Його лицарський хрест

Не нам, Господи, не нам, але імені твоєму воздай славу!

—   девіз Ордену Лицарів Тамплієрів

 

—  Земля-а-а-а! — пронизливий голос юнги гострим ножем прорізав тишу, що щільним покривалом вкривала простір навколо військової галери.

Андре де Бур, котрий після трагічного зникнення Жерара Моле вимушено став командувачем загону і капітаном корабля, відразу ж схопився на ноги та приклавши долоню до чола, почав вглядатися в обрій у пошуках тонкої смужки землі, яка б мала там з’явитися. Майже осліплений палючим сонцем, що прийшло на зміну кількаденному шторму, він ніяк не міг її розгледіти, однак підстав не вірити більш пильному оку юного корабельного учня також не мав.

Ще кілька тижнів тому де Бур перебував у затишній резиденції тамплієрів поблизу міста Газа, коли його викликав на аудієнцію Моле — один із капітулів ордену. Як виявилось, Жерар отримав лист від короля, в якому йшлося про необхідність терміново прибути в столицю зі всіма наявними бійцями; війна була якраз в розпалі — сарацини захопили важливий порт на узбережжі та грабували торгові судна, які мали необережність до нього підійти.

Легка галера з мінімумом запасів води та харчів летіла стрілою до місця призначення, аж поки перешкодою на її шляху не став потужний шторм, що важким молотом вдарив не лише по судну, але й по окресленим планам. Дерев’яна посудина тріщала під могутнім натиском водяних валів, що раз за разом накочувались високими хвилями, загрожуючи рознести її на друзки. З усіх людей, які ступили на борт корабля у Газі, в живих залишилося лише 22 моряка екіпажу, 7 лицарів-хрестоносців та 58 солдатів. Інших, включаючи Жерара Моле та декількох десятків рабів-веслярів, змило в море, навічно поховавши тіла загиблих під тоннами морської води.

Кілька днів, при повному штилі та за відсутності орієнтирів, судно дрейфувало блакитною водяною гладдю у пошуку берега. Частину припасів та питної води було втрачено під час шторму; залишки швидко закінчувались, загрожуючи близьким бунтом, а тому де Бур полегшено зітхнув, коли юнга вдруге прокричав:

— Земля-а-а-а!

Помітивши за веслами вільне місце, Андре відразу зайняв його та разом з моряками почав гребти в напрямку суші. На обличчях присутніх з’явилися радісні посмішки.

Галера наблизилась до берега на відстань арбалетного пострілу. Море вгризалося у піщаний пляж, намагаючись дістатися лінії тропічних дерев. Де Бур вглядався в густу рослинність, що свідчила про близькість прісної води, запасів якої так гостро не вистачало. Та причалити до узбережжя без попередньої розвідки було б надто нерозважливо, зважаючи на високу ймовірність сарацинської засідки.

У металевих обладунках, поверх яких натягнута біла чернеча ряса з червоним восьмикутним хрестом на грудях, де Бур останнім ступив на невеликий човен, що було спущено на воду за його наказом. В розвідувальну групу він включив також двох лицарів та дюжину тамплієрів-добровольців.

Човник швидко маневрував хвилями, доки не торкнувся кілем довгоочікуваної суші. Розділивши загін на невеликі групи з хрестоносцем на чолі у кожній, де Бур відправив їх в обидва боки вздовж берега, сам же повів свою групу прямо в лісові хащі.

Великі, схожі на малярійних комарі так і норовили вкусити за неприкриті ділянки шкіри, а тому де Бур сердито їх відганяв, водночас стежачи за тим, щоб випадково не наступити на одну із ядовитих змій, якими кишіла дрімуча гущавина.

Піщаний ґрунт досить швидко змінився на більш кам’янистий та невдовзі, зовсім поруч від себе, група почула веселе дзюрчання струмка. Загін де Бура прожогом кинувся до водойми, забувши про елементарні правила безпеки, по-дитячому плескаючись, набираючи воду в долоні та бризкаючи один на одного.

Раптом з кущів вийшла молода дівчина з пов’язкою на грудях та стегнах. У зовнішності молодиці вгадувалися європейські риси, однак засмагла шкіра, кольору кави, заважала визначити її походження. Вона злякано дивилася на чоловіків, тримаючи в руках велике дерев’яне відро.

Де Бур відразу ж дістав меч із піхов; тамплієри наслідували його прикладу. Дівчина обережно поставила відро на землю, витягнула вперед руки та промовила:

— Стійте! Я вам не зашкоджу!

— Швидше хвилюйся щоб ми тобі не зашкодили. — спокійно відповів Андре, трохи дивуючись, що в її французькій не відчувалося акценту.

— Я, мабуть, не правильно висловилась. Ми плем’я без імені. Наші предки прибули сюди з благословенної землі Франції. — молодиця схилилася у низькому поклоні.

Де Бур опустив зброю та звелів своїм супутникам вчинити так само.

— Ти сказала плем’я? Вас тут багато?

— Ми не знаємо грамоти чи арифметики, однак пальців на руках та ногах мало, щоб перерахувати нашу кількість.

