Рецензія на збірку поезій В. Дячуна "Дяо Чун"

Містифікація?

   Володимир Дячун. ДЯО ЧУН: Збірка сувоїв. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2016. – 176 с.

   Поетична творчість Володимира Дячуна не перестає дивувати читачів, про що яскраво свідчить остання в часі видана книга. Це літературна містифікація автора – «поета епохи Дань Дяо Чуна (кін. ІІ тис. н. е. – поч.. ІІІ тис. н. е.); її складають тексти «т. зв. сувоїв», випадково знайдених і перекладених Ве Де з китайської».

   Отже, збірка-метафора. Бачимо доволі активне прикладання зусиль, так чи так скерованих на пошук та літературне оприявлення зв’язків (паралелей з меридіанами) українського культурного поля з іншими світовими культурами, наразі, з китайською. До речі, одне зі значень поняття «сувій» (вже не т. зв., а справжнього, як його подає Вікіпедія) – це у Китаї одиниця виміру тексту, аналогічна поняттю «розділ, частина». З вашого дозволу, весь китаїзм цієї збірки поезії та прози Володимира Дячуна залишаємо у цьому абзаці. Поговоримо про сугубо індивідуальний творчий портрет нашого автора. У збірці багато текстів, які пов’язані зі справжнім Ве. Де., не містифікатором. Його поезії якось незручно називати віршами. Тому я й не буду цього робити.

   На мій погляд, тексти (кажу «тексти», бо ж мова ведеться й про прозу, якої у збірці рівно половина) Володимира Дячуна визначає поліфонізм. Вони алогічні, здається, тут єднаються начебто непоєднувані речі. Він втручається у морфологію слова, і це вже не словотворення, а музичне «переформування» слів: «це мурашки страху коли наступає тьма, і тоді аж смикнешся від здогадки, що то тільки ніч може народити таку тишу щоб у ній заспівали молекули і вони зі своїм співом кинуться гайда до моїх вух: якого нічного Гайдна вони пхають поперед себе що так протяжно видо-о-о-вжується невпинно стукаючи слух..?»

   У нього своєрідний синтаксис: пропоновані непередбачувані нові зв’язки між словами дають зовсім нові картини: «я заростаю поезією як бородою / бордовою / хмарою надвечір’я / розпливається моє тіло печерне / це уже зарості / на шкірі на мязах на жилах / із них викльовуються / зараз ті / гени яким іще місця не залишили / в цьому світі / я ж обмиваюся поезією наче бідою / і якби тої / біди для мене не малося / то єство б не займалося / раптом / від най меншого спалаху слова / й ось знову / я раб той / якого кидають на арену / під реви / трибун». Ця поезія прочитується на кількох рівнях. Поета менш за все цікавить лінійність з її причинами й наслідками, наразі бачимо суцільну вертикаль: надтексти, підтексти з різними емоціями, інтенсивність переживань, текстуальні алюзії-асоціації ( три останні рядки, де ключові слова раб, арена, рев трибун аж ніяк не з китайської, але це не зауваження, а заувага). Бачимо яскравий прояв індивідуальності модерного поета синкретичного (синкретизм – поєднання) складу, де змішалися традиційний український світогляд і європейські модернові «фішки» із сюрреалізмом, потоком свідомості, театром абсурду включно (не забуваймо й про китайську «фішку» з її медитаціями та недомовленостями).

   Історія Ве Де (Володимира Дячуна) – це історія поета, який попри все залишився вірний своєму покликанню, внутрішньому чуттю, і значить, самому собі:

Іду далеко вже, далеко
туди, всередину Європи –
я вже віджив,
            мені вже легко –
розумний попіл…

Мені так добре, аж нестерпно:
чи ж можна так, наївний хлопе? –
я вже віджив,
            мені вже тепло –
розумний попіл…

Що там нажився – насотався! –
на весь земний голодний клопіт,
і по мені лише зостався –
розумний
             попіл.

Тетяна Дігай