікого, а тим паче – моїх слуг?

У Дідро сіпнулося підборіддя.

– Якщо я пообіцяю, я визнаю, що бодай раз когось кривдив. А цього не було. Крім того, учора один літній чоловік був свідком усім подіям.

– Але ж ти міг його підкупити заздалегідь. Або, може, це твій друг, який свідчитиме на твою користь…

Це правда. Чим крити?

– Дозвольте спитати.

– Про Панну з перлами? Хіба тобі не розказували, що кожному бажанню вона присвоює ціну? А на чутки про те, що я знаю, де вона, не зважай.

– З двох чуток одна вам зручна, а інша ні. Це ж уся різниця? Але я не це хотів спитати. Ви звинуватили жінку у відьомстві на основі слів її сусідки. Хіба цього досить?

– Не випробовуй мого терпіння! Поки що я відповім. Селянка – відьма, це ясно і з показань, і навіть із її імені – Крада. Їй на роду було написано стати крадійкою – якщо не чужих грошей, то чужого щастя!

– А як щодо старої жінки? Чим вона завинила?

– Вона огидна і суха, наче мертве дерево. Що хорошого від неї можна чекати?

– А чого можна чекати від правителя, який судить із таких несуттєвих дрібниць?!

– Досить!

Дідро дав сторожі покласти йому на плечі руки й вивести із зали.

Проміння прокралося стіною і вкусило, наче блоха. Дідро зітхнув – рясна пара здійнялась і розсіялась – і сів, тримаючись за стіну. Щось гостре прохромило груди і вибухнуло невпинним, злим кашлем. У вікно залетіли сніжинки.

Ген у місті дзвони кликали до церкви. Сніг посипався крізь віконце рясніше.

Дідро, як не протестували ослаблі ноги, підійшов.

– Пане лицарю, – щось затулило світло, – як ви?

– Добре. – Дідро втамував кашель, від якого не спав цілу ніч.

– Матінка забороняє приходити… Але сьогодні вона на службі. Тримайте.

У віконце просунулась одна брудна нога, тоді інша. Дідро не ворухнувся. Далі діло не пішло, бо між ніг опинилась решітка. Спритна почервоніла рука зім’яла одну ногу, і Дідро впіймав ляльку.

Зарипів і посипався сніг. «Агов, дівчисько, стій!»

У віконце знову падає промінь.

Дідро мить невидючими очима дивився на ляльку в руках, а тоді далекі кроки розбудили його, і лялька принишкла в соломі. Глухо стукнув горщик із супом, а старий поглянув поверх свого вічного посоха. Нарешті.

Монета дзенькнула у долоні стража, який пішов, наспівуючи. Дідро розгорнув ляльку і дістав карту. Карта сховалась між складок плаща. З посоха зістрибнула жаринка і занурилась у солому.

Потім старий кілька хвилин свариться із стражами – його хотіли обшукати – а тоді підземелля завмерло, і час завмер.

Дідро закрив очі. Сонячний промінь то спалахував, то тьмянів. Стало тепліше, кашель трохи вщух. У день від’їзду в кімнаті горів камин, а за вікном горіло літо. Вона говорила так тихо, що довелося схилитись до ліжка. Вона обіцяла… зустрітися… навіть якщо він не встигне... Як не в цьому житті, то в наступному. Наче воно існує, це наступне життя…

Дзвони оголосили полудень.

Зима точила день, як міль у темряві точить нове плаття, і ракити над ставом відплакали золотими слізьми. Остання надія – на Панну, яка виконає бажання, зцілить… Розанда… Чи ти ще чекаєш?

Прокидайся. Думаєш, я б не допоміг? Я дотримуюсь кодексу!

Голос старого. Вогник уже не жеврів у соломі, а перекотився під ґрати, і звідти долинуло шипіння:

Відійди. Сховай очі.

Дідро став попід вікном, схилив голову. Руку і бік, звернені до ґрат, поколювало. На потилицю крапнула вода.

Жар уже пропікав до кісток; хотілося дертися вгору стіною до рятівного холоду або кинутися в цей жар – тільки б припинилась мука…

Жар згас. Дідро відкрив очі: ґрат не було. Він торкнувся руки, правого боку, засичав – одяг наче приварився до шкіри.

Старий уже чекав біля входу в лабіринти. Від кімнати сторожі огидно пахнуло смаженою свининою. Дідро від диму не зміг стримати кашель.

– Ляфламе, до мене! Ти тепер уже довго не зголоднієш. – старий на мить торкнувся обгорілої руки і постукав посохом по підлозі. Підлогою проскочив вогник, і посох загорівся.

Ішли швидко, як черепахи. Старий повсякчас піднімав факел і вдивлявся у змазані вугільні лінії на корі. Тоді він подвоював крок, і світло факела розпливалось та креслило химерні знаки. За кілька годин – а може, за кілька тисяч років – повіяв протяг. Факел затремтів.

Свіже повітря голками впивалось у груди, і Дідро закашлявся. Гукнув старого. Старий явно і сам був радий перепочити.

– Втрачаємо час. Я маю до світанку передати карту.

– Зараз…

Де б взяти сили…

– Якби дівчисько одразу погодилось… Але ні, допомагати повстанню, звільнити себе вона не готова, а тебе побігла рятувати підскоком.

Де б взяти наснаги…

– А Панна, кажуть, мешкає у лісі, до якого ми вийдемо.

