Оні, люба Оні...

Він сидів на галявині, в центрі якої горів вогонь. Спершись спиною на похилий камінь, чоловік споглядав зірки. Це було його улюблене заняття. Щоночі протягом довгих років він робив це. І щоб не ставалось, одне було незмінним– зорі на небі.

Десь праворуч пролунав шурхіт. «Невже знову? Хоча чому я дивуюсь? Всі хочуть грошей.»– гмикнув про себе чоловік, піднявся та витягнув меча.

З-за дерев вийшла дівчина. На вигляд їй було не більше 25 років. При світлі зірок її короткі русяві кучері набували сріблястого відтінку. У зелених очах, які, здавалось, бачили і біль, і смуток, відбивались язики полум'я. На поясі в незнайомки висіла катана. На ногах були заправлені в черевики чорні штани, а тіло вкривав плащ такого ж кольору, накинутий на зелену кофтину. За спиною був клунок з чимось.

Придивившись до гості, чоловік не побачив в неї на обличчі бажання вбивати. Навпаки, незнайомка з цікавістю та пошаною роздивлялась його самого.

– Якщо ти прийшла мене вбити, то раджу відкинути ці думки і повернутися додому, – сказав він.

– О, ні! Я не бажаю вам зла! – швидко промовила дівчина. – Ваш вигляд стверджує, що ви той Самітник, який прийняв Клятву Чистих Рук. Як бачите, мої руки теж чисті, а проти Вас у поєдинку шансів я не маю.

– Я знав це, але за традицією вирішив спитати. Тож чого ти хочеш? – заховав чоловік меча та знову ліг.

– Я хочу бути вашою ученицею. Я трішки знайома з Вашою історією, і наше минуле доволі схоже. Тож я б хотіла приєднатись до Вас.

– Цікава пропозиція. За моє довге життя ще ніколи ніхто не хотів цього. Ти ж усвідомлюєш, на яку небезпеку наражаєшся?

– Так. Я все добре зважила. Дозвольте мандрувати з Вами та вчитись у Вас!

– Гаразд, гаразд…. Як тебе звати? Розкажи щось про себе.

– Мене звати Онаді. Мені 23. Я шукала Вас кілька місяців. Збирала інформацію у різних людей, і нарешті натрапила на цю галявину. В мене немає нікого, бо через мою відмову отримати Чорну Мітку мою сім'ю жорстоко вбили, і я й вирішила прийти до Вас, адже зрозуміла, що мої переконання схожі з Вашими.

– Мудре рішення. Що ж, моя черга. Не бачу сенсу казати тобі своє ім'я, адже воно загубилось десь між складками вічності, і лиш я його знаю. Тож клич мене Відлюдником. Не знаю, скільки інформації ти знайшла про мене, але мені зараз 33. Я подорожую самостійно ось уже довгі 11 років. А все почалось з необачного вчинка мого старшого брата. Тобі цікава ця історія? – запитав Відлюдник. Дівчина ствердно кивнула. Чоловік налив у 2 кухлі окропу та заварив запашний чай. – Так от. Мій брат скористався правом першої крові та вбив одну впливову людину. Далі до нас прийшли їхні родичі та захотіли вбити мою сім'ю. Всіх було вбито, а вижили лиш ми з моїм братом- близнюком. Нам вдалось відігнати напад і вбити кількох ворогів. Але наші руки залишились чистими. Ми насторожились, але швидко про це забули, адже були важливіші справи– всіх дорогих нам людей вбили. Ось така моя історія. Продовження розповім колись потім. А зараз треба спати.

– А що стало з братом?

– Всьому свій час. Тож зачекай, колись обов'язково розкажу. А зараз час відпочивати. Найближчим часом ця галявина– наш дім.

Наступні кілька днів нові друзі гомоніли про життя та бились на мечах. Відлюдник вчив Онаді новим технікам битви, вчив виживати та орієнтуватись, а дівчина дуже смачно готувала.

Через тиждень, вночі чоловік вирішив поділитись зі своєюспутнницею новими своїми знаннями.

