Полум‘яна водоверть

Осінь підкралась непомітно. Був холодний туманний вечір п’ятниці, починав накрапати перший дощ і молодий журналіст Бенні Калвер йшов додому. Усе в ньому – від зовнішності і до імені – одночасно наводило на думку про дивакуватість і харизму. Він був високий, худий, десь років до двадцяти. Копиця темно русявого волосся стирчала в усі боки прямо над замисленими карими очима. Він погано бачив, але окулярів не носив і через це іноді мружився. Це додавало його нібито звичайнісінькому обличчю виразу чарівної загадковості. Його сусіди між собою описували Бенні, як людину, якій довіряєш достатньо, щоб розкрити усі секрети і саме цей факт до біса насторожує. Він завжди носив завелику жовто-коричневу картату куртку на теплій підкладці. Коли йшов дощ, він витягав з-під неї каптур кофтини і закривався ним, ніби щитом, від усього світу. Того вечора він повертався з курсів французької, яку ненавидів усією душею. Але редакція відправляла його на фестиваль реконструкцію лицарства від посольства Франції. Тому доводилось попітніти. І от нарешті після двох годин знущань над собою він зміг, перечіпляючись через кожне друге слово з назальним звуком, переказати свій день. Бенні вірив, що це прогрес. Можливо життя на новому місці почало налагоджуватись.

Він біг від однієї плями ліхтарного світла до іншої, напнувши каптур майже на очі. Промерзлий осінній вітер пролазив глибоко під шари одягу і залишав на шкірі сліди гусячої шкіри. Густий вологий туман обліплював Бенні з усіх боків, вимикав зір, заганяв в голову неприємні думки. Хлопець згадав про зникнення молодих дівчат в районі багатоповерхівки, де він оселився минулого місяця. Кожен раз на місці зникнення відбувалася пожежа. Перше сталось на початку вересня – учениця старшої школи не повернулась із занять гри на фортепіано. Як на диво, Бенні повертався з редакції, коли поліція і пожежники, викликані перехожими, оглядали місце злочину. За другим розслідуванням дивний хлопчина споглядав з вікна своєї квартири на четвертому поверсі. Час йшов, і якимось дивом Бенні постійно потрапляв на місто пригоди. То він повертався цією дорогою з тренування, то просто гуляв повз огороджені поліцією ділянки. Але кожен раз він опинявся десь поруч. Це дуже бентежило його, але ще більше його непокоїв той факт, що вони відбувалися саме такими холодними вечорами, коли дощ починав мжичити, а здалеку чувся перший грім. Говорять – шанси знайти зниклих падають майже до нуля після першого тижня з моменту зникнення. Після викрадення першої дівчини пройшов майже місяць.

Бенні струснув головою, ніби намагався фізично викинути погані думки. «Покинь це! Все буде добре. Поліція працює над справою». Щоб відволіктись, він сфокусувався на своєму маршруті. Зараз він перебіжить стару туманну парковку і за неоновим хрестом на маленькому магазинчику релігійних реліквій поверне ліворуч, а вже через декілька метрів опиниться вдома. Кроків за десять попереду нього йшла дівчина в теракотовому пальті і великому червоному капелюсі. Вона виглядала якось старомодно, про себе відмітив Бенні. Незабаром дівчина зникла за рогом і одразу вилетіла з його голови. Раптом звідти почувся здавлений крик і спалах жовтого світла осяяв вулицю. Бенні перехопило подих, коли він зрозумів, що там щось сталось. Щось погане. Він зірвався з місця і вже за мить заскочив у провулок. Там не було ні душі. Сумні стіни старих будинків нависали над декількома метрами нерівно вистеленої бруківки. З вікна першого поверху вже починало вириватися полум’я. Тут мала йти загадкова дівчина в капелюсі, от тільки її не було. Бенні швидко пробіг до іншого кінця провулку, де через широку діру в паркані можна вийти на головну вулицю. Там теж не було видно теракотової плями пальта дівчини. Він повернувся до місця, де зникла незнайомка і лише зараз помітив у калюжі відблиск полум’я. Він підняв дрібничку, яка віддзеркалювала вогонь. Це виявилась кругленька золота сережка. Придивившись уважніше він розгледів, що вона була у вигляді змія, що звернувся колами, у середині яких поблискував червоний камінчик. Мабуть її загубила та дівчина. Позаду Бенні почув шурхіт. Він обернувся, спробувавши прийняти захисну позицію, і побачив, як з-за сміттєвих баків вискочив чоловік. Швидко заховав за пазуху шкіряної куртки фотоапарат і не дивлячись на хлопця побіг до проходу в паркані.

