Вільям Бекфорд "Ватек". Рецензія

Брама до палаців Істакара востаннє відчинялася кілька тисячоліть тому. І всі свідки того макабричного дива загинули, як тільки пекельний вогонь вирвався з підземної пащеки. Вони, кажуть добрі люде, досі захищають своїми кістками сховані князівства.

Там і пишнокоса Нуронігар з царем-звідусіль Ватеком, і гостролика Каратіс поряд з доадамовими султанами. А хитрий Ібліс вартує на дев’яти входах, готовий задовольнити невситиму цікавість подорожніх таємним знанням за горою Каф.

"Ватек" написаний в усталених традиціях літературних містифікацій. Та оповідці вдалось увічнитися через введення східної культури у західноєвропейський вжиток. Ось вам і "Гяур" Байрона, і "Демон" Лермонтова, і, звісно ж, "... подорож..." де Нерваля. А таємниче потойбіччя випередило диявольське величчя (Борхес) де Квінсі, який додав до нього опіумного забуття.

Сама особистість Бекфорда мені напрочуд близька у багатьох аспектах. З-поміж іншого, у безмежній любові до книг (він, отримавши непоганий спадок, придбав усю бібліотеку Гіббона) й вимушеному остракізмі. Це парость західного орієнталізму (романтизм) з його продовженням у живописі - вималювання декорацій і костюмів у Доре й зображення звабливих представниць "екзотичної" культури у Моро чи Едвіга Лонга.

Про мене, якихось екзистенційних смислів тут немає, бо не для цього Бекфорд створював сю розповідь. Тут радше оте лавкрафтіанське "естетично потривожити" (читай "Надприродний жах у літературі"), однак зачарування британця-колонізатора підкореною його співплемінниками невідомою культурою надають тексту поліфонії, яка своїм звучанням напускає вам сироти у холодних високих стінах старого храму.

Сюжет "Ватека" побудований навколо популярного в літературі спуску в пекло або в Інший світ. Як правило, у міфології се сходження супроводжується вмиранням/оновленням природи й пов'язане, зокрема, з добовим циклом або набуттям безсмертя. А проте це не зовсім стосується повісті Бекфорда, оскільки для британця важливо вразити читача Сходом, умовно - його пишними персиковими садами і цукровими шербетами. Екстатична мандрівка Ватека уявляється як проникнення у нутрощі потойбіччя задля отримання таємного знання.

На галявині тексту проходжаються деви, довгобороді іфрити; Магомет своєю рожевою дланню торкається зірок і запускає пальці у повноводні водойма. Подекуди земля там гола: самі сухі коріння, каравани, набиті оксамитом та прянощами, і палюче сонце.

У тіло сюжету майстерно вписана традиційна моральна казка: дев'ятий каліф із династії Аббасидів намається звести Вавилонську вежу для читання пророцтв зірок. Вони ж йому передрікають прибуття таємничого незнайомця. По приїзду чужинець продає Ватеку старовинну шаблю з чудернацькими написами. Потім голос купця змушує каліфа відійти від мусульманської віри і віддатися силам темряви. Герой, зокрема корячись волі своєї матері, котра, вочевидь, теж займається небесним віщуванням, потрапляє у власноруч збудовану пастку, приречений на вічні блукання.

Мораллю завершується вся розповідь: "Такою була і такою має бути кара за розгнуздані пристрасті та жорстокі вчинки; такою буде кара за сліпу цікавість, що хоче вийти за межі, які поставив Творець перед людським пізнанням; за честолюбство, що, прагнучи набути знань, призначених найчистішим розумам, набуває лише нерозумних гордощів і не бачить, що людині судилося бути смиренним невігласом".

Втім, Ватек потрапляє не у Дантове пекло, що, як пише Борхес, увічнює уявлення про тюремну катівню, а безкінечні катакомби жахів.

Кухоль Вакха