— Ти проведеш нас до свого племені? Клянуся Господом, що ми вас не скривдимо. Нам потрібні лише їжа та вода.

Дівчина покірливо кивнула:

— Йдіть за мною.

Загін швидко здолав кількасот метрів протоптаною стежиною та разом із провідницею вийшов на округлу галявину. Довгими рядами, які утворювали правильні прямокутні вулиці, розташовувалися однакові дерев’яні зруби на палях, з невисокою драбинкою до входу біля кожного. В центрі поселення виднілося велике вогнище, що куріло тонкою смужкою диму.

Вони пройшли однією з ефемерних вулиць та зупинилися в центрі. У селищі не було помітно жодного жителя, як і будь-яких оборонних споруд навколо. Де Буру навіть почало здаватися, що це може бути чиясь хитра засідка.

Накульгуючи, з кущів вийшов підстаркуватий чоловік, що опирався на криву палицю. З одягу на ньому була лише пов’язка на стегнах та конусоподібний солом’яний капелюх.

— Вітаю вас, добродії. Мене звати Бертран. Я тутешній голова, обраний не за власним прагненням, але за бажанням громади. — м’яко звернувся до загону старий.

Де Бур кивнув у відповідь, таким чином ідентифікуючи себе як ватажка. Раз у раз поглядаючи на свою одноплемінницю, яка мовчки стояла поруч із загоном, Бертран продовжив:

— А хто ви, шановне панство? З якою метою прибули до нас?

— Я чув це «нас» від дівчини. І ти тепер теж повторюєш її слова, хоча я досі бачив лише вас двох. Чому ти говориш «нас»? Тут є ще хтось? Тоді де вони? — підозріло запитав де Бур.

— Решта мешканців помітили вашу зброю та вирішили заховатися. — відповів старий.

— Хай виходять, ми їм не зашкодимо.

— А ви нам це обіцяєте?

Де Бур уважно оглянув чоловіка.

— Я відповів. І не збираюся з тобою торгуватися.

— Мені цього досить. — покірливо відповів старий, обернувся та крикнув у бік зарослі, звідки щойно вийшов:

— Виходьте!

Обережно ступаючи, з кущів почали виходити місцеві жителі. Чоловіки та жінки різного віку. За приблизними підрахунками де Бура — близько сотні людей, включаючи дрібних карапузів, що сиділи у матерів на руках. Дівчина-провідниця, яка досі стояла поруч із тамплієрами, прошмигнула повз, заховавшись у натовпі.

— Це всі. — зауважив Бертран. — Може хоч тепер відповісте нам хто ви?

— Мене звати Андре де Бур. Я командир лицарів-тамплієрів. — голосно повідомив де Бур, явно щоб його чули всі присутні. — Ми прибули до Святої Землі із різних регіонів Франції та Бургундії, щоб волею Господа, разом із нашим рятівником Ісусом Христом та за дорученням Церкви, від імені якої діємо, захищати бідних, вдів та сиріт, а також слідкувати за дотриманням церковних законів. За Божим повелінням, після того, як відпливли із Гази, на нашу долю випало випробування — ми потрапили в шторм та заблукали. На цій же землі шукаємо воду і харчі для поповнення власних запасів.

На мить задумавшись, Бертран відповів:

— Ми залюбки вам допоможемо та зберемо все необхідне. А зараз, якщо того забажаєте, запрошую вас до трапези.

Тамплієри розташувалися біля вогнища, куди жителі відразу ж почали зносити їжу та напої для гостей.

— Сьогодні п’ятниця, плоть іншої живої істоти їсти заборонено. — сказав один із солдатів жінкам, які принесли запечене м’ясо. Ті, здивовано на нього дивилися, наче не розуміючи.

Бертран схопив кусень з посудини та почав їсти перед де Буром.

— Не бійтеся, воно не отруйне, дивіться, я ж його їм! — сказав він, витираючи губи.

— Ні за яких обставин ми не повинні їсти м’ясо у п’ятницю. Так заповів нам Господь. До посту не допускаються лише слабкі та хворі. — коротко пояснив де Бур.

Бертран знизав плечима, доїдаючи клаптик та велів прибрати м’ясо подалі від тамплієрів. Андре разом з рештою загону помолилися та тільки тоді підсіли до племені, приєднавшись до обіду.

— Бертран, за традиціями, при загальних обідах та вечерях ми читаємо Святе Письмо, якщо це можливо. І кожен, хто любить Бога і його Святі слова та настанови, повинен уважно слухати та мовчати, доки не закінчить той, хто читає. А чому ви не дякуєте Господу за їжу, яку він дарує? — запитав де Бур, відкушуючи шматочок місцевого фрукту.

— Нам її не Господь дарує, а матінка природа. І добуває їжу не він, а наші мисливці, що полюють та жінки, які горбатіють в полі. — відповів Бертран.

Де Бур та решта солдатів покосилися на старого. Вождь племені, наче не помітивши цих поглядів, продовжив:

— Ми відмовились від всього мирського, від Бога та будь-яких згадок про нього, бо питання релігії тільки викликає суперечки між людьми, коли вони звинувачують одне одного у правильній та неправильній вірі. Так заповідали нам Перші, які сюди прибули.

