Син старостови

Іван видивлявся в далечінь, там майоріли ліси, треба було спуститись полем в долину і знову підійматись до гори, до лісу. Дорога була не близька. За ним простяглась жива вервечка людей, хто що мав, хто що встиг забрати, те і ніс на плечах чи на спині. За їхніми головами і душами були спалені домівки, попереду невідомий шлях до нових земель, за людиною, що взяла на себе відповідальність бути їхнім дороговказом та поводирем.

В Івана не було нічого, як люди отаборювались то він брав таких же як він чоловіків з луками чи якимись старими списами і йшли полювати в лісі або скрадались в полі і полювали на дрібних гризунів, головне, щоб була пожива. Часом доводилось жити лише на травах, в ті давні часи не можливо було померти в лісі з голоду, оскільки з мала до велика, люди тямили в рослинах їстівних та отруйних.
Набіги чужинців частішали, люди, що проходили повз їхні міста та села попереджали їх про орду, що насувалась, повідали, що там тьма тьмуща людей і після себе вони нічого не лишають, все стирають з землі вщент, горить не тільки місто чи село, але й поля за багато верст довкола, гине геть усе. Після тих пожеж немає на чому будувати нове житло, городи зіпсовані, коні забрані нарівні з людьми і то людям гірше, як вмирають то не страшно, як кінь вмре дорогою чи схудне то між тими чужими великий гвалт та крики, бо коні дорожче людей і за них більше отримують на тих ринках, що коло морів.     Чужинці вже давно попалили степи і просувались все далі до гір, маючи намір вдертись в інші країни, що були за горами, а за горами була ляшва, мадяри, там далі племена германців і темне Середньовіччя.

- Як довго йти Іване до тих місць, де ти кажеш, ще живуть наши і говорять мовою нашою?
- Ще йти і йти, дивлюсь я на ті гори і думаю, що в тих лісах буде легше тим, хто не встиг взяти щось. Зробимо стріли, може десь сховаємось, перебудемо там, наполюємо дичини в дорогу, щоб було. А тоді поспішимо вище, до хребта і на тій стороні будуть інші народи, але близькі нам. Може яке місто пустить нас.
- А як не пустять нас, Іване? Що тоди?
- Як би ж я знав, що тоди. Думаю про це, відколи спалили мій дім, вбили мою дружину, забрали моїх дітей, мою худобу і забили мого старого пса. Розпороли старосту живцем, напали зненацька, ніхто й зчувся, як то воно так? Не знаю, що буде далі, мусимо йти туди, колись бував я там, помагав різним купцям, але краще б не помагав нікому. Не вірю людям з – за морів, всяким іновірцям. Та вони мають гривенники, часом дають щось, що можна продати і маєш чим нагодувати дітей своїх. Маєш на хліб якись, дістанеш клапоть земли, коня і вже добре є. Але вже й того немає.
За тими горами, - продовжив Іван, - є люди, що говорять подібно до нас, порозумітись з ними можна, трохи на мигах, як метикуватий то даш ради – не пропадеш. Як ні, то мусиш вчити. Я вас не навчу. Бо сам тої мови добре не знаю, не знаю як вчити. Знаю, що мусимо триматись купи, знайти якогось великого князя, попередити його про навалу ординську, що спалює все і нищить все, йдуть в сторону західних земель. Може який князь збиратиме рать, я пристану до того війська і хай боги помагають мені, піти слідом за моїми та знайти їх живих чи мертвих.
- Немає певности, що не день то ризик. Люди розтягнулись.
- Так, зберіть людей і скажіть, щоб од тей хвилі так не розтягувались. Хай тримаються купи, йдуть парно, відстань не більше руки. Так розтягуватись вервечкою не можна, я маю чуття, що ті чужи мають очі та вуха, там нам треба бути обережним.
- Добре Іване, будь здоров! Ми йдемо слідом.

