Потішити словом

Качина сімейка уклінно просила;
«Потіш каченяток, напиши віршаток,
Віршик-віршеняток для малих дитяток.

   А тут дев'ятикласники приносять на урок смугастого кота і дарують своїй вчительці «від Миколая». Ну, звісно, півуроку йде на радісне обговорення події, а кицю, названу Уссурійкою, несу додому. Потішаюся нею довгими зимовими вечорами і знову дякую поетесі:

Дайте киці спиці.
Хай Ірусі сниться
Котик в теплих рукавицях.
Це так спиці постарались,
Коли ниточки низали.
Це так киця насплітала,
Це так Іра написала.

   Написати то написала. А малюнки? Гортаю сторінки — козлик Мудрик стрибає.

— Ме-е-е! Ви хто?
— Я Дмітрух Сашко.
— Ну, а я- Микола. У нас добра школа!
— Живі витинанки — Іри забаганки!

   Познайомилися. І ще світліше на душі стає. Світ витинанок відомих художників Дмітрухів діє магічно — він притягальний, барвистий і загадковий. Як конкретні зображення — витинанки зрозумілі усім, а насамперед дітям; як символи — дають поживу для уяви, закладають у підсвідомість щось сокровенно рідне, українське.
   Поетичний талант Ірини Дем'янової нищить нав’язані стереотипи, ушляхетнює до замиловання навіть сталі образи-символи, як-от свинки-рохлюшки. Саме так: «купці-хлюпці аж по вуха» — хто ж так гарно світ цей слуха? Навіть свинок бачить чистих, хоч і без намиста. Наша авторка, звичайно.
Вечір творчості Ірини Дем'янової в обласній науковій бібліотеці відбувся на славу.
   А книжечка з віршиками і витинанками диктує під настрій:

— Кво-кво-кво, куд-дии, куд-ди-и-и?
— Ми до Іри на гостину.
— Кукуріку! Всім привіт!
Гарно слухати цей світ,
Коли віршики Ірини
Налаштують на фестини.

   Фестини, фестивалі, феєрверки — скільки часом буває багатопихатого галасу. А тут душа в душу, тиха, щира розмова. Забуваєш на час, як і в якому контексті почастішали слововживання: престиж, пріоритети, переваги. Чого тільки не вигадала людська гординя!
   Йду вулицею, а на кованих воротях табличка з грізним псом і застереження: «Я добігаю до огорожі за дві секунди. А ти?» А я не доганяю, хто так хоче, щоб його злий сторож покусав поштарку, чи працівника газової служби, чи електрика, чи просто людину, що зайшла б на це подвір'я. Бо злодій або бандит пса не боїться, він і його пристрелить. Віддаляюся від воріт з покривдженим серцем. Із сумки визирає ріжок Іриної книжки — усміхаюся.

Песик Гавчик не сердитий —
Він до авторки відкритий.
Кажуть: пес без душі.
Нащо тоді вірші?
Іра дивиться спідлоба: «Це помилка твердолобих.
Для таких хоч гар-р, хоч гав! Аби гавкав і кусав.

   Я полегшено зітхаю. Мій пес на людей не гавкає, тільки на жаб і котів. Іра каже: гав — пісенька собача, а не засторога. Ну і хай поспівають гавчики. Оно коні іржуть. У дитинстві я привчилася гикати з іржанням. Заливалася сміхом, веселила себе і друзів. Потім важко було відучитися від рефрену: ік-га-га. Якось, уже студенткою, коли на парі всі спали, я нечаянно гикнула в іржачий спосіб... Потім було несмішно. Так попрощалася назавжди з дитячою звичкою. Але Ірин Коник-Реготоник усе нагадав. Хочеться без кінця перечитувати цю маленьку «дитячу» книжечку, і завжди виринає щось з власного життя, уява малює образи-асоціації, а настрій диктує власні віршики, просте і нехире наслідування авторської поезії. Такі твори як криниця — п’єш, не нап’єшся. Півники. У мене на подвір'ї вони безхвості. Чого б то? Курка така турботлива коло курчат, як, бува, мама-бабуся коло дітей та онуків.
   А книжка — то завжди автор. Творчий доробок Ірини Дем'янової цікавий як дітям, так і дорослим. Письменниця має нові цікаві проекти. Вона невтомна і життєрадісна, як і твори, що народжуються з-під її пера. І слово у неї потішатко, сонечко, дружко, дивенятко.