Нова книжка Олександра Гавроша «Фортель і Мімі: майже казкова історія», яка нещодавно побачила світ у видавництві «Богдан», потрапила до довгого списку премії «Дитяча Книга року ВВС-2024». Із цього приводу ми вирішили поспілкуватися з її автором — відомим закарпатським письменником, драматургом та журналістом.
У нас мало хто пише про театри, тож розкажіть, як виникла ідея театральної повісті для дітей?
Серед кількох моїх життєвих уподобань є і театр. Загалом я десять років пропрацював завлітом у найбільшому театрі Закарпаття. Це багато, враховуючи, що за фахом журналіст. Пізнав життя театру не тільки зі сцени, а й за лаштунками. І мені, як театралу, було прикро, що ми не маємо популярних дитячих творів про театр. Адже той же «Золотий ключик» з Буратіно, Мальвіною і Карабасом-Барабасом — це казка про театр маріонеток.
У багатьох літературах дитячі книжки про театр є. Власне, це і стало поштовхом створити таку українську дитячу повість. Тим паче, що добре знаюся з акторами й режисерами різних театрів, а їх на Закарпатті, слава Богу, аж п’ять професійних. Це багато як на невелику область.
Порятунок театру в повісті — це ситуація, яка справді була чи вигадана?
Як кажуть, нема диму без вогню. Я люблю відштовхуватися від життя, описувати реальних прототипів. Тому основою для сюжету взяв гострі колізії довкола нашого обласного театру ляльок, коли ставилося питання про його закриття через буцімто аварійність приміщення. Хоча багато хто в цьому вбачав далекоглядні плани спритних ділків. Однак театральній громадськості, а насамперед самим лялькарям, вдалося відстояти свій рідний затишний простір.
Дуже сподобалася така фраза з книжки: «Головне, що театр — це місце, де не тільки єднаються серця, а й трапляються справжні дива». То ваша мета була зацікавити дітей театром через книжку?
Так. Адже театр — це синтетичне мистецтво, в якому поєднуються література, музика, костюм, грим, художнє оформлення, пісня, танець, декламація, акторська майстерність та режисерський задум. Діти в місті ходять до театру, принаймні поки маленькі. Батьки їх водять на лялькові вистави, бо на інших заходах малюки просто не висиджують.
Однак, крім казкової історії на сцені, вони мало що пізнають про життя самого театру. Як створюється вистава, які професії є в театрі, що відбувається зі «списаним» спектаклем — про все це я намагався ненав’язливо розповісти, аби, прочитавши повість, читачі трохи більше дізналися про театральні залаштунки. Часом там вирують значно крутіші пристрасті, ніж на сцені.
Ви не вказуєте, що події відбуваються в Ужгороді, але це вгадується через характерні риси: пішохідний міст у центрі, маленький театрик біля річки. Чи йдеться про будь-яке місто України?
Якщо там не згадано конкретну назву Ужгород, отже, авторові йшлося про загальний образ невеликого міста. Хоча, якщо воно має свій ляльковий театр, то не таке воно вже й провінційне. Те, що воно схоже на Ужгород, так це чудово: отже, автор не вигадував з голови, а малював з натури. Такі малюнки завжди переконливіші.
Цікаво, чому ляльок так цікаво звати — Фортель, Мімі?
Імена персонажів — це теж характеристика. Якщо Фортель, то ця лялька з характером, не боїться халеп, а навпаки — ще й сама їх створює. До речі, словник української мови пояснює слово «фортель» як «несподіваний вчинок, витівку». То яке ще краще визначення потрібне для головного героя? Це ж стосується й ім’я балерини Мімі. Нині ми навіть вживаємо прикметник «мімішний» на позначення чогось дуже милого, потішного, суто дівчачого. Ці імена говорять самі за себе.
Ілюстрації до книжки намалювала львівська художниця Марина Шутурма. Як вони відобразили події у книжці? Чи додали щось нового у сприйняття тексту?
Я познайомився з Мариною на презентації книжки на Львівському BookForum. Доти ми не комунікували, так що вона самостійно витворювала персонажів, спираючись на текст. Її стиль експресивний, близький до пародії, карикатури, тут багато іронії, гумору, мало отої «мімішності», про яку я згадував. Це робить книжку цікавою не тільки для дітей. Зрештою, казковий світ у повісті переплітається із реальним, який далеко не такий прекрасний, як у казках.
Досить помітною є романтична лінія. Мені здається, що одна з ілюстрацій — це чудовий варіант валентинки.
«Фортель і Мімі» — це твір про любов у різних її проявах: любов до театру, до свого фаху, до театрального побратимства і, ясна річ, перша закоханість, яка завжди несподівано виникає у час найдраматичніших моментів життя.
У книжці є така фраза: «Діти — це найчесніші глядачі. Якщо їм нудно, вони зроблять усе можливе, щоб продемонструвати це присутнім». От як написати дитячу книжку, щоб дітям було читати не нудно? Є якісь персональні таємниці?
Найнудніше — писати про ідеальних героїв, таку собі ходячу інструкцію: як бути найчемнішим хлопчиком чи дівчинкою. Часом чую докори, що забагато реального життя в книжках для дітей. Мовляв, окремі герої дозволяють собі курити, випити чарку і подібне. Навіть не знаю, як на це реагувати, адже в Україні більшість населення не є абстинентами, а кожен другий — палить.
Чи потрібно для дітей створювати стерильні книжки, в яких панує рожевий, вигаданий світ? Тоді чому в шкільній програмі вивчають Тома Соєра, який курить люльку, вчиняє постійні бешкети і водиться з волоцюгами, втікаючи з дому? А це ще й до того підліток!
Мені здається, що книжки мають говорити і про реальні проблеми, особливо якщо змальовують наше сьогодення, яке далеке від ідеалу. Сучасні діти дуже поінформовані, тому даремні намагання щось від них приховати. Навпаки — краще з ними про це виважено говорити. Світова класика побудована якраз на гострих конфліктах.
Ще отаку фразу знайшла: «Ви ніколи не міркували про те, яку роль у нашому житті відіграє випадок? Якась абсолютна дрібничка, банальний збіг може все перевернути з ніг на голову. І щойно ви були найщасливішою людиною на землі, а за мить — усе ваше щастя розвіялось, як дим». Тобто ви вважаєте, що усі події в книжці рухаються долею випадку? Чи кожен випадок, як елемент сюжету, заздалегідь продуманий автором і лише здається випадковістю?
Мабуть, десь у далеких світах існує Вселенський розум. Принаймні хочеться у це вірити. Віряни різних конфесій називають його по-своєму. Однак кожен випадок, як на мене, це теж певна закономірність. І часом наша участь у таких випадковостях не є такою мізерною, як здається. Хоча з книжкою якраз усе дуже просто: у неї є автор, який усе, що ви читаєте, в неї заклав.
Розмовляла Оксамитка Блажевська
(067) 350-18-70
Кошик
15.11.2024 
97
Повернутись до списку новин
