Мира Бо — сучасна українська письменниця. Учасниця багатожанрових літературних конкурсів короткої прози (із 2022 року), авторка оповідань у колективних збірках та журналах. Працює переважно в жанрі фантастичної, психологічної, соціально-побутової літератури. «Жовті цеглини» — її дебютний роман, який отримав перемогу в номінації «Романи 2023» від «Коронації слова». Про нього ми, власне, і поговоримо.
«Жовті цеглини» — це ваш перший великий твір, адже раніше здебільшого писали лише коротку прозу. Чи складно було працювати над романом, де персонажів значно більше, та й сюжет розкривається упродовж довшого періоду часу?
Справді, «Жовті цеглини» — це перший роман, який вдалося завершити. До нього були декілька намагань написати саме роман, але я так і не змогла закінчити ті історії. Саме тому перейшла до написання короткої прози, чим займалася декілька років. На оповіданнях легше навчатися працювати як і з сюжетом, так і з персонажами. Невелика форма дозволяє розписатися і здобути той рівень терпіння та дисципліни як навичок, які необхідні для написання чогось більшого. Всім раджу: якщо у вас не виходить написати одразу роман, почніть з оповідання ☺.
Я не планувала «Жовті цеглини» як роман. Думала, що буде повість. Почала писати, слова все не закінчувалися — і в якийсь момент стало зрозуміло, що історія переросла задум. Зрештою, формат, розмір, кількість сторінок не мають значення для історії — головне, щоб вона дійшла до логічного завершення та дала відповіді на всі запитання. Для якогось сюжету підійде мініатюра, а інший вимагатиме від вас серії романів. Тож якщо ви автор і хочете написати щось масштабне, але не вдається — не засмучуйтеся, бо рано чи пізно ви й потрібна вам історія зустрінетеся, і все напишеться саме собою ☺.
Оповідь починається з того, що головний герой підбирає хлопця з крилами на куртці. Як потім сам неодноразово казав — прихистив ангела. У чому полягала причина прихильності головного героя до Оскара із першої зустрічі?
Насамперед, ми усі прихильні до якихось людей більше, до якихось менше. Інколи це фізіологія. Незважаючи на стать, нам подобаються в людях певні ознаки: колір волосся, ямочка на підборідді, тембр голосу, стиль у одязі, худорлявість чи навпаки… Це закладено в нас з дитинства. Наприклад, я завжди дивлюся на чужі руки, бо в моїх батьків гарні, довгі та тонкі пальці. Тому прихильність до людини підсвідомо в мене пов’язана з цієї зовнішньою характеристикою. Звісно, вона така не одна, і справа не тільки у зовнішніх проявах. Те саме з характером чи темпераментом...
Хоча в книзі я не відповідаю прямо на питання, чому Оскар так сподобався Учителю з першої зустрічі, але натякаю на те, що байкерська шкірянка хлопця з вишитими крилами привернула увагу чоловіка. Тільки на останніх сторінках Учитель не без допомоги Оскара усвідомлює, що саме йому, а не хлопцю, подобався байкерський стиль. Мабуть, тому, що він шукав свободу.
Крім того, не варто забувати, що головний герой певною мірою вже був готовий до змін. Він відчував, що життя, яке він мав, не влаштовує його, але не міг відважитися на зміни. Для цього йому потрібен був знак. Ангел — це поширений, знайомий релігійним і нерелігійним людям будь-якого віку образ. Натрапляємо на нього у книгах, кіно та музиці, він безпечний і зрозумілий, сидить у наших головах майже постійно. Це посланець, охоронець, провісник змін. Якщо уважно читати, то стає зрозуміло, що не тільки Учитель бачив у Оскарі ангела. Така була особливість зовнішності хлопця: світле волосся та шкіра, миле обличчя, блакитні очі, підліткова худорлявість… Усе це з очевидним написом на шкірянці «Wild angel» і крилами сформувало в Учителя відповідний образ, за який він просто схопився, бо той був йому потрібний, щоб знайти сміливість для змін.
