Доля лицаря

– Генерале Лансел! – герцог Аарон Лібе покликав найвідомішу людину за часів початку боротьби з могутнім страховиськом.

Котрий день йшов цей огидний дощ, роблячи нестерпним і без того нескінченний похід всім континентом. Вже декілька місяців мисливство ведеться на території дрімучого лісу, де на кожному кроці підстерігають тіньові демони – приспішники породження Пекла.

– Смеркає. Командире, потрібно терміново розбити табір. Четверту добу без перепочинку – занадто важко навіть для наших людей.

Напевно, будь це якийсь інший орден, вони ще б на другій добі просто впали без свідомості через відсутність нормального сну або надмірне виснаження, але ця команда є найсильнішою та найбільш витривалою за всі інші.

Лансел Елен не зупинив свого коня, але усі побачили, що їх таємничий полководець замислився, а це – вже прогрес. Не в тому, що він почув пропозицію свого заступника, а в тому, що обмірковує її, бо ніхто ані разу не бачив, як він повноцінно відпочивав.

Колишній герцогський спадкоємець взагалі не мав тут бути, тим паче представник роду Елен, який є близьким родичем самого короля. Невідомо, з якої причини, але на десятий, останній, день набору лицарів у Орден Дракону, метою якого мало стати полювання на вогнедишне чудовисько, з’явився він – юнак, лиця якого до сьогодні не бачив жоден з лицарів.

Генерал все ж таки кивнув у знак ухвалення пропозиції, чим викликав у всіх десяти звичайних юнаків безмовну подяку.

До речі, голосу командира теж жоден з них не чув, навіть його найкращий друг і заступник Аарон. Тобто, той, кого вважали найближчим до Лансела, хоча насправді усі вони були для Елена на одному рівні – товариші, яким можна довірити власне життя, але не таємницю свого минулого. Її не має знати ніхто, доки … Але про це потім.

Взагалі, залишилося в ордені дванадцять осіб: Елен, Аарон, Кейбел, Лествел, Фокс, Каель, Ронан, Габріель, Арагон, Каспіан, Гудвен і Робі, але так було не завжди. Колись дуже-дуже давно, а якщо казати точніше – років п’ять назад, їхня кількість перевищувала сотню. Хтось втік, хтось помер, хтось захворів, когось забрали, хтось закохався… Історій багато, але мова зараз не про них.

Нарешті привал. Усе за стандартом: Фокс збирає хмиз для вогнища, Габрієль і Лествел ставлять палатки, Робі готує вечерю, а інші йдуть на огляд місцевості.

На щастя, в окрузі потвор темряви не знайшлося, диких звірів та інших небезпек також не було, тому ніч обіцяла бути тихою, проте пам’ятаємо, що обіцяти і виконувати – різні речі.

Вечеря у безмов’ї – що може бути краще? Здавалося, що мрія декількох років збулася, надія на спокійну ніч відштовхнула страх неочікуваного нападу пекельних створінь, але члени Ордена Дракону здогадувалися – це затишшя перед бурею. Вже найближчим часом вони зустрінуть ворога людства. Ніяких доказів не було, лише крики інтуїції та інстинкту самозбереження, який ще не разу їх не підводив.

Навіть під час споживання їжі Великий Генерал не знімав топфхельму, просто просував шматочки до роту через низ шлему. Через таку поведінку командира, є чутка, що його лице було спотворене страховиськом, тому вже котрий рік він переслідує його, а причиною його німоти, за словами людей, – є вроджені дефекти.

Занадто він був таємничим, занадто спокусливим. Багато дівчат мріяли опинитися в обіймах містера Лансела, для багатьох юнаків він буд прикладом, але у всіх людей будь-якої статі та віку тамувався подих від захоплення історіями про пригоди хороброго генерала.

– Елен, йди лягай, – вмовляв друга Аарон. – Минулого разу ти всю ніч вартував.

У відповідь Великий Лицар похитав головою у знак незгоди.

– Містер Лібе діло каже, – встряв Арагон.

– Ми будемо пильнувати по черзі, – підтримав Каель.

– Йдіть, капітане, йдіть, – завершив суперечку Ронан.