– Сьогодні я б хотів розповісти тобі про правила цього світу. На жаль, вони дуже жорстокі. Ти вже знаєш про Чорну Мітку. Як відомо, від народження на руках є білий візерунок. Після першого вбивства він стає чорним. Це і є Чорна Мітка. У людини є право вбити лиш раз. Точніше спробувати вбити. І обов'язково треба оголосити про свої наміри так, аби жертва почула. Якщо ж ти спробуєш вбити вдруге, то помреш сама. Але якщо вбивство було скоєне випадково або задля захисту когось чи чогось, то воно не рахується. От такі правила цього світу. І ще одне. На тих, хто відмовляєтья отримувати Чорну Мітку, завжди полюють мисливці за головами. Тож будь готова до труднощів під час життя за моїми правилами.

– А звідки Ви про це дізнались? – спитала дівчина.

– А на це питання я волію відповісти пізніше, коли ти будеш до цього готова.

– Гаразд, я вам вірю.

– От і добре. А зараз спати.

Наступні півтора роки пройшли в одноманітному режимі– Відлюдник вчив Онаді різним хитрощам, а по вечорах розповідав про своє самітницьке життя. Онаді відчувала, що стає сильнішою. З кожним днем її впевненість та сила зростали. Проте і Відлюдник теж сильнішав– дівчина так і не наблизилась до перемоги в бою на мечах з цим чоловіком.

Дуже часто на них нападали, але щоразу ворог зазнавав поразки.

Під час одного з нападів Онаді вела себе дуже зухвало. Вона, не боячись кількох десятків нападників, голосно обмінювалась з ними прокльонами. Проте під час битви її поранили, а Відлюдник майже самотужки відбив атаку та врятував дівчину.

Ввечері того ж дня він несподівано сказав:

– Час тобі знати правду про мого брата. Ти готова це почути?

Від захоплення дівчина забулася як дихати. Самим губами вона промовила «Так».

– Ну гаразд. Це сталось 12 років тому. Ми вже три роки мандрували з братом. На нас здійснювались численні напади, які ми відбивали. На щастя чи на жаль, брат був розумнішим за мене. І я, засліплений удачею, став занадто самовпевненим. Як ти сьогодні. Тоді в бою я мало не загинув. Проте брат підставився під удар і сам був убитий. Він подарував мені життя. Своє життя. І все через мою самовпевненість. Тож думай, перш ніж робити. І думай головою, а не емоціями. А поки поглянь, – чоловік зняв кофтину та повернувся спиною до дівчини– на спині було видно довгий рубець від лопаток до поперека,– цей шрам залишився з того злощасного дня. Його подарував мені той, хто вбив брата. І це нагадування мені про те, яким дурним я був. Ти винесла урок з цієї розповіді?

Вражена дівчина ледь кивнула головою. Після цього мандрівники лягли спати.

Мандри продовжились. Всі розповіді Відлюдника були дуже цікаві, але одна була особливою.

– Сьогодні ти дізнаєшся про правила Всесвіту, про які не знає ніхто, крім мене, – звично почав чоловік. – По перше, я хочу щоб ти знала те, що людей старше 35 років не буває. Щойно їм виповнюється 34, як вони помирають. Тож мені недовго залишилось. Але зараз не про це. Отож, правила. Тут діє дивна система– все таке, яким його бачать люди. Якщо тисячі будуть вважати тебе сильною, то ти сильною і будеш. Якщо люди вважатимуть когось дурним, то він поступово втратить всі свої розумові здібності. І таке з усіма речами. Саме завдяки цьому правилу я досі живий. І саме завдяки цьому ти стаєш щодня сильнішою. Адже ми не вбиваємо людей, а відпускаємо. А вони пускають славу про таємничу красуню Оні, яка супроводжує легендарного Самітника.

– Але звідки Ви про це знаєте? – не втрималась Онаді.