Уже потім Оскар став справді дорогим для Учителя, бо обоє були самотніми, шукали друзів, шукали «дім». Головний герой, хоч і не любив свою викладацьку роботу, був ближчим до молодих людей, дітей, підлітків, ніж більшість людей іншої професії. Був готовий до створення сім’ї, що означає нести відповідальність та піклуватися про когось. Оскар підходив Учителю, бо потребував допомоги, але при цьому був уже не надто малим, тож чоловік міг сприймати його як друга, брата, а вже потім як сина, до чого він з часом і прийшов.
Тож причина прихильності — це сукупність факторів. Думаю, я навіть ще не перелічила тут їх усіх.
Чи є образ головного героя «Жовтих цеглин» спростуванням концепції і культури досягаторства, успішного успіху? Розкажіть про те, як ви будували цей образ, чим і ким надихалися.
Я не планувала боротися з інстаграмною картинкою життя ☺. Не дивилася з такого боку на образ головного героя, але його можна теж так розглядати. Що таке успіх? Чи ми можемо відповісти на це питання однозначно? Я б сказала, що успіх — це коли ми перебуваємо на найменшій відстані до щастя. Учитель на початку книги мав непогану викладацьку роботу та ще й підробіток. Хоча інші персонажі стверджують, що він мало заробляє, але це тільки їхня думка, бо якщо проаналізувати, то чоловік мав фінансову стабільність. Він забезпечував себе, міг допомагати батькам та поїхати закордон. Уже в Америці серед Сандлерів ми розуміємо, що професія викладача вважається перспективною і неабияк цінується в тому колі, просто для Учителя вона не підходила. Що для одного успіх — для іншого провал. Це правило діє не тільки з роботою.
Ідеальна картинка сім’ї для багатьох — це власні діти. Тут головний герой іде проти думки соціуму. Він обирає чужу дитину з великими проблемами, бо розуміє, що його «ідеальна» сім’я складається саме з цієї дитини та жінки, яких він обрав. Подобається це комусь чи ні. Учитель, який усе життя намагався всім догодити та жити правильно, нарешті розуміє: щастя не в гарній картинці, а щоб отримати бажане, потрібно йти своїм шляхом, навіть якщо нікому, крім тебе, він не до вподоби.
У якийсь момент наприкінці книги головний герой доходить висновку, що хоча в нього нема кар’єри, стосунків із визначеним майбутнім, а є багато моментів, які ще потрібно залагодити, проте він щасливіший, ніж був раніше. Він щасливіший, бо став кращою людиною, бо пройшов довгий шлях до цього. Можливо, збоку комусь здаватиметься, що картинка життя цього чоловіка має гірший вигляд, ніж була на початку, але це лише ілюзія, бо ніхто насправді не знає, що ховається за показним успіхом. Життя — це не колекція з досягнень, а те, як ви почуваєтеся ☺.
В Учителя нема конкретного прототипа, але хіба він — не кожен з нас? Людина, яка пливе за течією, яка не наважується змінити своє життя, яка не знає себе… Яка застрягла. Хтось схожий на Учителя тільки на якомусь етапі свого життя, але є і ті, хто ніколи не знаходить у собі сил відважитися на більше. Ця книга для таких людей.
І на протиставлення головному герою у творі Оскар, хлопчина, якого підібрав головний герой, — це 16-річний підліток, який поводиться цілком як дорослий. Розкажіть про взаємодію цих двох, їхні стосунки.
Ці двоє — зовсім різні. Учитель вихований у благополучній родині, де про нього та його майбутнє піклувалися. Як каже Оскар, у того вже все є, щоб бути щасливим. І якоюсь мірою так і є. Та проблема Учителя в тому, що він не вміє користуватися цим, не бачить своїх переваг. Усе життя чоловік перебуває у своїй зоні комфорту, ніколи звідти не вибирався, не мав перешкод, не навчався боротися…
Натомість Оскар живе в іншому світі. Дорослішає швидше, бо ніхто про нього не піклується. Він знає, що його батьки — монстри, тому переважно живе на вулиці, де теж спілкується з далеко не найкращими особами. В цієї дитини нічого нема, нічого хорошого його не чекає, проте навіть у таких умовах хлопець намагається тягнутися до доброго, зберігати людяність, виправляти помилки і мати мрії. У ньому більше сміливості до життя, ніж в Учителя, і це їхня основна відмінність.