– Агов, почекайте! Пане, що тут сталося?! – гукнув Бенні, спробувавши наздогнати його.

Не обертаючись, чоловік кинув сухе:

– Викликай пожежників, хлопче. У тебе проблеми, – і розчинився в натовпі.

* * *

– Я повторюю вам ще раз, я вперше бачив цю дівчину. Я не маю відношення до цих злочинів. Я просто свідок.

Бенні вже третю годину поспіль сидів в місцевому поліцейському відділку. Десь у далеких кутках своєї свідомості він пожалкував, що викликав їх. Йому хотілось зробити все правильно, адже він розумів, що та дівчина в теракотовому пальті потрапила в халепу і він повинен якось допомогти. Нажаль, для детективів його присутність на місцях попередніх злочинів виявилась підозрілою. Не дочекавшись жодних пояснень, вони забрали його до відділку, для допиту. Питання були майже незмінні: чи знає він жертв, чому кожен раз він опинявся поряд з місцем зникнення, нащо він підпалює будинки.

– Поки не з’явилась шериф, поясни ще раз, що ти там бачив? – втомлений молодий поліцейський потер долонею лоба.

Бенні знову і знову повторював свою розповідь, намагаючись відтворити сцену того вечора. Хоча і він, і його співрозмовник починали втрачати терпіння.

– Досить брехати, хлопче! – поліцейський вдарив долонею по столу.

– Панове! – почувся холодний жіночий голос.

У дверях стояла висока жінка у формі. Чорне волосся було зібрано в тугий кінський хвіст на потилиці. У неї було добре обличчя з живими чорними очима і, мабуть, теплою посмішкою. Але зараз її нафарбовані червоним губи були грізно стиснуті.

– Залиште нас.

– Так, пані, – втомлений поліцейський, не дивлячись зайвий раз на жінку, вийшов з кімнати.

– Містер Бенджамін Калвер? – стверджувально запитала вона. – Я шериф Аманда Кроуз. Пане Калвер, не могли б ви для мене ще раз описати ту дівчину?

– Я не бачив її обличчя. Але на ній було пальто, таке коричнево-червоне, довге. І ще червоний капелюх. Я ще подумав, що вона одягнена трішки старомодно.

Шериф зітхнула, сіла напроти Бенні і сховала обличчя в долоні. Така поведінка здивувала хлопця, він навіть нахилився трішки ближче до столу, не знаючи, що йому робити. Через хвилину шериф знов зітхнула і підняла свій стурбований погляд на нього.

– Вибачте, пане Калвер. Ця дівчина – донька мого брата, Марлена. Вона приїхала вчитись. Марлена живе у мене і саме тоді поверталась додому.

– Мені шкода, шерифе, – абсолютно щиро вимовив Бенні, – але ви маєте мені повірити. Я не причетний до цих зникнень.

– Я вірю тобі, хлопче. І той чоловік – я його знаю. Ну щось на кшталт цього.

У Бенні аж перехопило подих, він присунувся ще ближче до столу. Помітивши його інтерес, шериф продовжила:

– Він дуже схожий на Ульріха Сміта ІІІ.

– Кого?

– Ульріх Сміт ІІІ. Він фотограф «Вересових Лицарів». Це така маленька газетка. Вони прикидаються кримінальною хронікою, але зазвичай пишуть про усіляких надприродних почвар, якими начебто сповнені вулиці нашого міста. На кшталт, вампірів, вовкулаків, потерчат. Журналісти вихоплюють справи, в якій у поліції не має гіпотез і наділяють її потойбіччям…як твою.

Бенні на хвилинку замислився.

– Хіба таке читають?

– Самій не віриться, але газета непогано продається. Багатенько моїх знайомих вірять у те, що ці «журналісти» пишуть.