– Колись я знайшов закинуту бібліотеку, де не ступала людська нога сотні років. Там було багато сувоїв та книг. Саме там я про все і дізнався. А ще там була цікавий рукопис. В ньому йшлося про інший світ, де люди живуть на великій кулі, яка літає між зірок. Там немає Чорних Міток. А вбивства зупиняє лиш осуд людей та покарання від них же. І там розвиненіша наука. Є способи дуже швидко переміщуватись. Є зброя, яка працює на далекі відстані та в сотні разів потужніша луків. І якби в нашому світі люди не вбивали один одного, то ми б теж таке мали. Але поки триває ця вічна кривава різня– ми позбавлені розвитку.

– Вау!– захоплено вигукнула Онаді. – А туди можна потрапити?

– На жаль, ні. Гайда спати, – і мандрівники заснули.

Через кілька днів на мандрівників знову напали. Їх це давно не дивувало. Але цього разу нападників було набагато більше, ніж минулі рази– більше сотні людей оточили Онаді та Відлюдника. І почався запеклий бій. Він тривав не одну годину. Мандрівники гідно його завершили, перемігши всіх ворогів. Майже всіх… Коли останній нападник впав без пам'яті, а двоє друзів вже розслабились, Відлюдник помітив тінь позаду Онаді. Він все зрозумів, але врятувати дівчину не було часу. Чоловік кинувся навперейми і сам потрапив під удар, проте встиг вдарити у відповідь.

Дівчина обернулася й побачила жахливу картину– перед нею, хитаючись, стояв її вчитель. Він притискав руку до живота, а з під долоні струменіла кров. Онаді кинулась до наставника та хотіла допомогти, проте той зупинив її.

– Але ж ви помрете! – закричала дівчина.

– Оні, люба Оні… Послухай. Доля– жорстока жартівниця. Сувій з моїм життям добігає кінця. Тут нічого не вдієш. Тож вислухай мене. Я не розповів тобі лиш 2 речі. Але ти мусиш їх знати. Перше– це те, як мене називали довгі роки тому, коли я ще не став Самітником. Моє ім'я Ріктан, запам'ятай його та викарбуй на моїй могилі. А друге– сама Доля. Задовго до нашої зустрічі люди почали вірити в мою божественну силу. Спочатку це були жарти. Потім плітки. Потім з'явилися легенди. Тисячі людей в це вірили. А, як ти знаєш, думка багатьох– правда в цьому світі. Уві сні до мене прийшов дух брата. Він розпитав про моє життя, хоча й сам усе знав, бо бачив з небес. Я розповів усе, навіть про легенди. І він сказав те, завдяки чому я досі живий. Через всю ту віру в мою силу Доля вирішила втнути черговий жарт– вона наділила мене фактичним безсмертям. Мої навички володіння мечем зросли в сотні разів, тож я став неперевершеним воїном. Але була одна-єдина умова. Брат сказав, що ми з ним зустрінемось після того, як я врятую дорогу мені людину. Саме після цього я маю померти. Саме тоді ворожий меч забере моє життя. Ось вся правда про мене.

– Але ж… навіщо Ви це зробили? Я б могла вижити!!! І через це Ви загинете! – заплакала дівчина.

– Оні, люба Оні… Сльозами тут не допоможеш. Мені вже скоро 35. Я б все одно помер через кілька місяців. Тож я подарував тобі життя, адже моє вже не мало сенсу. Я підготував достойну заміну собі,– по блідій щоці чоловіка скотилась сльоза. Але то було не горе. Ні, то було щастя

– Дякую, – дівчина заплакала ще дужче. – Що я можу зробити перед вашою смертю?

– Нічого не варто. Лиш продовжи те, що я розпочав. Борися за добро та не отримай жахливу Чорну Мітку. Прощай, люба Оні…

Тіло Відлюдника обм'якло, а на обличчі застиг вираз щастя.

– Я Вас не підведу, вчителю. Я піду тією ж дорогою, що й Ви, і виховаю наступне покоління! – дівчина взяла в долоню трохи крові Відлюдника. – Клянуся Вашою кров'ю, а щойно зраджу клятву, то опинюся в землі!

Наступного дня Онаді поховала вчителя. Віддавши почесті загиблому, дівчина зібрала клунок та подалася у мандри.

Ще довгі століття люди бачили велику брилу край дороги. На ній був напис: “Тут похований Ріктан, найславетніший воїн, що хотів змінити світ на краще.»