Після дощу

...Ішов дощ, і Микола вже півгодини ішов по асфальтованій дорозі до села; час від часу його обганяли автомобілі, в яких на задньому склі видно було атрибути нашої держави: або герб, або жовто-блакитний прапор, або і те і інше. Але ніхто з цих патріотів чомусь не хотів зупинитись і підвезти Миколу, який уже змок до нитки.

...По небу снували важкі чорні хмари; десь далеко блискало і гриміло; дощ не переставав.

...Сумні думки огортали і огортали Миколу в свої тенета, і коли таке траплялося, він уже не знав собі порятунку:

- Мабуть, коли б не ішов оце мокре, а лежав би на дорозі, помирав би, стікав би кров’ю, а не зупинилися б – об’їхали б але не зупинилися б – о сволоти розвелося і жлобів, - а потім ще довго шепотів обвітреними губами: – Там, в Луганському аеропорту, було простіше; точніше, надійніше: чітко знав, хто підставить плече, а хто підсуне свиню, бо, чого гріха таїти, були і серед своїх мародери, але коли бачив таких, то вдавав, що ніби не бачить – просто було гидко... А тут складніше: всі вдають, що патріоти, в гроба душу, а на справді через одного – факт! – ховаються від призову... Без вагань пішов би туди ще раз, але останнім часом після поранення все частіше дають про себе знати болячки; погіршився чомусь зір і іноді відчував себе просто якимось безпорадним...

...А дощ не переставав; на Миколі вже хоч викручуй все – і ніхто не зупиниться-і з прапорами, і без прапорів; а як їдуть на базар по сало(не один раз бачив), одягають вишиванки, щоб бачили, що купує патріот. І знову пересохлими губами шепотів:

- Здихав би, валявся б на дорозі, як падло, а не зупиняться і не підберуть.

...Чомусь згадав тестя. Той якось дорікнув, що він там зі своїми викликали вогонь на себе, а повернулися,- то як ходили пішки, так і ходять. Нічого не відповів- промовчав, але десь усередині дорікання тестя залишилося-таки і коли-не-коли, як оце тепер, випливало звідти – і тоді сірі плями пливли перед очима...

...До хати залишилося метрів з двісті коли дощ перестав. Дивно, але й думки сумні перестали сновигати в його голові. В іншому кінці села, над лісом, визирнула різнобарвна веселка; високо в блакитному небі йому посміхалося сонце; в калюжах цвірінькали горобці; а в кінці города в не кошеній траві стояв лелека. Коли підійшов до фіртки весело заскавчав Рекс і на ганок вийшла дочка;

- З тебе, тату, хоч викручуй – і ніхто не підвіз, - в інтонації дочки відчув і радість, що повернувся, і співчуття, що змок, водночас. - Насипати їсти?..

- Ні, доню... Повечеряємо разом коли мама приїде з роботи, а я переодягнусь, накопаю черв’яків і сходжу на риболовлю – після дощу буде кльов, наловлю карасів і насмажемо... Ти ж знаєш які чудові смажені карасі з сметаною,-відповів і аж облизався.

- Як хочеш, - на те йому дочка, - тільки, будь ласка, не затримуйся допізна... Ми хочемо з мамою щось тобі сказати – лелека ходить по городу неспроста...

...Але останніх доньчиних слів він не чув; швидко переодягнувся, накопав черв’яків, взяв вудки, і все не йшов, а майже біг вулицею.

...Ставок блищав як дзеркало; вечірні промені сонця виблискували на воді всіма кольорами веселки... На серці було і приємно, і весело – хотілося співати... Знав точно: після такого дощу клюватиме – і то добре: всякі дурні думки не лізтимуть у голову.

...А вдома в кінці городу, в траві, аж доки не зайшло, сонце щось шукав лелека-і то неспроста…