– А Ви, шерифе?

– Ти хочеш почути мою думку, як професіонала чи як людини?

– А є різниця? – трохи саркастично промовив Бенні.

Неохоче шериф відповіла:

– Як шериф, я маю вірити лише фактам. От тільки факти на стороні «Вересових Лицарів». Не дивлячись на трішки парадоксальний тон, в усьому, що вони пишуть є завелика доля раціональності. До того ж, я багато що бачу і чую. І я можу зробити висновок, що в цьому місті останнім часом коїться казна-що. Я маю на увазі не тільки зростання рівня «нормальної» злочинності. Знаєте, Бенджаміне. Щось причаїлося на затуманених паркуваннях і в тіні провулків. Я навіть не знаю, що гірше, якщо це маніяк з ножем чи щось з іклами й кігтями.

Запала довга і напружена пауза. Бенні порушив її першим:

– А де ці «Лицарі»? Я хочу поговорити з Ульріхом. Він знає щось, про що мені необхідно дізнатися. Ця справа вже стала особистою. Тепер я її частина.

– Я дам тобі адресу кафе, де він буває ввечері кожної п‘ятниці. Скажеш, що ти від шерифа Кроуз. Тоді, можливо, він з тобою поговорить. Але пам’ятай, Ульріх пропалений життям старий лис і не факт, що він захоче ділитися з хлопчиськом своїми таємницями.

– Дякую Вам, шерифе. Можливо я зможу допомогти.

– Хотіла би я в це вірити, але тільки щось мені підказує, що я лише втягую тебе в небезпечну справу.

– Не турбуйтесь. Я зможу себе захистити.

– А рідних, тих кого любиш? Наше місто нині небезпечна місцина. Стережись, Бенджаміне Калвер.

Бенні відчув, як по шкірі пробіг холод. Він би ніколи собі в цьому не зізнався, але йому стало моторошно від слів шерифа.

– Чого? – спробував пожартувати Бенні.

– Просто бережи себе, – шериф не була готова жартувати.

* * *

Бенні отямився в маленькій кімнаті з сірими стінами. Там майже не було світла, лише якась плямка місячного проміння спадала крізь заґратоване віконце. Десь біля його вуха бубоніло радіо. Веселий ведучий з ентузіазмом розповідав про помічені за останній місяць п’ять комет, одну з яких можна було споглядати минулого вечора. Бенні спробував згадати, як сюди потрапив. Перше, що спало на думку, слова старого чолов’яги, фотографа Ульріха Сміта ІІІ.

– Ми не лицарі. Ми нікого не рятуємо, не приборкуємо драконів. Ми лише попереджаємо людей про небезпеку, що усі почвари, про яких згадується в бестіаріях – існують. А вже кожен сам вирішує, що з цим робити.

Бенні пам’ятав, як його засмутили ці слова. Старий фотограф знав, що в місті відбувається щось надприродне, але нічого не хотів робити. Навіть не намагався знайти зниклих дівчат. Лише ховався в тінях, робив фото і тікав у нору писати свою колонку. Бенні спалахнув, сказав, що сам допоможе шерифові знайти племінницю, врятує людей. Він вискочив з бару, під довгий пильний погляд фотографа. А далі спалах жовтого світла і ось він лежить на підлозі, в якійсь кам’яниці і слухає радіо. Розуміння прийшло не одразу. Його теж викрали. Чудово допоміг, нічого не скажеш. Він сів. Раптом з боку стіни почувся чийсь тихий голос:

– Отямився? Нарешті, я вже думала ця тварюка тебе вбила.

Бенні оглянув стіну і помітив в ній маленький отвір, розміром не більший за його долоню. Хлопець нахилився і зазирнув. Там він побачив червону пляму.

– Марлено? Марлено Кроуз? – прошепотів Бенні.

– Зови мене Мара… Взагалі, звідки ти мне знаєш?

– Твоя тітка… Я бачив, як тебе викрадали. У мене твоя сережка, тримай, – він протиснув через отвір в стіні знайдену річ.

– Це не моя, але дякую, – Мара повернула серіжку, а потім гмикнула: – Чого ж не допоміг, як бачив. Теж мені лицар в сяючих обладунках.