Дідро відштовхнувся від коліна – затріщали тканина і шкіра -- і встав. Старий уже відійшов на кілька кроків, і зупинятись не збирався. Вгник на кінчику посоха став сонячною краплиною на дубовому листку. Цей листок впав на дзеркальну воду колодязя, і все навколо задрижало. Стало світліше. Дідро тепер мусив хапатися за стіну колодязя, щоб не впасти. Якоїсь миті він стіни не знайшов. Упав на коліна і опустив голову. Вдихав пекуче, із запахом хрону повітря. Щось шурхотіло довкола. Опале листя… Ні, пожухлі пелюстки троянд.

Вдалині шелестіли кроки. Треба сісти, розправити плечі. Лицар завжди повертається із звитягою, навіть якщо почувається втомленим і хворим.

Кроки наближались.

Я не допоможу тобі.

Над ліжком нависали трави. Пахло лавандою і м’ятою. Коли трави шелестіли, запах ширився і заколисував. Дідро засинав. А коли прокидався – на кривоногому стільці стояли молоко, шмат сиру, кавалок свіжого хліба, глицевий сироп. Опіки були намащені свіжою маззю.

Я виконую корисливі бажання; я черпаю сили у природі, а закони природи такі: кожен сам за себе.

Скільки так минуло днів? Врешті-решт Дідро відчув у собі досить сил, аби встати. На стільці з’явились чисті сорочка і штані. Дім повнився ароматами трав, трави лоскотали ніс і причесували маківку.

Востаннє мене підкупила маркізова доброта; я зцілила його матінку. Але маркіз не беріг цю доброту, тож її згасили зваби. А я витратила усі сили і відновлювала їх аж донедавна.

Дідро здолав п’ять гулких сходинок і зупинився, чекаючи, поки світ стане на місце.

– Опритомнів? Обід майже готовий.

Стіл був вкритий білою скатертиною і пустий. Над столом висів рушник, вишитий півнями та маками. Дідро роздивлявся їх і відчував запах східних степів. Аж от нитки самі почали розпускатися, скотилися з рушника на стіл, згорнулися кружечками і перетворились на посуд.

– Їж.

Дідро послухався. Каша пахла димом; до каші була яловичина у вині; столом проїхалися пиріг із лівером та кухлі.

– Ви і справді вмієте чаклувати.

– Звісно. Невже ти так довго мене шукав, не вірячи у це?

– Так… Але я бачив чари на власні очі, і тепер не можу заперечувати. А ви не думали… що будь-яке бажання є корисливим? Навіть просячи за інших, люди також бажають нагодувати власну совість, здобути вигоду, відчути гордість?

Панна спушила білими повними руками темно-руде волосся, і у прядках щось блиснуло: перли! Вона витягнула перлину з прядки, перекотила на долоні.

– Знаєш, як утворюються перли? До мушлі потрапляє піщинка, подразнює ніжну устрицю, і та нарощує навколо піщинки перлину.

Якби ти опритомнів на день-два раніше, поки вона ще буда жива… я б здійснила твоє бажання.

Дідро застигнув із ложкою в руках. Повільно опустив ложку. Болю у грудях не було – весь пішов на кашель, – але думки німіли, наче тіло після сну на голій землі.

– Доброта – це не піщинка, що подразнює устрицю. Доброта – невід’ємна частина устриці. Тому люди не гризуться за кістки у печерах. Тому існує країна, існують міста і села. Доброту, винесену на щит, важко підняти і легко впустити. Але без щита вона доволі легка.

Коли він говорив, заніміння слабшало, оманливий спокій тлумив біль.

– Он як ти це зрозумів… – Панна посміхнулась. – Ну що ж. Загадай бажання. Будь-яке. Я його виконаю.

Якщо чари існують… Якщо доброта несе добро обом…

– Хай вона завжди буде в безпеці.

– Хороше бажання! Готовий?

Дідро закрив очі. Темрява спалахнула веселкою. А тоді він вперся колінами у мокрий холод. Він був на березі ставка; старезні ракити шатром вкрили ставок, і перила, і лави. Співали пташки. Усе було знайоме і чуже; Дідро здригнувся. Він знову ціпенів, і світ втрачав барви і провалювався…

– Агов! Допоможете нам?

Серед намулу лежала іграшка. Він взяв її і подивився нагору. Дівчина у штанях і сорочці махнула рукою: піднімайтесь!

Підніматися завжди було легше трохи далі від перил, там, де сплутані корені ракит вилазили, наче старечі жили, з-під землі. Дідро ступив на кам’яні плити. За спиною у дівчини ховався хлопчик.

– Що треба сказати? – Дівчина скуйовдила його волосся.

– Ви що, втекли від реконструкторів?

Сердитий погляд дівчини поцілив у хлопчиська, і той знітився.

– Ви справді… з реконстукторів? Лицар? Ой, що я кажу… Ні, це все сентиментальна історія про пані, яка жила тут п’ятсот років тому і не дочекалась коханого. А все ж… ми з вами уже зустрічались?

Дідро кивнув. Він вдивлявся у обличчя, що ніби явилося з непевного сна, побаченого багато років тому.

– Що я верзу… пробачте моєму братові. Дякую.

– Не варто картатися. Мені приємно допомогти красуні. А щодо зустрічі… Може, ви пригадуєте якісь деталі…

– Розандо!

Дівчина вказала собі на груди – на застиглу у кулоні троянду, а тоді показала пальцем вниз – на цьому само місці! Тоді помахала рукою і підбігла до брата: тільки шелеснули ракити. Опустілий майданчик скраплювали круглі, як монети, сонячні зайчики. Безтурботне щебетання заповнювало шатро. Значить, Панна правильно зрозуміла бажання. Вітром іноді доносило передзвін перлів, а іноді – запах троянд.

А у верховітті все співали пташки.