Казка про пекельнi чесноти

Поверталися якось четверо друзів додому, три лицарі і з ними юний зброєносець, який мав бути посвяченим в лицарі завтра на Різдво. Зброєносця звали Ланс, був він учнем Артоса – старшого серед товаришів. Артос – величезний і в плащі з кудлатим коміром, нагадував ведмедя. На його щиті блищала позолотою пентаграма – герб старовинного роду. Друзі дуже поспішали, але сувора погода ускладнювала і без того не близький шлях через ліси. В ясний день коні насилу пробиралися через замети. В надвечір їхати стало зовсім неможливо – пухнастий сніг повалив щільною пеленою.

– Як ми знайдемо дорогу, якщо нічого не видно? – нарікав молодий лицар Ґовен з малюнком Зеленого Яструба на золотому щиті – герб славнозвісного роду.

– Ось, дивись! – відповів Сіґварт, досвідчений лицар з талантом слідопита, одягнений у гарний плащ із візерунчастою вишивкою. Він мав щит зі срібною рибою на червоному і був з далеких північних країв.

Попереду виднівся силует каплиці тож товариші попрямували туди, сподіваючись перечекати хуртовину в містечку. Але незабаром стало зрозуміло, що надія на тепле ліжко марна бо це було безлюдне поселення. Над порожніми будинками та занедбаною корчмою кружляли ворони. Пахучими штабелями були залишені добротні соснові колоди. Все навколо товстим шаром обліпив сніг і це трохи прикрашало це покинуте місце.

Біля каплиці стояв вцілілий будиночок з димарем, у ньому і вирішили зупинитися. Друзі облаштували коней і пішли до будинка, де на них чекало сумне завивання вітру та трохи меблі.

Коли зброєносець заходив в дім, хтось голосно гукнув:

– Лансе!

Він різко обернувся та в очах його потемніло. Миттєво небуття огорнуло юнака і йому здалося, що смерть його прийшла.

Ланс прийшов до тями в незнайомому місці та насторожився. На всі боки від нього розкинувся монотонно-сірий простір із самотнім деревцем на горизонті. А вдалині виднілася безкрайня гладь води з човном біля берега.

– Вітаю!

Перед зброєносцем з'явився чорт! Саме такий, яким його малювали на фресках – мордою схожий на козла, з рогами та копитами з гострим хвостом та з плішивою вугільно-чорною вовною. Та з усміхненим рилом.

Потягнувся Ланс до поясу, аби дістати свій меч і відрубати нечистому голову, та тільки піхви були порожні.

– Стривай, юначе. Не гарячкуй. Я чув, що тобі завтра доведеться стати лицарем, але чи гідний ти?

Ланс розлютився від такого нахабного питання.

– Ти взагалі хто такий, щоб ставити мою гідність під сумнів?

– Я слуга господаря цих місць. Звати мене хто як хоче. Ніяких занять окрім пакостей у мене немає. Сказати чесно, моя улюблена розвага ворогувати з ковалями і всіляко їм докучати. Ех, як згадаю наші веселі пригоди з Велюндом, з Міміром, з Калвісом, з Дунстаном та навіть з Вакулою...

Ланс обірвав мрійливий настрій чорта:

– Так що тобі треба від мене?

– Нічого. Я пропоную тобі пройти лицарські випробування, проявити свої чесноти, якщо ти вже опинився тут. І здобути нагороди.

– Отже, я не маю вибору?

– Саме навпаки! Відмовся від випробувань, залиш без допомоги знедолених і ти доведеш, що гідний бути справжнім лицарем!

Зброєносець подумав, що йому це почулося. І хоча він не хотів грати в ігри з підступною істотою, але думки про тих, хто потребує допомоги, не дозволяли йому відступити. Не допомагати людям суперечило кодексу лицаря, який завжди має бути гідним.

– Я не відмовлюсь!

– Прикро. Схоже ти застряг тут надовго, але я супроводжуватиму тебе. Ну що, вперед, не можна довго залишатися на одному місці бо пекло пожирає бездіяльних.

І вони пішли.

Поки Ланс похмуро міркував про своє становище, в'язка імла накрила пустку. Поривчастий вітер шпурляв примарне трухляве сміття, з зловісним абрисом людських тіл. Ланс почув крик i поспішив на поклик. Він побачив прекрасну дівчину, міцно прив'язану до дерева. Вона дуже злякалася, коли зброєносець підійшов ближче.