Основна проблема більшості людей, що, на їхню думку, відмінності — це погано. Справді, це складно, але якщо не побоятися, то ця складність може допомогти у стосунках обом сторонам. У своєму житті Учитель не мав випробувань, він отримав їх, розділивши проблеми Оскара. Тільки задля себе йому було важко змінитися, але щоб допомогти хлопцеві, він мав стати сильнішим. Коли ж чоловік відкрив для себе непростий світ хлопця, то змістив фокус із себе на інших, що в цьому випадку допомогло. Через проблеми Оскара з його батьками Учитель примирився зі своїми, ситуація з колонією змусила його нарешті змінити діяльність і при цьому по-іншому подивитися на викладання. Він почав усвідомлювати, що таке бути батьком…
Для Оскара Учитель — образ нормального світу, де є певна безпека, якої так йому не вистачає. Він не звик до доброго ставлення, тому не довіряє чоловіку, хоча йому і хочеться бути ближчим. Разом з Учителем хлопець отримує дім, де можна спокійно їсти та спати, людей, які прихильні до нього, майбутнє, яке раніше було йому недоступне. Захист, якого ніколи не мав. Зрозуміло, що Оскар приймає це все не одразу, адже ще не розпрощався зі старим життям, а те ще довго буде нагадувати про себе.
В Оскара та Учителя непрості стосунки і, ймовірно, простими ніколи не будуть. Учитель вбачає у хлопцеві свою дитину, хоча Оскар ніколи не буде вважати його батьком. Не через те, що він занадто дорослий, просто образ батька вже не стане для нього позитивним. Хлопець завжди буде відчувати себе зобов’язаним Учителю, а той сумніватиметься в довірі Оскара. Їм ще доволі довго доведеться працювати над стосунками, але, думаю, вони зрештою впораються, бо обрали один одного своєю сім’єю.
Друга частина книги присвячена перебуванню головного героя в Америці. Що допомогло вам так детально та правдиво це описати?
Щодо правдиво — судити іншим ☺. Я не була в Америці, тому сумнівалася в кожному слові, яке пишу. Мабуть, це мене і врятувало. Коли працювала над цією частиною, то не закривала вкладку Google Карти. Їздила тими дорогами, дивилася на маленькі та великі американські міста, відвідувала віртуальні тури в музеях… Постійно перебувала в тій атмосфері, багато читала відгуків людей, які подорожували тими місцями. Мені самій було цікаво писати про американські подорожі героїв, щодня бути з ними, вирішувати, куди ми поїдемо. Думаю, через Учителя сама побувала таким чином у США. Писати про те, чого не знаєш, складно, але цікаво. Можна зробити багато помилок, тому я не обіцяю, що ви їх не знайдете. Однак як навчитися чогось чи дізнатися про щось, якщо не наважуватися на більше?
Один із героїв вашої книги, Оскар, сказав: «Люди їдуть до Америки, щоб їм легше жилося, розумієш?». Чи погоджуєтеся ви з його думкою? Чи обов’язково шукати щастя деінде за кордоном?
Якби я так думала, то давала б інтерв’ю з Америки ☺. Останніми роками для людей є багато можливостей, щоб виїхати. Якщо ми досі в Україні, отже, обрали бути тут. Але є різні ситуації. Вважаю, що кожній людині потрібно відшукати своє місце у світі. Інколи воно розташоване не там, де ти народився, а зовсім на іншому кінці планети. Переважно ніхто цього не планує — просто так трапляється.