— І давно перші прибули?

— Мені точно невідомо, але я — найстаріший житель селища, вже народився тут. І я пам’ятаю свого батька, який мене всьому навчив та розповідав, що він не був першим і теж народився тут. Першим був його батько, що прибув на цей острів із далекої Франції.

—  Острів? То це не материкова частина?

— Ні, це острів.

— А далеко звідси материк?

—  Мені не відомо. — знизав плечима Бертран. — Ми ні з ким не контактуємо.

— А ваші оборонні конструкції? Де вони? — запитав де Бур.

— На нас ніхто не нападає. Між собою ми не маємо сварок, живемо у мирі та гармонії з природою. Не носимо зброї. Вбиваємо рівно стільки живності, скільки нам потрібно для харчування. Ми одна велика сім’я.

— Таки одна? — хмикнув один із солдатів.

— Так, чоловік може брати будь-яку з жінок, яку захоче, щоб завтра передати її іншому. — байдуже відповів Бертран, вгризаючись у кістку.

У гостей округлилися очі. Де Бур ще довго розпитував вождя про місцеві традиції та хмурнів з кожним сказаним словом, що той промовив.

Після обіду Бертран звелів підготувати припаси для тамплієрів та разом з кількома жителями селища допоміг занести зібране до узбережжя. На здивовані погляди двох лицарів та решти солдатів, які прибули на острів разом з ним, де Бур нічого не відповідав. Поставити ж пряме запитання своєму командувачу ніхто не наважився.

—  Де Бур! — перед прощанням погукав Бертран.

—  Слухаю.

—  В мене до тебе є одне невелике прохання.

— Яке?

—  В обмін на ті припаси, які ми вам даємо… Чи не міг би ти пообіцяти не розказувати про нас нікому з материка?

Де Бур уважно поглянув на Бертрана.

—  Так, обіцяю.

Не зважаючи на те, що човен дещо поважчав від зібраної провізії, він досить швидко доплив до галери, де прибулих обступили тамплієри, що залишалися на кораблі та весь час спостерігали за берегом.

— Лицарі, за мною. — скомандував де Бур хрестоносцям та відвів їх на корму галери, окремо від солдатів, де розповів про все, що відбулося на острові.

Після короткої мовчанки, один із лицарів промовив:

— Ні за яких обставин тамплієри не повинні бути разом із відлученою від церкви людиною, а брати від такої людини їжу взагалі заборонено!

—  Але вони не відлучені. Вони навіть не сарацини! — заперечив де Бур. — І в нас дійсно закінчувались припаси і хто знає, що було би з нами без їхньої допомоги.

— Вони єретики. — заперечив інший хрестоносець. — Це ще гірше. Вступаючи в орден, ми обіцяли опиратися оманливому світу в ім’я любові до Бога. Ми обіцяли зневажати спокуси нашого тіла, що підтримує їжа Господня, напої Господні і наставляння указів Господа. Саме завдяки наслідуванню цьому релігійному порядку розквітає і відроджується лицарство!

— Де Бур, ти прийняв рішення самостійно, не порадившись. Тому тепер ти знову повинен це зробити. — сказав найстарший за віком хрестоносець, дивлячись командувачу прямо в очі.

Хрестоносці піднялися та вийшли до решти тамплієрів. Солдати уважно спостерігали за де Буром, в очікуванні того, що він скаже. Схоже, що бійці, які побували на острові, вже встигнули розповісти всім про побачене там та почуте.

Де Бур з тугою оглянув присутніх. В обличчі вгадувалось, що він все ще вагається у прийнятті рішення. Врешті-решт командувач виступив вперед та розпочав говорити, а його голос міцнів з кожним сказаним словом:

— Сьогодні на острові ми зустріли єретиків. Відкинувши праведного Господа, вони існують на світі, радіючи мороку власних душ. Помиляючись у своєму виборі. Відрікаючись від Церкви. Заперечуючи Ісуса Христа. Без віри в святу Божу ласку.

Вони подарували їжу та воду, чим спробували навернути нас від істинної віри та тим розкрилися, що від лукавого вони. Небезпечніші навіть за сарацин, хоча і зброї не носять, бо зброя їхня — слово. Сарацини мають зброю та відносять себе до іншого кревного поріддя. А ці з нами крові одної, але відкидають Бога нашого, Ісуса Христа та Церкву, сповідуючи згубні ідеї єресі.

Єдине, що ми можемо їм подарувати — це милосердя. Тож нехай їхня смерть буде тією милістю, яку вони від нас отримають. Deus vult!¹

— Deus vult! — в один голос триразово закричали тамплієри у відповідь.

Андре де Бур скам’янілим поглядом оглянув своїх воїнів та продовжив:

—  Милосердя солодше ніж мед, коли зливається з Богом, чия милість схожа на помазання. Per infinita seculonum secula². Амінь.

Він поцілував свій меч та віддав наказ висаджуватись на берег.

__________________

¹ Господня воля! (лат.).

² На віки вічні (лат.).