– Не бійся! Я прийшов допомогти. – з гідністю промовив він і почав розв'язувати мотузки.

– Не так швидко, юначе. – відразу втрутився чорт. – Спочатку дізнайся яка від неї користь.

– Що ти таке кажеш?

– Вимагай щось в обмін. Не можна марнувати зусилля. Будь-яка послуга має бути винагороджена. Проси хоча б поцілунок! – сказав спокусливо чорт.

На мить Ланс помріяв про цей поцілунок, він задивився в її чарівні очі – заблудлі зірки та чорні місяці. Але потонути в них безповоротно завадив її несміливий голос.

– Хоч мені нічим відплатити тобі за допомогу, – благала вона. – прошу, не залишай мене тут…

Зброєносцю стало соромно від своїх помислів в мить секундної слабкості і він звільнив дівчину, пам'ятаючи про свій обов'язок безкорисливо допомагати будь-кому, не вимагаючи нічого натомість. Він чемно вклонився.

– Що за дурень! – вигукнув чорт.

– Спасибі тобі! – промовила дівчина.

І рушив зброєносець далі, а чорт не відставав ні на крок.

Поступово імлу змінила холодна злива. Ланс йшов так довго, що йому дуже захотілося їсти. Він не сподівався, що в його сумці буде хоч щось їстівне. Подумав, що їжа зникла, як зник дорогий серцю меч, подарований батьком на повноліття. Але все-таки знайшов скибку черствого хліба. Радіючи, він і не помітив, як з-за завіси дощу з'явилася стара в лахмітті.

– Благаю, будь милосердним і не проходь повз нещасну слабку жінку. – проскрегітнув її знесилений голос. – Я така голодна, дай мені трішки їжі.

Перш ніж Ланс відламав шмат хліба, з'явився чорт.

– Випрошує хліба коли з її сумки стирчить ковбаса. – прошепотів той на вухо. – Бачиш?

Зброєносець побачив.

– Безсоромна карга хоче тебе обібрати. Хоча ти сам голодний. Відбери у старої їжу, вона їй вже не потрібна, їй жити залишилося недовго.

У Ланса загуркотіло в животі, а рот наповнився слиною. Він заплющив очі і помолився. Потім мовчки віддав старенькій свій хліб і рушив далі, під бурчання попутника.

– Дякую, синку. – долинуло йому вслід.

Незабаром дощ припинився і перед зброєносцем постала дивна рівнина – всюди були розкидані мішки, які нещодавно ніби хтось тягав, набиті чим попало – в одних було каміння, а в інших золото. Важко було знайти дорогу серед цих однотипних куп. З сумом Ланс подумав, що якби тут був Сіґварт, то разом вони б точно не заблукали.

Його думки перервала люта суперечка двох людей. Він підійшов до них.

– Добре, що ти тут. Нам якраз потрібна людина, здатна нас справедливо розсудити. – сказав перший.

– Так! Будь ласка. – промовив другий. – Я й кажу, що золото потрібне для спорудження розкішного палацу із смарагдово-рубіновою інкрустацією.

– А я вважаю, що золото потрібне для розкішного сапфірово-алмазного палацу! – обурився перший.

– Хіба ви не можете поділити золото порівну? – спитав Ланс, засмучений такою жадібністю.

– Звичайно ж ні! – палко заперечили обидва. – Два середніх палаци замість одного найрозкішнішого у світі?

– На твою думку, заслужили вони справедливого правосуддя? – знову зашепотів йому на вухо самовдоволений чорт. – Обов'язок лицаря як слід їх провчити, обійтися з ними за заслугами – ось справедливість. А якщо ти познущаєшся над ними, розвеселивши мене, – спокусливо продовжував нечистий. – ці мішки із золотом дістануться тобі.

Зброєносцю стало огидно.

– А ти думав, твої друзі лицарі як живуть? – насідав чорт, сіючи сумніви. – Звідки гроші у Ґовена, коли він молодший син із бідного роду. Звідки багатства у Артоса, якщо неврожай котрий рік? Комусь дати хабар, когось підкупити, десь відібрати. Патард флорин береже.