Оскар — підліток, який виріс на американському кіно, а ще він хлопчик, який ніколи не відчував себе в безпеці. Він тікає з дому, бо його дім небезпечне місце, як і вулиці, де він живе. Логічно, що хлопець має сумнівне ставлення до України, адже ми формуємо любов до держави через свій дім та сім’ю. Як можна любити місце, де тобі погано живеться? Можливо, з часом, коли Оскар відчує себе в безпеці та розбереться зі своїми травмами, подорослішає, то зацікавиться Україною, дослідить та оцінить. Але ми цього не дізнаємося. Проблема Оскара не в Україні, домашнє насильство є в кожній країні світу, але єдиний інструмент хлопця в боротьбі проти своїх домашніх демонів — це втеча, тому думка, що за кордоном легше, йому близька.
Якщо проаналізувати слова та дії Учителя, то він ніколи не хотів виїжджати з України. Наша країна його влаштовувала, він поїхав до США, щоб подумати про життя, знайти відповіді на свої запитання, розширити кругозір… Це була необхідна для змін подорож у випадку нашого героя. Якби він залишився в Україні, його б оточували ті ж люди: колеги, друзі, батьки, і він би не зміг дізнатися про себе щось нове. Наприкінці книги Учитель виїжджає, бо так складаються обставини. Причина не в ньому, а в новому старті для членів його сім’ї: Оскара та Кіри. Вони тривалий час відчували себе як у пастці, і, можливо, нова країна дозволить їм залишити старих себе в Україні й натомість стати зовсім іншими людьми. Та це не означає, що це вихід для усіх. Просто знайдіть частину світу, де вам добре. Почніть з України ☺.
Які риси психологічного роману притаманні вашому твору?
Насамперед, «Жовті цеглини» написані від першої особи. Це не означає, що всі психологічні романи так пишуть, але це дозволяє дізнаватися про світ та події через бачення головного героя. Ми залежні від його думки, виховання, принципів, емоцій… Ми можемо мати відмінні від нього враження чи висновки, але знаємо, як він почувається. Ми перебуваємо всередині іншої людини. Якщо вам подобаються такі відчуття, читайте!
Також у романі є багато інших персонажів, яких ми вивчаємо разом із Учителем, бо він наш провідник у цій історії. Вдало, що, попри власні неприємності, Учитель не зациклений на собі й цікавиться іншими людьми, їхнім минулим, бажаннями, проблемами. Щоб зрозуміти книгу, потрібно аналізувати й ставити себе на місце не тільки головного героя, а ще й другорядних. Учитель часто так робить, але читач має робити це ще частіше.
«Жовті цеглини» мають риси інших жанрів. Це соціально-побутовий роман, який порушує теми домашнього насильства, алкоголізму, еміграції тощо. Друга частина роману пригодницька і несе певну розрядку від важких складових попередньої та наступної частин. Чистий жанр рідко трапляється в літературі, тож «Жовті цеглини» не є винятком. Але так, тут потрібно думати, коли читаєте ☺. Читачам доведеться зробити власні висновки.
Розкажіть, який сенс ви вклали у назву книги – «Жовті цеглини». Адже на думку відразу спадає та сама дорога із жовтих цеглин у країні Оз.
Дуже довго роман не мав назви, рукопис був підписаний так, як звучить перше речення: «Я прихистив ангела». Взагалі тема книги «Дивовижний чарівник країни Оз» Френка Баума прийшла тоді, коли з’явилася Емілі Сандерс, дівчина родом із Канзасу. Тема отримала свій розвиток, і тоді я вже повністю розмістила персонажів на дорозі з жовтих цеглин.
У другій частині є місце, де Учитель рефлексує щодо цієї дороги і небажання її будувати. Якщо ми згадаємо твір Френка Баума, то його головна героїня ту дорогу не будувала, бо це казочка, і, щоб відшукати країну Оз, а потім і свій дім, їй потрібно було просто по ній пройтися. В житті такого не буває, у нас нема шляху, який приведе нас у потрібне місце. У нас нема дороги із жовтих цеглин як у Дороті, а лише жовті цеглини, які можна використати. Це всі шанси, можливості, навички, люди… Усі ресурси, які ми маємо. Це вибір. Далі — робота за вами, бо ніхто, крім вас самих, не приведе вас «додому».
Розмовляла Олена Буда