Лицар для принцеси

Одного сонячного ранку принцеса Рута встала не з тої ноги. А може саме з тої. Бо заявила, що збирається стати лицарем.

— Ти будеш рятувати чужих принцес й одружуватися на них? — приголомшився король Леон.

— Ні. Просто допомагати людям, боротися зі злом і перемагати в лицарських турнірах! От скільки в нас у королівстві лицарів? — збентежила короля принцеса.

— Ем.. Жодного? — пригадав король.

— Отож! Як ми жили до цього?

— Безтурботно, — зітхнув король.

Адже знав, якщо Рута щось втокмачила собі в голову, то ніщо й ніхто не стане їй на заваді.

— От і я кажу, що ця безтурботність вилізе нам боком. Але нічого, відтепер у вас є я.

Прозвучало це, як погроза. Не тільки для поважного короля Леона, але й для всього маленького королівства Феєрія, як показав час.

Перш за все принцеса вирішила боротися зі злом. Проте в загубленому гірському королівстві найзлішими були хіба що ґедзі, тому принцеса перемкнулася на допомогу.

Найважчу роботу виконував коваль Михайло. І в прямому, і в переносному сенсі. Адже спробуй помахати важелезним молотом із ранку до ночі та ще й в розпеченій задушливій кузні — втомишся не гірше за героя в бою.

Чомусь коваль Михайло зустрів її пропозицію зовсім без належного завзяття.

— Та ні, — задумливо подивився на мозолисті руки коваль. — Ніякої допомоги мені не потрібно. Навпаки, можу подарувати вам підкову на щастя.

— А що з нею треба робити? — повертіла в руках подарунок принцеса.

— Оце як розігнете її, то буде вам щастя.

— Ви ж мене не обманюєте? — прокрехтіла принцеса, силкуючись розігнути підкову.

— Ні. Коли я когось обманював? — й оком не кліпнув коваль.

Тож пішла далі принцеса питатися в людей, чим їм зарадити.

На жаль, пекар Микола теж відмовився.

— Вельми вам удячний, — велеречиво почав пекар, — тільки хліб не потребує поспіху, інакше не допечеться. А ось учасно його витягнути запашною спокусливою хлібиною — це надточна наука, на яку вивчення якої підуть роки. Я пишаюсь, що зможу вас навчити цього, але й серце крається, як подумаю, скільком людям ви змогли б допомогти за стільки часу….

— Мабуть, ви праві, — невпевнено погодилася принцеса й подалася далі.

Дорогою принцеса марно гнула підкову. А ще заскочила зненацька ткалю Марічку за верстатом.

— Що ви, принцесо! Це наднебезно! — відмовляла з усіх сил бідна Марічка невгамовну принцесу.

— А я все-таки наполягаю! Це ж не драконів бороти!

Рута сміливо схватилася за човник, але за якоїсь миті запуталася в нитках і зламала верстат.

На похвалу Руті, вона терпляче прочекала кілька годин, поки Марічка її не визволила з підступних тенет.

— Ох, принцесо, принцесо, — взяла руки в боки Марічка. — Якщо хочете допомогти, то вам треба братися за якусь більш ручну роботу…

— О, тоді я знаю до кого за цим треба звернутися! — принцеса радісно помчала до нової жертви.

— Ні! Ні в якому разі! — не пустив її на поріг гончар Петро. — Я з вами ще глечиків не бив. Але бодай ви торкнетесь мого одного… То я з вами вовік не розмовлятиму.

Похнюплена принцеса почимчикувала далі маленьким королівством.

Але на дивовижу всі хати якось порожніли, куди б принцесу не заносило.

— Куди всі позникали? Допомогти навіть нікому, — лаялася принцеса, доки не застала урешті-решт хоч Степана-чоботаря вдома.

Степан не замітив загальної втечі зовсім не тому, що був, наприклад, сліпим. А лише тому, що був засліпленим від кохання.

Змалечку він безнадійно любив Руту. Але вона на нього не звертала уваги, адже мала купу справ.

Проте принцеса мала пристрасть до красивих чобітків. Тож Степан не вагаючись пішов учнем до старого чоботаря Івана, щоб навчитися, як робити непевершені чобітки.

Саме того дня Степан закінчував шедевр. Такі чобіточки були б до лица, чи то пак до ноги, кожній принцесі у світі. Але він з любов’ю майстрував їх лише одній. Ще й замріявся, як гордо пройдеться з чобітками королівством і в палаці подарить їх чудовій Руті.

Де ж було здогадуватися бідосі, що щастя саме загарцює до нього?

Принцеса навстіж відчинила двері:

— О, Степане! Як добре, що хоч ти є! Я можу тобі чимось допомогти?!

Ошелешений Степан ледь молоточка не вронив додолу.