– Слухай сюди, клятий біс! – погрозливо відповів Ланс. – Знав я нечесних лицарів, та не всі такі! У Ґовена дружина з багатим відданим, а Артос усі роки неврожаю укладав вдалі угоди! А ви, – звернувся він до двох сперечальників. – якщо не можете поділити золото, нехай воно нікому не дістанеться. Пожертвуйте його храму і кожен виграє з вас, тому що кожному віддасться за добрі діяння.

Чорт сплюнув. Чоловіки погодилися та розійшлися тягати мішки далі. Їх гріла думка, що якщо не собі золото то й нікому.

Після третього випробування Ланс зрозумів – що добре чорту, то чесному лицарю смерть. І що не чеснот від нього чекають, а злодіянь мерзенних, але він все одно буде слідувати своєму лицарському кодексу честі.

Чим далі попутники просувалися по пеклу, тим червонішим ставало небо. Хмари линули над головою. Далекий покрики химерних чудовиськ тривожили серце. Тверда земля закінчилася і рівнину змінило понуре болото, здолати яке можна було на човні, люб'язно залишеному кимось на березі.

Поки зброєносець працював веслом, чорт сидів без діла. Гидка усмішка на його рилі не віщувала нічого доброго.

Човен йшов насилу, борсання на дні багна нахиляли його і заважали плисти, отже Ланс наважився подивитися, що там у каламутній воді відбувається. У цей момент два білясті ока витріщилися на нього у відповідь. На поверхню сплив огидний утопець. Одна кістлява рука ліниво чіплялася за край борту, а в другій він тримав меч.

Зброєносець відсахнувся і почав гребти старанніше, читаючи молитву.

– Скажи мені, юначе, ти колись грішив? – перервав молитву чорт.

Ланс хотів відповісти, мовляв, ніхто не без гріха, але потім згадав те, що забув і про що не покаявся. Він згадав, як колись вкрав. Він не хотів зізнатися в цьому чортові, оскільки знаходив цю сповідь недоречною. Але також він повинен бути чесним, щоб брехня не стала його черговим гріхом. І оскільки він пообіцяв собі дотримуватися кодексу лицаря незважаючи ні на що, то він ствердно кивнув головою.

– Стій, не треба розповідати про це! Бачиш той меч за бортом? Дюрандаль! Зброя гідна найкращого із лицарів. Не поспішай відмовлятися від подарунка, меч ще знадобиться тобі в пеклі, поки твій загубився. Варто лише приховати правду і меч твій.

Лукавий переможно дивився на Ланса, але той смиренно зізнався:

– Колись я вкрав.

Рило чорта було похмурим, коли вони нарешті допливли до берега.

Виходячи з човна, Ланс помітив крихітне тьмяне розп'яття на дні. Він швидко схопив його, передчуваючи, що це є символ спасіння.

Стежка пролягала через гнітючий цвинтар посеред лісу. Всюди були звалені в купу труни, лежали кістки, скелети стирчали з дерев, чекали на грішників розпечені могили. І височіла піраміда з черепів – композиція, присвячена великим завойовникам сьогодення та майбутнього.

Якби Ланс придивився до надгробків, то дізнався, що тут упокоїлися єретики, розбійники, ґвалтівники та вбивці. Але його увагу привернув знайомий силует, над яким ширяли гарпії. Над безіменною могильною плитою плакала його мати.

– Як ти тут опинилася? – спитав він.

– Після звістки про твою загибель, мене здолало страшенне горе і я наклала на себе руки. Тепер я приречена на вічні страждання. Але не свою долю я оплакую, а твою ранню смерть.

Ланс співчутливо обійняв матір і вклав їй в долоню розп'яття, яке він нещодавно знайшов, подумки благаючи Бога про вибачення.

І нехай козлорилий скаже, що самопожертва – це не чеснота, і тільки на егоїзмі лицарське честолюбство і засноване. Ланс і сам іноді про це думав, що лицарське честолюбство черпається із жаги слави. Навіть якщо це так – не має значення. Важливо, що в нього самого було добре і співчутливе серце, особливо стосовно батьків.

Мати ніжно посміхнулася і зникла. І в цей момент в руці у Ланса матеріалізувався його меч той, що подарував батько, з усією повнотою своєї скорботної тяжкості.

Нечистий нетерпляче закликав зброєносця йти далі. Спускаючись донизу, вони проходили повз божевільні руїни гротескного міста, неприємного своїми пропорціями та розмірами.

