Лицарі різних часів

 -Мілорде, це і буде вашим наказом?

Сер Гвін схилився у поклоні перед лордом Райденом. Вираз його обличчя був спокійним, голос звучав твердо. Одна рука притиснута до грудей – друга тримається за ефес меча. Це ознака честі своєму сюзерену.

-Це не просто наказ, - лорд Райден стояв спиною до сера Гвіна. – Це наказ від нашого короля. Тому можеш вважати, що до тебе звертається корона.

Сер Гвін відчув сухість у роті. Як вірний васал, він мав відповісти: «За корону та мого сюзерена», але слова не йшли з вуст. Вони задзвонили у вухах, впилися настирною пиявкою у мозок. Але вимовити їх лицар не зміг.

Лорд Райден різко повернувся. На блідому обличчі палали темні очі. Палали вони неприхованою злістю. Рука стиснулася у кулак.

- Я не чую відповіді. Чому ти мовчиш?

- Мілорде, цей наказ… - Сер Гвін сам здригнувся від свого тихого голосу.

-Я повторюю. Це наказ нашого короля! І я піду за моїм королем.

- Цей наказ означає піти проти народу.

Лицар наче зі сторони почув свій голос.

-Ти маєш рацію. Настав той момент, коли треба обирати… І я також хочу, щоб ти зробив свій.

Сер Гвін підвівся з колін. Вперше лорд Райден не віддав йому беззаперечного наказу. Він надав право вибору.

Цей вибір буде вирішувати його долю. Лицар розумів, що ця мить колись настане. Але він не очікував, що так скоро. Але може, він увесь час тільки і робив, що ховався від цих думок?

Лорд Райден потер очі рукою і втомлено промовив:

-Я не вимагаю від тебе відповіді зараз. Але завтра, як встане сонце, я чекаю тебе у цьому залі.

Лицар схилився у поклоні:

-Дякую Вам за Вашу милість, мілорде.

Притиснув руку до серця, тримаючись за ефес свого меча. Не озираючись, покинув залу.

Усю ніч лицар провів у думах. Він дав присягу лорду Райдену служити йому вірою і правдою. Відтоді минуло вже декілька років. «Як швидко минає час!» - подумав сер Гвін. Хвилини текли, а він все перебував у полоні вагань.

Цього слід було очікувати. У королівстві було неспокійно. У різних частинах країни спалахували народні повстання. Народ піднявся проти короля, проти тиранії та гніту. У відповідь король почав збирати війська проти народу.

«Хіба так повинен робити справжній правитель?» - подумав лицар. Він пригадав слова присяги: в ній говорилося про вірність, готовність принести себе в жертву заради свого сюзерена. Але в ній нічого не говорилося про вірність короні та необхідність гнітити простих людей. Сер Гвін служив лорду Райдену. Його сюзерен присягнув нинішньому королю. І сьогодні, у залі, в очах лорда Райдена лицар-васал побачив готовність піти за королем. Тільки королю престол та гроші були понад усе. Нехай поляже більшість мирного люду, але монарх піде на все, щоб утриматися на престолі. Лицар це добре розумів.

Певно, це розумів і лорд. Тому дав право вибору. Сер Гвін оцінив жест доброї волі. Він подумав про свого лорда, який ближчим часом опиниться у битві. А потім лицар ясно уявив голодного селянина.

За вікном вставало ранкове сонце. Перші промені освітили залу. Лорд Райден глянув у вікно та повернувся до свого васала.

-Яке твоє рішення?

-Моє рішення, мілорде, не направлене проти вас чи корони, - глухо відповів сер Гвін. – Але воно за наш народ. Я на боці людей.

-Певно, ти вважаєш, що ти на боці справедливості, - сухо відповів лорд. – Але я мушу його прийняти.

-Моя присяга належить вам мілорде, - сказав лицар. – Але кодекс вимагає бути на стороні беззахисних.