«Один за всіх і всі за одного» – головний девіз цього колективу, тим паче без капітана дракона їм не здолати.

Якимось невідомим та дивовижним чином усі разом вони його вмовили, тому Елен ліг у палатку, але не зняв навіть шолом. І як тільки так може – загадка, навіть для мене.

Спочатку за згодою вартували Фокс та Робі, потім – Каспіан з Габріелем, а після них були Ронан та Гудвен. Поки все було спокійно, ніяких несподіваних гостей.

Через постійну загрозу лицарі виробили здатність до пильності навіть у сні, але під час нічної варти ніхто не мав права на повноцінний відпочинок. У цей період двоє відповідали за життя всіх. Який тягар може бути важчим для досвідченого вояки, аніж загибель товаришів? Ніякого. Тому до цього потрібно було ставитися з відповідальністю.

Коли до кінця зміни Ронану і Гудвену залишилося зовсім трохи, вони не витримали та заснули, тим самим допустившись фатальної помилки. Химери, здавалося, пильнували саме цього моменту.

Покрив темряви, погаснувше багаття, беззахисні лицарі… Чудова нагода, якою гріх не скористуватися.

Жахлива кігтяста лапа тіньового демона ступила на галявину. З його роту капала отруйна слина, а тіло було темне та розмите.

За першим, але з іншого боку, вийшов і другий, за ним – третій, четвертий… вже їх було за десять, але і це був не кінець. Їхня кількість зростала в геометричній прогресії. Лише за десять хвилин, перший з них добрався до Ронану та приготувався поласувати хлопцем.

Свист. Голова полетіла у бруд.

Ось так з’явилася перша жертва… серед чудовиськ. На щастя, генерал встиг не тільки вчасно прокинутися, але й дістати Святого Меча, щоб вбити породження Пекла.

Елен вдарив товаришів ногою, що знаходилася у в обладунку. Ті швидко прокинулися, лаючи сміливця, але тіло монстра, що лежало неподалік, швидко їх заткнуло.

Лансел зробив коловий рух зап’ястком руки, в якій лежав меч, розминаючи її, та почав наближатися до тіньових створінь, які стали відступати.

«Вже пізно, крихітки» - пронеслося в голові у капітана ордену Дракону. Нажаль чи на щастя, усмішку ніхто не бачив крізь топфхельму.

Спробував напасти на Елена лише один демон, але він тут же зник через меча, на який у той же час наткнувся.

Зброя перекочувала з одної руки лицаря у іншу, та назад. У крові Елена грав чистий адреналін, серце билося у шаленому темпі, а розум одразу підкинув декілька тактик бою.

«Яку ж обрати?» - загорівся азартом генерал. – «Хоча є різниця?»

Ніби почувши чийсь наказ, створіння нерішуче почали наступати знову, навіть розуміючи результат протистояння. У демонічних очах був страх, який було неможливо приховати. Після зустрічі з артефактом світла, вони ніколи не повернуться додому, але виходу немає. Це наказ Володаря.

«Може, напад зі спини допоможе» - подумав один зі страховиськ, але марно надіявся. Лансел вбив хитре чудовисько, яке сподівалося пожити ще трохи.

Хтось з них намагався збити його з ніг, хтось за ціль мав його руки, дехто був відважним і хотів вдарити по тулубу, але полководець наче сіно косив, а не вбивав демонів. Святий лицар – Жнець Демонів.

Та в один момент усі вони відступили. Наче робили місце для когось великого. А чому «наче», якщо так і було?

Прибув він – Дракон, причина багатьох незгод і смертей. Той, хто керує тіньовим демонами. Запеклий ворог Елен. Та хіба ненавидів лицар це створіння? Не все є тим, що здається.

Усмішка генерала пропала, але меча він не впустив. Вічі у вічі, серце до серця, кров до крові. Настав саме той вирішальний час, якого очікував і боявся Лансел.

Вхопившись за зброю ще міцніше, він йшов ніби на смертний вирок. Це кінець. Варіант з програшом просто неможливий.

А страховисько і не рушилося. Як приземлилось, так й стояло, спостерігаючи за знайомим лицарем, хоча тоді вона ще не була ним. Не була генералом, а лише близьким членом родини.

