Гатилів дуб

Жив колись у нашому краї косак Гатило. Наймення отримав на честь і в пам’ять про славного царя, Богдана Гатила. Як і всі хлопці-молодці, мав довгу косу (чуб такий): від самої маківки голови до лоба й аж за вухо закладену. У давнину такі чуби українські чоловіки всякчас носили, а доки носили, доти й мали силу.

Ну ось. Жив Гатило, поживав, землю орав, як усі його односельці, сіяв жито, гречку, пшеницю та всяку иншу пашницю. Боронив косак рідне село й довколишній люд вліво і вправо, вперед і взад од різних непроханих зайд.
Та одного разу налетіла на наш край темна хмара чужинців. А косак Гатило саме косив у полі отаву. Але, як на біду, був без меча. А в ті лихі часи все чоловіцтво, йдучи в поле, разом зі знаряддям праці брало ще й зброю, бо в кожну мить могли напасти вороги. Гатило ж того дня не взяв своєї зброї, лише косу для праці, бо вже давненько (з рік чи й зо два) ніхто не нападав на рідну землю. І що робити? Як тепер йому одному страшне військо зупинити, чорну зграю диких нападників розбити й перемогти?
Люттю набралося серце Гатилове, що не дають дикі племена мирно жити. Як крикне він зі всієї сили на дикунів! І – о диво! Од його голосу впало вороже військо.
Та ось воно знову встає і пре зі ще більшою силою! Від безвиході як дунув Гатило на непроханих зайд – посипались вони вусібіч, наче од вітру-буревію. Косак Гатило навіть подивувався своїй міці, подумавши: 
– Ого! Певно, сам славетний цар Гатило передав мені свою силу! Як добре мати ім’я славного витязя! Це мені до чести! Не посоромлю тебе, мужній царю-лицарю! 
І знову дикі люди пруть і пруть! Ось уже зовсім близько. Підступлять кількóро нахабних поближче, а Гатило за чуприни їх – та лобами трісь! Так знищив багато. І знову летить ота дика орда. Схопив юнак із отави косу довгу та гостру – й ну косити нею ворогів! Косить, мов ту траву буйну! А чужаки уже не тільки попереду нього, а й зліва, і справа, і навіть іззаду. І раптом ті, задні, напали на Гатила зненацька, накинули велику й міцну сіть, і полонили його в ній. Навалились усі зверху на косака Гатила. Що мав сили, вигукнув він, але глухнув його голос під вагою тисяч тіл.  
Раптом із того місця почав рости дуб, та так швидко-прудко ріс, таким могутнім ставав, що вороги аж роти свої чорні пороззявляли з подиву і зі страху. А дуб усе росте, росте – й став найвищим, найрозлогішим з усіх довкола, заслонивши і сховавши у собі славного витязя Гатила, не давши його на поталу лютим ворогам.   
– Та це не дуб, це ж Гатило! Дивіться! Це Гатилів дуб! – похопили люди, котрі прийшли подивитись на те дивовижне дерево.
А злих ворогів і сліди захололи, так дременули з переляку!
І тоді пролунав голос Матері-Вітчизни:
– Доки ростимуть могутні дуби в Україні-Русі, доти я й родитиму велетнів-косаків, славних моїх захисників! Хай Гатилів дуб надихає мій нáрід на герці, на прю з ворогами!
– Гатило – справжній витязь! Хоча й загинув, зате край наш урятував! – захоплювався люд. – Будьмо, як Гатило!
Відтоді й називають люди той дуб Гатиловим. Або Дуб Гатило. В пам’ять про славного й мужнього богатиря землі Руської, Гатила-витязя, хороброго воїна-захисника.
Уже й розрісся Гатилів Дуб: довкола нього – молоденька поросль, памолодь: майбутні дубочки, нащадки Дýбові.
Вслухайся! Їхні віття й листочки запитують і тебе:
– А ти – гідний нащадок відважного витязя Гатила?