— Так, — в Степана перехопило подих. — Будьте ласкаві, приміряйте ось ці чобітки…

Степан сильно хвилювався, що міг не вгадати з розміром. Проте чобітки сіли на ніженьки Рути, наче вона з ними народилася. Ще й дивовижно переливалися всіма відтінками червоного. Від темної смачнющої вишні до червоногарячого лагідного сонечка.

Рута настільки замилувалася ними, що навіть перестала крутити підкову й віддала її Степанові:

— А ти не міг би мені розігнути підкову?

Де й тої сили взялося в Степана! Він, не зводячи погляду з любої принцеси, машинально взяв розігнув підкову та віддав дівчині.

— Не збрехав коваль, — зашарілася принцеса.

Потім поколупала носком чобітка підлогу, і не підводячи очей, запитала:

— Ну то я пішла?

— Так, — розгубився Степан. — Нічого мені за чобітки не треба. То я вам од щирого серця їх змайстрував.

— Точно, нічого не треба? — перепитала принцеса.

— Точно! — розхвилювався Степан.

— Нічого-нічого? — зітхнула Рута.

— Анічогісінько.

— Якщо передумаєте…

— Ні, що ви! — сплеснув руками Степан.

— Так я і знала! — тупнула чобітком принцеса.

— Що ви знали? — розгубився Степан.

— Усе!

І вискочила, наче її доганяли. Чи може хотіла, щоб наздогнали.

Спантеличений Степан тільки почухав лоба:

— І що цим дівчатам ще завжди потрібно?

Колись на місці гірського королівства Феєрія кипіли шалені вулкани. І хоч вони давно згасли, на них, як бачите, киплять страсті, не гірше за театральні.

У дівочій душі принцеси теж заклекотіли потужні вулкани після відвидин Степана.

Тим паче, що з того дня бідна принцеса Рута днями й ночами почала визирати з єдиного віконечка найвищої вежі, коли ж з’явиться відважний лицар і визволить її із заточення.

Хто ж був настільки мерзенним, що насмілився ув’язнити спадкоємицю у вежі?

Як не дивно, це було рук самої принцеси. Рута згадала про книжки з хоробрими лицарями, котрі рятували чарівних принцес, дарували їм квіти, компліменти й хоча б повітряні поцілунки на відміну від зашкарублих чоботарів. І замріяла потрапити на місце тих щасливиць.

Не вистачало всього нічого: Руті потрібно було попасти до полону, з якого визволив би чудовий лицар. Але оскільки про жодних лиходіїв у Феєрії ніколи не чули, принцесі довелося й тут самій закритися у вежі та відмовитися виходити, допоки завзятий герой не примчить на її порятунок. Нехай навіть від неї самої.

Король, звісно, засумував, що відтепер принцесу не побачити поза вежею. Але це ж була далеко не перша доньчина витівка, тому монарх вирішив, що оказія знову швидко мине. Проте за місяць принцеса так і не пристала на вмовляння покинути вежу. Їжу дівчині залишали за дверима, а листи надсилали поштовими голубами.

Минуло ще пів місяця, король не стерпів і скликав підданих.

— Чим зарадити? — поставив монарх усім єдине запитання.

— До дідька цю вежу, розібрати її на шмаття, щоб принцесі не стало де ховатися, — запропонував коваль Михайла.

Леон скривився:

— Михайле, ну де ти бачив, щоб руйнували визначні пам’ятки? Своє багатство власними ж руками нівечити під корінь?

Коваль присоромився.

А король продовжив:

— Які ще є думки?

Надалі взяв слово пекар Микола, кремезний угодований чолов’яга:

— Навіщо вежу ламати, потрібно принцесу рятувати!

— Але ж як? — не стримався Леон.

— А так, як наказала. Треба роздобути принца й змусити її визволити.

— Лицаря, — поправив король.

— Ну, лицаря, — погодився пекар Микола.

— Так де ж його віднайти в нашому королівстві? Одна Рута була зголосилася на нашу голівоньку нещодавно лицарствувати та й то швидко покинула чергову забавку, — похнюпився король, а потім просяяв: — А давай я тебе, Миколо, в лицарі посвячу!

— Та куди мене, я ж сумирний, як ягня, лише хліб пеку. Он краще Степана-чоботаря, він із дитинства в принцесу закоханий. В обладунки його, на коня й вперед! З рогом і піснею. Михайле, щось нашвидкуруч придумаєш?

— Звісно, — підтвердив коваль.

На тому й дійшли ладу.

Степан аж засяяв од щастя, невже його мрія збудеться? Принцеса й він будуть удвох?

Тільки не одразу так склалося.

Коли Степан у залізних латах під’їхав до вежі та загукав до принцеси, мовляв, я приїхав тебе урятувати й заміж узяти, то принцеса лише розсміялася:

— Ой, Степане, який із тебе лицар? Думаєш, обріс залізяччям і я тебе не впізнаю? Не заважай, я тут справжнього лицаря визираю.