– Покажися на останок, крихітко. Перед смертю потрібно виконати три бажання. Пам’ятаєш?

– Звісно ж, – пошепки промовив таємничий генерал.

Відтепер настав час відкрити усі карти. Розкрити усі таємниці, які були тягарем довгі п’ять років.

– Люба, хутчіше. Ти й так занадто довго намагалася мене впіймати. Не соромся, красуне.

До того моменту вже всі товариші Елен не лише прокинули, а й стояли у всеозброєнні, та ось ніяк не наважувалися підійти. Але їх можна було зрозуміти: якщо б перед будь-ким невідомо звідки з’явилось триметрове страховисько, мало в кого залишилася чиста білизна.

– Мені ще довго чекати?

Нарешті руки в обладунку взялися за краї шолому та потягнули його в гору, відкривши обличчя. Довге каштанове волосся локонами впало на плечі.

Чутки все збрехали: ніяких шрамів, навіть незначних недоліків не було. Екіпірування приховувало стать Лансел, її чаруючі зелені очі, спокусливі губи, легкий рум’янець. Наче справжнісінький сукуб, що взмозі закохати у себе будь-якого чоловіка. Ось яка вона, донька герцога та наречена Лібе, якої не бачив й майбутній чоловік.

– Сестро, швидше. Я хочу скоріше покінчити з цими стражданнями.

«Про які страждання йде мова?» – думав кожен спостерігач цієї комедії. Не як інакше вони цю ситуацію назвати не могли.

Таємничий герцог теж створіння Пекла? Звісно ж ні. Вона лише двадцятирічна дівчина, яка втратила все. Та, на чиї слабкі плечі впав великий тягар обов’язку, через який вона має здійснити братовбивство.

– Моє друге бажання: розкажи мені казку. Реалістичну казку.

Елен всміхнулася, бо розуміла, для чого це. Дерек хоче зменшити її почуття провини.

Дівчина підійшла до дракона, поклала свою руку на теплу шкіру з лусочками, та не відривав зелених очей від помаранчевих, почала розповідати.

– Було це давно, та не факт, що правда. Не було у герцога дітей, через що вони з дружиною постійно сварилися. Не витримав чоловік цього, та й вирішив укласти контракт з Дияволом на душу немовляти. Після заходу сонця на його повноліття, мало дитя стати служником Пекла. Тим часом, молилася жінка у храмі. Явився Бог їй, щоб передати пророкування: народиться в них через чотири роки слуга світла, що позбудиться приспішника Дияволу. Священне дитя. Усе так і сталося. Молодша донька вбила свого старшого брата, а потім пішла за ним у слід.

– Правдива казка, але занадто сумна. Знаєш, Елен, я вирішив, яким буде останнє бажання.

Щось їй у тоні Дерека не подобалося.

– Ось воля остання моя! Слухай, свята сестро. Її ослухатися ти не маєш, – впевнено та гучно промовив дракон, наче читаючи закляття.

– Брате…

– Як тільки стихне голос мій, пронизаєш це тіло Мечем Святим, що дарував сам Бог…

З очей красуні текли гіркі сльозі. Як не в собі промовляла вона лише тихе «ні».

– Не більше трьох діб зможеш на цьому місці провести. І тільки третє сонце зійде, як станеш вільною від всіх обов’язків. Ціллю твоєю стане щастя особисте та життя довге, – й тут же додав: – Я люблю тебе, Елен.

Зеленоока була в праві лише заплющити очі, усі інші частини її не слухали. Хоча це не допомогло: вона чула його передсмертні агонії, відчувала як бризкає кров. Не витримавши, остання герцогиня Лансел відкрила й очі, тієї ж миті пожалкував.

З ніг до голови дівчина била покрита кров’ю, а біля неї лежав труп її брата в чоловічій подобі.

Могутня войовниця осіла біля колишнього дракона, поклала його голову на свої коліна та заридала.

Справжній лицар – не той, хто багато вбив, а той, хто віддав все заради мирного життя народу. Це мають зрозуміти усі, хто волею-неволею стає на цей шлях.