– Ну пробач, – образився Бенні, – не думав я, що незнайомка зникне прямо у мене на очах огорнута світлом.

– Вогнем, – виправила Мара.

– Що?

– Це був вогонь, не світло, – і додала, – Переді мною з’явився чоловік огорнутий вогнем, схопив за руку. До речі, обпік мене. І я опинилась тут.

– Що значить огорнутий? Як це? – насупився Бенні.

– Те і значить. Але знаю точно – він не людина.

Бенні навіть не знав, що на це сказати, тому замовк. Потім цікавість все-таки перемогла.

– А нащо ти йому?

– Не маю жодного уявлення, – Бенні буквально побачив, як Мара потиснула плечами, – він подивися на мою опалену руку, яка виявилась абсолютно здорова. Він ніби зрадів і пішов. Коли вернувся, дав якийсь трав’яний напій, сказав, ніби він «пробудить мої сили»… і знову кинув мене тут.

Бенні замислився знову. Він не міг змиритись з тим, що його викрало щось надприродне. Але, що саме? Якщо відкинути скептицизм, що б це могло бути. Вогонь, викрадення дівчат, якісь сили. В око впала сережка, і раптом все встало на свої місця. Комети. Вогняний змій. Пожежі.

– Маро, я знаю, що він! – вигукнув Бенні.

– Що? – він почув, як дівчина присунулась ближче до стіни.

– Це Перелесник. Або вогняний змія. Я читав про таких істот у слов’янській міфології. От тільки говорили, що він приходив по жінок, що тужили за своїми коханими. Але до чого тут сили? Зате зрозуміло, чому він викрав мене. Я підібрав прикрасу, що він кинув, отже накликав його на себе.

– Твої знання міфології вражають, але як нам вибратись? – перервала його Мара, – Я чула з-за стіни. Там дівчина каже, що ця тварюка п’є її кров. Ми повинні усіх витягти.

Бенні намагався згадати із книги, як можна вигнати Перелесника. Там точно було щось про хрест. Він встав і почав ходити, заховавши руки в карман куртки. Раптом в його палець вкололось щось гостре. Він зойкнув і витяг руку. Підійшовши ближче до вікна, у світлі місячного сяйва на долоні він побачив величенький дерев’яний хрест і записку. Бенні розгорнув її: «Це освячений ясеневий хрест, вимочений в настоянці рути, вересу і маруни. Вдягни його на змія і тікай. Він має спалахнути і розсипатися хмарою попелу. Щасти тобі. УСІІІ».

– Старий Лис! – не втримався Бенні. – Маро, здається я знайшов вихід, але треба, щоб Перелесник зайшов до мене.

– Ти певен? – почувся сухий, ніби тріск вогню, голос.

Бенні затамував подих, коли двері почервоніли і в хмарі диму постав Перелесник. Він був схожий на людину, але занадто високий і худий. Його шкіра була біла наче сніг, а під нею час від часу пробігали струмочки чистого вогню. Волосся доходило до плечей і було червоногарячого кольору. На кінчиках воно тліло і сяяло маленькими полум’яними іскорками. Очі були схожі на зміїні, такі ж жовті з вертикальною зіницею. Він був одягнений в білу льняну сорочку і такі ж штани. От тільки одяг на ньому спалахував, а маленькі вогняні ниточки на сорочці сплітались в химерний візерунок, схожий на дивну вишиванку.

– То ти знаєш хто я, хлопче? – коли істота сказала це, Бенні помітив загострені зуби і довгий роздвоєний язик. – Ти знавець старовинних переказів? Чи може Лицар, що прийшов врятувати свою даму, Котигорошку?

– Нащо тобі ті дівчата? Вони ж нікого не втратили, не тужили. Чому? – зміг вичавити з себе Бенні.

Про себе він подумав: «Треба підійти ближче. Ти маєш усіх врятувати».