Тоді на другій нараді коваль порадив:

— Потрібно довести, що ти, Степане, дійсно, лицар!

— Але як? — гірко зітхнув Степан. — Я ж насправді лише чоботар.

— Не кажи дурниць. Кожний справжній чоловік — лицар. І ось як ми це покажемо, — змовницьки зашепотів коваль.

Король теж нахилився, прислухаючись, і раптом вигукнув:

— У тебе є дракон?!

— Так. У мене в кузні багато чого є, — й оком не кліпнув коваль.

***

— А він не замалий? — засумнівався Степан.

— Хто? — не второпав коваль.

— Дракон оцей ваш, — стурбовано поглянув Степан на невеличку ящірку, що причаїлася в фартусі коваля, лише очі стирчали з кишені.

— Ні, звісно, — відмахнувся рукою коваль. — Запам’ятовуй. За легендою ти бив чарівним мечем величезного дракона, допоки той не зменшився до отакенького.

— У нас є чарівний меч? — здивувався Степан.

— Я ж казав, що в мене ще й не таке в кузні є.

— Ти ж наразі збрехав? — пильно подивився на коваля Степан.

— Звідки ти це взяв?

— Ти оком кліпнув, — підмітив Степан.

— Не кліпнув, а сіпнув. Ви з вашим коханням-зітханням кого завгодно доведете! Так, починаємо.

Драконятко вискочило з карману й спритно забігало довкола вежі.

Степан знизав плечима й погнався за ящіркою, розмахуючи мечем.

Коваль, король та інші заволали:

— Геть! Геть, страшний драконе! Степане, бий ще! Він майже зник! Зменшуй, зменшуй його!

Проте принцеса зі свого віконечка лише сплеснула:

— Біднесенький!

Блискавкою вибігла й затягла драконятко у вежу.

— А ти ще від нас отримаєш! — погрозила кулаком Рута Степану. — Ми знову виростемо й нагадаємо, як дракони лютують.

— Ну що, догралися? — похмуро зиркнув коваль. — Тепер у неї ще й заручник є. Я ж відразу казав, що треба було вежу на шмаття розібрати!

Відтак у вежі стало замкненим драконятко. А принцеса бігала повсюди заради нової забавки, допитуючись, що драконятка їдять, коли сплять і так далі.

Саме ж драконятко журливо дивилося через віконце на куряву над ріднею кузнею. Проте недовго.

Як усе це відбулося на власні очі побачив Степан. Хоч після погроз принцеси він і намагався їй не потрапляти на очі. Але все одно доводилося вештатися по кущам біля вежі. Бо йому доручили слідкувати, що коїть біснувата принцеса.

Тому від першої спроби принцеси навчити драконятко літати Степан лише отетерів. А драконятко зробило тільки геп й спантеличено заозиралося, як це воно так швидко опинилося додолу.

Принцеса за мить вибігла, схопила драконятко й знову помчала догори. Звідки драконятко, яке ще не до кінця второпало, що ж коїться, знову стрімко гепнулося на землю.

Спроби принцеси продовжувалися до пізньої ночі.

Замучене драконятко після котрої невдачі засмучено дивилося на повню й мріяло соколом злетіти до неба. Чи просто померти.

Почувся шепіт Степана, у котрого серце краялося цілий день.

— Тсс, тваринко, тобі допомогти?

Драконятко глипнуло на нежданого рятівника й спробувало промимрити людською:

— Добий мене.

Але вирвався лише сполох вогню.

— Не видавай себе, — розігнав полум’я Степан. — Вона зараз знову прибіжить. А бодай їй.. Куди ж тебе заховати?

Завзята принцеса вискочила з вежі.

Цього разу, їй здалося, що драконятко летіло донизу трошки довше.

Отже настирні тренування дали результат!

Біля кущів Рута застала Степана, що дивився кудись у височінь.

— А де драконятко? — оббігла вежу принцеса.

— Так, полетіло, — махнув рукою Степан у далечінь.

Принцеса втупилась туди ж. Але місячного сяйва не вистачало, щоб розгледіти усе до обрію. Згустки темряви химерно перепліталися в обриси чи то драконів, чи то грифонів, а може й єдинорогів.

— Ех, — зітхнула принцеса. — А я не встигла його чаєм пригостити на дорогу. Тільки-но заварила. А ти будеш? — звернулася до Степана.

І чкурнула за двері вежі, не почекав на відповідь.

Драконятко боязко вилізло з пазухи Степана.

Молодик підштовхнув того в кущі:

— Біжи до своєї кузні.

А сам боязко покрокував за невтомною принцесою назустріч новим пригодам.