У повітрі стояв сморід, а попереду йшли люди, яких поганяли чорти. Хтось безвольно тинявся, хтось борсався наполовину вмурованим у скелі.

– Не журись за їхні душі. Це найстрашніші грішники.

Настрій у Ланса був поганий коли перед ним на коліна безвольно впала людина.

– А тепер убий його. – наказав чорт. – Або ти назавжди залишишся тут, у пеклі.

Ланс не ворухнувся.

– Чи варто життя незнайомої людини, якщо в небезпеці своє власне?

– Якщо я вже тут, значить так тому й бути. Я з дитинства готовий померти за віру та Господа. Вбивши просто так людину, я піду проти волі Творця, проти своєї віри. А віра вчить не слухати чорта.

Зброєносець навіть не подумав занести меч над головою засудженого. Його рішення було кришталево твердим і непохитним.

Чорт розгнівався і з небес повалило розпечене і до жаху стрімке каміння.

– Смерть не лякає тебе, тоді можливо ти захочеш безсмертя? Скільки добрих справ ти міг би зробити! Мудрий лицар так і вчинив би!

– Досить! Я достатньо мудрий, щоб відрізнити істину від солодкої брехні. На все воля Бога, не чорта!

Ланс вклав меча в піхви немов поставив крапку, присікаючи подальші торги.

Вогненний валун упав зовсім поруч, земля затремтіла.

Але світ не розвалився, як очікував того Ланс.

Він стрімголов звалився вниз і опинився посеред прозорого крижаного озера, припорошеного крупою снігу та обрамленого торосами. Його дихання збилося від побаченого. Під ногами – бездонна глибина космосу, і космічним жахом наповнювалося його серце від почутої пісні льоду – гулкою та вібруючою, надприродно зловісної, примноженої луною. Тріщини, наче морозна вуаль, розповзалися по нескінченній синяві. Пара валила з його рота. Всюди стояли снігові скульптури у кошмарних позах. По кризі на ковзанах катався чоловік у чорному плащі, елегантно огинаючи перешкоди. У нього були роги і хвіст і невеликі крила, як у кажана, але він не був схожий на чорта.

Поряд із зброєносцем з'явився його супроводжуючий з звично розвеселою мордою і сумно зітхнув:

– Твій стійкий дух нагадав мені, що справжній лицар залишається вірним собі та своєму моральному кодексу, навіть якщо йому доводиться йти всупереч тому світу, в якому він волею долі опинився. Творячи пекельні чесноти, як чекали того від тебе, ти став би слугою Диявола. – чорт кивнув убік, ніби вказував на когось. – Я повинен був схиляти тебе до зради, але чомусь дуже радий, що ти виявився невідступним у своєму рішенні. І хоч ти й не коваль, але я чудово провів час у твоїй компанії. А тепер прощавай!

В очах у Ланса потемніло.

– Отямився нарешті? Лихо ж ти приклався до одвірка. – посміхнувся його друг Ґовен. – Сіґварт попередив тебе, але було пізно. Шишка буде добротна.

Перше, що помітив зброєносець – зображення Святого Георгія покровителя воїнів у м'якому світлі розтопленого вогнища. У казанку грівся ель з прянощами. Біля сиділи лицарі – їли коржики, грілися, жартували та обмінювалися подарунками.

– Сіґварт, я звичайно дякую тобі за цей прекрасний вовняний плащ, але мій ще не зносився.

– Моя прабабка казала, у кого не буде нового одягу на Різдво, того з'їсть величезний кіт.

– Ох вже ці ваші божевільні північні традиції! – відповідав Ґовен, радісно приміряючи обновку.

– Мені таке снилося…

– Та ти б поменше читав казок. – жартома штовхнув Ланса Сіґварт.

За вікном ліниво падав сніг, а всередині було тепло і затишно, навіть не дивлячись на колючий вітер, що задував в щілини. Лунало каркання ворон.

До Ланса підійшов його вчитель.

– Вже Різдво, і тут поруч каплиця. – Артос м'яко, по-батьківськи, поклав юнакові руку на плече. – Додому їхати ще цілий день, отже ми з братами порадились і вирішили, що обряд посвячення я здійсню сьогодні. Я думаю, ти вже готовий стати справжнім лицарем.