Інтерв’ю з Ганною Осадко

«Чарівний глечик» — книжка, яка занурює у трипільську культуру. Розкажіть, як зацікавилися нею та як виникла ідея написати саме про ті часи.

От уже кілька років я читаю лише нон-фікшн. Ну, якось так, мабуть, з віком склалося, що переситилася «художкою» і зрозуміла: усі сюжети насправді вже проговорені та «немає нічого нового під сонцем». Хтозна, може, колись це і зміниться (особисто для мене), та зараз «маємо те, що маємо». Отож сучасний український нон-фікшн — це просто знахідка! Стільки нових авторів і стільки цікавезних тем! А оскільки завжди була страшенно допитливою, то просто купаюся зараз у всіх тих карколомних фактах. Донька завжди жартувала: «Ти, мамо, просто джерело непотрібної цікавої інформації!»
Ну, як непотрібної?! Потрібної насправді! Тішить, що ринок українського нон-фікшн розширюється, а останнім часом з’явилися й дитячі книги такого штибу. Одна з них — і моя книжечка про Трипілля для дітей. Чому саме про цю епоху? Бо змалку цікавлюся історією, особливо отією, давньою, від якої залишилися лише артефакти. І завжди мала неабиякі сентименти власне до «міфічної Золотої Епохи» — Трипілля. Ми ж так мало про неї знаємо! Мабуть, головним поштовхом до написання книги стала мандрівка, яку здійснила кілька років тому: випадково натрапила на місце поселення трипільців поблизу Чорткова, що на Тернопіллі. Мене тоді супроводжував фаховий історик, тому збирання черепочків посуду, розбитого 6 тисяч років тому, перетворилося просто на магічний ритуал! Я майже фізично відчувала, як тисячоліття тому на цьому пагорбі над рікою жили невідомі мені люди, як жінки розпалювали печі й ліпили свій посуд, а потім розписували його незвичними візерунками, як їхні чоловіки ходили на полювання і поверталися до рідної домівки зі здобиччю, як їхні діти бавилися на площі побіля давнього храму… Тоді я засіла за книги і підручники, за рукописи і карти — і все це повторила словами «для дітей», перетворивши наукові факти на цікаву, динамічну та пригодницьку історію.

Головна героїня, семирічна Зорянка, мріє стати археологом. А ви пам’ятаєте, ким хотіли бути в її віці? Чи було бажання теж стати археологом?

У семирічному віці я мріяла бути… далекобійницею! А що, їдеш собі на вели-и-и-и-икій машині у дале-е-е-е-екі краї! Краса! Пригоди на кожному кроці! Ну дуже вже мене це захопило! Але мама миттєво обламала мій ентузіазм: «А що ти робитимеш, Аню, якщо твоя фура поламається на трасі?» — «Е-е-е… Буду плакати…». Тому з кар’єрою далекобійниці довелося розпрощатися. І наступною мрією про ідеальну професію була власне археологія! Потім, щоправда, вже ближче до закінчення школи, я вирішила стати «письменницею і художницею, аби люди від моїх книжок літали, а від картин одужували», але це аж ніяк не зашкодило моєму захопленню історією. Ба більше, із часом ми купили навіть металошукач і робили з ним «вилазки» глухими партизанськими лісами Бережанщини. Та асортимент артефактів там мене не вражав — лише іржаві гільзи. Не люблю метал у землі. Він асоціюється у мене із війною. Руйнаціями. Смертю. Зовсім інша справа — глина. Вона — про життя і тривання. Про дім і дітей. Про Любов.

Чарівний глечик

349,00 грн

Переглянути

Чи хотіли б ви самі потрапити у минуле? Також у часи трипільців чи, можливо, в іншу еру?

Ну, позаяк я досі страшенно допитлива, то залюбки би зазирнула одним очком у минуле! Ненадовго, звісно, отак, лише переконатися, що все, що ми собі навигадували про ту чи іншу епоху, все, що ми оточили нашим інтелектуальним туманом зверхності, не зовсім так і було (чи зовсім не так було). Бо сучасні ми — надто самовпевнені, мовляв, усі розуми поїли і ось такі поважні вінці природи, а наші предки — примітивні й недолугі. Ха-ха, нам ще у них вчитися і вчитися насправді! Люди не змінюються. Їхні душі не змінюються, агов, попустіться! Змінюються ґаджети й антураж. Усе інше — вічне.

У книжці є дуже промовиста фраза: «Археологія — це як збирати пазли! Довго, складно, але так захопливо! Фрагмент до фрагмента, часточка до часточки, а в результаті — справжня картина». Як ви складали пазли свого знання української історії? І наскільки важливо дітям пізнавати історію України через художні книжки?

Знати історію — справді надважливо. Це — база. Це важливіше, до речі, ніж знати хімію чи фізику (я от не знаю — і нічого, живу якось ☺).
Без знання своєї історії люди перетворюються на… ряску. На крихітні рослинки, що не тримаються коренем за ґрунт. Багато її, отої ряски мацьопої, яка не знає, хто вона і звідки. Багато таких людей без роду-племені, для яких найдавніша родина — це дідусь. Та і як його по батькові — вони теж не знають. А люди без пам’яті — найслабші. За ними — лише порожнеча.
Тому знати історію, цікавитися, хто ми, звідки прийшли і куди прямуємо — мегаважливо. Ну так, звісно, наївно говорити, що українці — прямі нащадки трипільців, чи скіфів, чи сарматів, але ж… Але ж вони нікуди не поділися, вони залишилися у нас, якась їхня частинка, нехай невелика, проте важлива. Погляньте лише на трипільське письмо, на їхні піктограми — саме такими символами ми й досі розписуємо наші писанки! Чи народні замовляння, найдавніші пісні! Відчуваєте в них дух нашого народу? Отож-бо й воно!

А глечика ліпили, як і герої книжки? Можливо, також із трипільськими символами?

Ой, так, ліпила! І це була якимось чином схожа історія, яку я описала в книжці. Глина, щоправда, не вивела мого загиблого чоловіка з поля бою, та вона дивним чином — потрошки, помаленьку — виводила мене із затяжної депресії після похорону і батьків, і Сашка. Спочатку сестра подарувала мені на день народження сертифікат на майстер-клас із глини, а потім я потрапила на мистецьку резиденцію у Красногруду, де до моїх послуг була справжня величезна майстерня з двома муфельними пічками! Отам вже я наліпилася! Це просто неймовірна психотерапія і справжня магія дотульності, коли береш у руки шматок глини — і вона оживає під твоїми пальцями.
Скажу навіть більше — відтоді я мрію облаштувати у своєму селі власну гончарну майстерню. Звісно, мені ще бракує умінь самотужки усе обладнати, але ж не святі горщики ліплять!

Ця книжка — чудова мандрівка у часи трипільців ще й за допомогою розкішних ілюстрацій Володимира Штанка. Як ви гадаєте, ілюстратору вдалося передати тодішню епоху?

Ілюстрації Володимира Штанка — моя давня і глибока любов! Я працювала з усіма дитячими книгами Кіплінга, які ілюстрував Володя, і не могла навіть мріяти, що колись він візьметься малювати і для мене!
Його ілюстрації «Чарівного глечика» — це глибоке проникнення в епоху: тут відтворено і одяг того часу, і піктограми, і зображення будинків, і самого трипільського селища. Тут і домашні тварини того часу, і знаряддя, і печі, і сам чарівний глечик! Справді, у мене виникло враження, що Володя Штанко таки має машину часу й одним очком підгледів, як саме воно все було у ті сиві часи.

Розмовляла Оксамитка Блажевська