Часом Іванові не спалося, чув крики дітей і дослухався до інших звуків чи не підкрадається хто бува. Чи птахи не замовкли, бо поганий то знак як надто тихо. Але діти далі плакали на руках старших сестер чи братів, гукали батьків, яких вже не має і яких вони більше ніколи не побачать. Плачуть старші брати і сестри, що звалилось на них горе, що знати не знають як годувати своїх менших. Що забрали рабами тих, кого вони любили, з ким ходили на вечорниці і більше не підуть. Більше не побачить Орися Андрія, більше Микита не погукає Марусі з саду вишневого, коли цвіт і хрущі літають, чіпляються до волосся. І до Ярослава вийде Зоряна так собі вбрана, бо мати спить, можна й так вибігти поки тепло, ще літо.
Бувало встане вночі, піде провірить чи не заснув який вартовий, дасть копняка доброго, від душі та щосили. Тоді гукає іншого до варти та відпускає осоромленого знову до сну.
- Сон то є добре, але як будеш спати на посту то може бути таке, що ніхто не дійде з нас до безпечних місць, не погукає князя. Хто тоди врятує наших? Хто тоди зупинить ту навалу, якій вже краю немає?
- Прости Іване, прости мені.
- Йди вже спи собі раз так. Завтра може краще пильнуватимеш.
Так то і йшов далі по всім постам, обмінятись словами, обмінятись теплом, надією і вірою в краще прийдешнє, в завтрашній день.

Йшли вони так зо тиждень, погода мінялась до дощів. Ночі були холодними та розпалювати багаття вночі було небезпечно, тому люди тулились одне до одного і так спали. Збоку колами спали собаки, якась рогата худоба, яку вдалось забрати як тільки зачули чужих. Здебільшого це були ті, хто жив на іншому краю села, то встигли собі втекти, але не далеко.
- Візьмеш нас Іване? Ми молоко дамо, що маємо – поділимось.
- Мені нічого не треба од вас, ділиться між собою, з іншими, щоб всім було трохи їжі. Не скуптеся, так будемо живи.
Того всього навчився Іван в батька свого, якого віче обирало головувати ними в селі, як часом не було посланців князя. Був батько його старостою і бачив Іван на очі власні, як розпороли його.
- Ну, сину, мусиш бути з великим серцем повним добра та сміливости. Відданости людям та громади, помагати їм, як вимагає випадок. Як хто в біді. Вести їх за собою, бути опорою для їх души. Не дай бачити їм розпач в твоїх очах, не показуй страху. Вір і якось воно буде. А буде все добре, бо погано завжди бути не може. Як є день, коли все світло й безпечно, так є й ніч, коли темно й недобре. І міняє воно одне одного, так і в житті, сину. Будь мужнім. Мудрим будь, бо часом маєш розум, метикуватий, а ради жити не даєш. Та й дуже мудрим теж не добре, бо часом мудрість засліплює тебе від дрібниць. Якось сину, всім то не вгодиш, та мусиш поважати всіх і собі бути твердинею. Щоб стояв міцно на ногах своїх і слово тримав, бо як слова не втримаєш, то хто тобі повірить? Хто до тебе прийде? Та і не піде ніхто за тобою. Ти чуєш мене, сину?
- Я чую тебе, батьку.
- Ото би дід тобою пишався, такий молодий. Ну йди до Меланки, не стій тут в двори. Я дам ради. Йди, а то ще мати затримає, поки розчоломкаєтесь то мало будеш мати вечора на Меланку. Йди собі і будь здоров!

Любив Меланку ще хлопчиськом, жила вона не далеко від нього, та треба було трохи йти. То як дорога вела ген за село, до полів та городів, а також, як казали старші люди, в інші міста. Не дуже то й хотілось кудись йти, хіба якби Меланка пішла, то й Іван би пішов за нею. Як і завжди ходив слідом, на вечорницях тримався поруч. Не спускав очей. Часом було поб’ється з якимось парубком, часом й з іншими парубками, що прийдуть собі до них з інших селищ. То в тім разі купа на купу несеться, в селі крики, а хлопці б’ються, аж трава червона, в зимі сніг червоний. Буває заб’ють когось, чи бува втікають як не здужали інших хлопців. І так раз за разом то їхнє бере, то інші дівчат забирають, але Меланку ніхто не рушив, бо Іван то був міцний парубок, міг вола спинити чи то й коня звалити, як мчав галопом. Бувало батько дасть комусь худоби поле зробити, то Іван сам впрягався в плуг і орав матері та сусідам.
Тепер мусив дістатись міста іншого, прийти до іншого князя, вмовити його про похід і піти з ним, шукати своїх дітей там, де ще ніколи не був, але багато чув від купців про ті міста біля морів. Мова там геть не схожа на його, в людей інша шкіра, інше волосся та інше вбрання. Навіть очі інші. Все те чуже було осоружне йому та батько мав з ними справи, обмінювався часом, брав плату за проїзд, як проїжджали великі вози і жили вони з того. Так Іван і проводив їх до певної межі, бачив те інше місто за горами, за лісом, тож знав куди йти, до кого звертатись. Надіявся, що князь його згадає та послухає. А як ні, то підуть до інших князів, багато їх ще є, всі від одного пішли і роздано їм землі в науку керувати і всім би тим князям до Кийова. Але не до Кийова йшли вони, не знали як там і що, мусив Іван подумати про інших людей. Так навчив його батько.