– Таки знавець міфології, так? – зловіще розсміявся Перелесник. – Лицарю, а чи великий у нас вибір? Ви, люди, позбавили нас дому. Ми вимушені тікати за вами, ховатись по кутках серед бетону та скла, замість вічних дубів і прадавніх верб. Але тут ви самі. Де ваші мольфари, приборкувачі драконів, лицарі? Вас вже нема кому захищати. Досить нічним потворам ховатись. Ми шукаємо відьму. Ту, якій не шкодить наш вогонь. Її сила об‘єднає нас. Нас усіх…

– То нащо ти викрав мене? Я точно не відьма, – Бенні тепер знав, що робити.

– Це закон, лицарю. Ти підняв сережку – я тебе викрав. Але це нічого. Зайва їжа не завадить.

Бенні зібрав усі свої сили і майже насмішкувато вимовив:

– Так чого тягнеш? Вбий мене скоріше, щоб не слухати твоїх промов. Теж мені передвиборча кампанія потвор.

– Насміхаєшся з мене, лицарю? – просичав Перелесник. – Як хочеш – можу і з’їсти.

За мить відбулось одразу декілька речей. Вогняний змій опинився прямо перед Бенні, той витягнув руки вперед і одним рухом начепив хрестик на шию Перелесникові, поки він ще не встиг вчепитися в нього. Хлопчина відскочив, а біля стіни здивований Перелесник почав загорятись.

– Ти думаєш це вб’є мене? Зупинить нас? – просичав вже схожий на палаючу стовп Перелесник.

Вогняний змій вибухнув. Стіни розлетілися на друзки. Бенні вискочив в коридор, але навіть там його оглушило криком палаючої істоти. Коли пил трохи влігся, він пройшов в засипану кімнату, а потім через отвір в стіні до Мари. Вона налякано виглядала із кутка.

– Як ти це зробив?

– Схоже, ще є приборкувачі драконів, – посміхнувся Бенні, обтрушуючи пил зі старої картатої куртки.

– А що ця тварюка говорила про відьму і потвор? Невже існують інші?

– Знаєш, Маро, одна проблема за раз. Спочатку варто знайти допомогу і витягти інших дівчат, – задумливо промовив Бенні.

Його погляд вихопив руку Мари. Від зап‘ястка розбіглося тоненьке вогняне мереживо. Мара теж подивилась на свою шкіру.

– Схоже я зможу з цим допомогти. Кожному лицареві потрібен чаклун, – вона підморгнула Бенні і відштовхнула його.

Вона потерла долоні і вдарило по стіні. Спочатку нічого не відбулось, але раптом спалахнули струмочки полум‘я розітнули її, і вона розсипався, лавиною дрібних уламків.

– Привіт, – тихо почав Бенні, із-за спини Мари, – мене звуть Бенні Калвер. Це Мара. Ми прийшли вас врятувати.

* * *

Пройшло два тижні, як молодий журналіст Бенні Калвер врятував п’ятьох викрадених дівчат. Їх знайшли шериф разом зі старим фотографом Ульріхом. Звичайно його цікавили усі найдивніші подробиці, але Бенні і Мара вирішили змовчати про відьомські експерименти. Шериф повідомила, що дівчат викрадав маніяк-піроман. Вочевидь не перший і не останній, пожартував старий фотограф.

Бенні сидів в редакції газети навпроти Ульріха Сміта ІІІ.

– Тобто Ви пропонуєте мені роботу? – вдруге перепитав Бенні.

– Так, синку, – лисяча посмішка осяяла обличчя Ульріха, – ти виявився набагато більшим лицарем, аніж усі «Вересові Лицарі». Мені вразило, що ти готовий не лише вивчати фольклор, але й винищувати усіляких почвар. В цьому щось є. Журналіст-приборкувач драконів? Згоден, Бенні?

Молодий чоловік замислився. Лицар? Він був нудним журналістом, що висвітлював французький культурний фестиваль. Але, дідько, він переміг Перелесника, врятував п’ять красивих дівчат, а зараз отримав роботу мрії. Лицар це не самотній шукач пригод, ідеальний красунчик у сяючих обладунках, на білому коні. Лицар це той, хто рятує, допомагає, ризикуючи собою, готовий на все, щоб захистити людей. Кмітливий, вільний, вірний. Такий вже Кодекс, вирішив для себе молодий чоловік.

– Згоден! – посміхнувся Бенні. – Почнімо? У нас повно роботи.