-Я повертаю твою присягу, - відкашлявшись, промовив лорд. Здавалося, йому важко говорити. – Але не погоджуюсь. Вірність короні – перш за все.

-Країну робить не тільки монарх, але і народ, - сер Гвін підняв голову і глянув лорду прямо в очі. – Зараз наш народ потребує захисту. Я буду з ним.

…Раптом пролунало дивне клацання. Екран комп’ютера згас. Від несподіванки Олексій підскочив у кріслі. Він озирнувся – навколо тепер панувала темрява. Хлопець перевірив вимикачі. У квартирі вимкнули електрику. Це ж треба!

Олексій розчаровано зітхнув. Так завжди – дивишся цікавий історичний фільм, і на самому цікавому місці вимикають світло. А він сподівався гарно провести час. До того ж дуже сподобалися обладунки та меч. Олексій завжди мріяв приміряти такі.

«Нічого, як дадуть світло, додивлюсь.» - подумав хлопчина, шукаючи у темряві свій телефон. Вже був майже вечір. Погода за вікном радощів не приносила: дощ, холод. Що робити? Тільки сидіти з чашкою гарячого чаю та насолоджуватися фільмами чи іграми.

А ось і телефон! Олексій радісно підстрибнув та глянув екран. Глянув і охнув. Вже було шоста вечора. А курси у Аліни закінчуються через 40 хвилин.

«Добре, що в неї курси недалеко,» - подумав хлопець, гасаючи по кімнатам у пошуках светра. – От я бовдур! Зовсім забув, що в неї заняття.»

Мало не спіткнувшись, Олексій влетів у свою кімнату, швидко переодягся. Дістав із шафи дві парасольки. За вікном вже годину шов дощ. Аліна могла забути свою парасольку – з нею таке нерідко буває. Хлопець зазирнув у ящик столу, в якому тримав невеличкий подарунок: її улюблений шоколад. От тільки букет квітів у такий дощ він не донесе. Вже наступного разу подарує!

Ключ, гроші, телефон у сумці, парасольки в руці, шоколадки у кишені. Олексій глянув у дзеркало, поправив чуба і побіг на вулицю. Залишалося ще хвилин 20.

Довго чекати не довелося. Ось уже відчинилися шкільні двері. Серед зграйки підлітків Олексій побачив високу постать Аліни. Не втримався і побіг їй назустріч. Аліна радісно підстрибнула и кинулася йому на шию. На зацікавлені погляди не звернули ніякої уваги. Вже звикли до такого. Тут не було їх однокласників, чи знайомих, тому не варто було турбуватися.

Вони міцно обійнялися.

-Привіт! Альошо, я так скучила за тобою, - защебетала Аліна. – Ой, який дощ! Дякую за парасольку. Я свою не взяла. Якось не подумала.

-Я тобі ще тут дещо приніс, - пробурмотів Олексій, дістаючи шоколадки. – Ось, це твої улюблені.

Аліна засяяла:

-Ой, дякую! Альошо, а давай підемо до мене, вип’ємо чаю із ними?

-А твоя сестричка вдома? – засміявся хлопець? – Знову захоче, щоб я з нею пограв?

-Не переживай, з нею я впораюсь, - Аліна махнула рукою. – Замкнемо у кімнаті, хай мультик подивиться! А краще уроки повчить.

Вони засміялися, і взявшись за руки, пішли вулицею. Тримаючи парасольку, Аліна поглядала на свого хлопця. Олексій весело розповідав про комп’ютерну гру, пропонував піти разом у кіно чи театр – Аліна дуже полюбляла театральні вистави, в той час як він сам нерідко засинав у театрі. Хоча остання вистава була цікавою, це Олексій визнавав.

«Мій лицар,» - із ніжністю подумала дівчина. Так, це її лицар. Куди там лицарям із фільмів до нього! Обладунки, меч та спис ще не роблять тебе справжнім героєм. А добра душа та гаряче серце, яке вміє кохати.

Кодекс справжнього лицаря однаковий у всі часи.