Після трьох тижнів переходу через гори та поля, спуску в долини, де їм зустрілось стадо овець з якого вони тихо зарізали собі пару особин в їжу та на шкіру, вкритись холодними ночами, холод насувався страшний, а вони люди теплих місцин, не звикші до таких ночей. Іван подумав, що варто забиратись з тих місць поскоріше, бо десь тут пастухи мають бути і вовків повно певно, ще їхню худобу полюватиме, а зараз в них рогаті на ціну більше їхнього життя, бо годують вцілілих в всі діляться між собою як і навчив їх Іван.
- Не скуптеся. Будьмо разом, великою родиною. Будьте моїми батьками, - звертався він до старших людей, - я буду вашим сином. Будьте моїми руками і я буду вашою головою. Задля спільного блага, задля життя.
Так вони й дістались великого міста, що звисав над річкою.
- Чиї будете, звідки йдете?
- То простий люд, селяни, пане вартові, біжимо ми од наших сіл зі степів, два тижни ходьби, але йшли три, бо маємо багато дітей, старих та молодих. Чоловіків позабивано, жінок, пограбовано нас. Городи попалени, зерно сплюндровано. Я Іван, син старостови, бував тут, знаю князя, прямую до него зі страшною вістою.
- Ну що, Іван син старостови, село то твоє яке? Чиї то землі будуть?
- Земля князя з Кийова, але пішли до вас, бо Кийов під натиском і знаємо, що орда йде сюди. То орда. Велике військо, очам не злічити, моря не бачив, та певно як море, бо люди кажуть, що кінця немає на горизонтови.
- Страшні вісті несеш Іване, сину старостови! Нумо, всі вони мусять лишитись тут при брами, в місто нарази не пустимо, а тебе одведемо до пана князя, але то не князь, то король в нас! Йди за нами!

Бесідував цілий день і цілу ніч з королем, повідав, що знав і часом прикликав людей, які знали, що потрібно було королю. Потім зібрав король бояр своїх, вислав гінця за братом своїм і став радитись.
- Орда йде сюди знову і з більшими силами, ніж завжди. Кийов вже не той, що раніше, хто зна, може пав під натиском. Їх так багато, як я вийду до вікна свого Високого замку, то аж до межі неба буду їх бачити звідси. Страшна сила.
Бояри зашуміли. Почали перешіптуватись, їм стало страшно.
- Так, панове бояри, то не за мою корону тут дурницями займатись, мусимо дбати про народ, людей, поля в яких зростає їжа до наших столів, повинні зберегти ліси, де м’ясо до наших шлунків. Зі мною ви чи ні, хоч не плутайтесь межи ніг. Хто може, беріть дружину і їдьте на західні землі, шукайте хоч союзників, орда не спиниться. Нам потрібна підмога. Їдьте до Риму. Їдьте куди можна, в ордени, лиш би Христа знали, розуміли нас і хай приєднуються. Ось цей муж, - вказав король на Івана, - хоче знайти дітей своїх. Хоче служити за хліб і воду лиш би дістатись морів і знайти матір свою. Ось кому належить земля, ось заради кого ми повинні шукати помочи. Задля таких людей, які ночі не спали, а пильнували побратимів своїх. Голодували, щоб діти мали їсти і собаки мали кусень хліба та берегли їх від вовків. Заради сміливости і самопожертви в ім’я прийдешнього, бо зло не може тривати вічно. Завжди буде ранок.
- Бо день зміняє ніч і так добро приходить після зла.
- Во істину.