Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Каталоги Новинки Відео Новини Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Електронні книги Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
basketКошик
Книга дня
Знижка 50%
corner_white
Редактор і переклад. Основи видавничої роботи з відтвореними текстами: навчальний посібник
Редактор і переклад. Основи ви... Губарець В. В.
60,00 грн
30,00 грн
crt до кошика
Новини видавництва
new-news 16.08.2022
Що таке етеропанк на прикладі творчості Кшиштофа Піскорського
new-news 04.07.2022
Розмова із Олександрою Шутко
new-news 18.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів зарубіжної літератури
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів інформатики
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Слідкуй за нами:

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png




ГоловнаseparatorКонкурсиseparatorКодекс лицаряseparator17-story

Мій лицар з метро

Хто творить добро, маючи необмежену можливість

                            робити зло, той гідний похвали не лише за скоєне

                     добро, але і за усе те зло, якого він не робить.

Вальтер Скот «Айвенго»

 

Станція метро «Золоті ворота». Час виходити. Недільні ранки проводжу саме тут: є в цьому сквері щось особливо привабливе. Сонце ще ховається за оперою, тож маю хвилинку випити кави. Отже, за традицією, зі склянкою запашного американо з молоком я зайняла свою улюблену лавку, з якої чітко оглядалися всі риси Воріт. Тиша, легка прохолода і мій вірний компаньйон вихідного дня – книга. Ніколи не любила шаблонні любовні романи. Здається, це справжня хвороба цього часу або ж то я душевно хвора. Напевно, то мій складний характер змушує обирати таку ж непросту літературу: багатотомні епопеї чи заплутані історичні романи, неримовані постмодерні вірші чи середньовічну британську поетичну класику. Хоча мушу зізнатися, сюжетна лінія особливого лицарського кохання таки має бути. Чим вони різняться від тих штампованих бестселерів? Відповідь проста: у них любов не існує без мужності. Кохання виникає в сміливців, у тих, хто пам’ятає, як поцілувати дамі руку під час знайомства, як вступитися за її честь у лицарській дуелі, як захистити обездолених від вічної несправедливості. Консервативно? Мабуть, але це єдине, що дарує змогу вірити, що світ ще не втратив своїх героїв.

Дві години на моїй улюбленій лавці дозволили допити каву та закусити майже третиною роману. Зупинившись на зав’язці подій (де ось саме відбулася їхня перша зустріч!), змушена повертатися до рутини, час іти додому й дописати нарешті ту рецензію на чергову дивакувату книгу про роботів. А на станції знову грає композиція у виконанні оркестру, не можу лиш розпізнати, чия вона: Баха чи Бетховена. На колії чекаю на свій потяг, за хвилину має прибути. Станція досі пуста, у чому й її особливий шарм у недільний ранок. Чую лише позаду сміх дітей, такий щирий, чистий. Які ж чарівні їхні душі! А голоси навіть милозвучніші за те оркестрове виконання. На годиннику залишається хвилина до прибуття, тому варто підійти ближче, аби встигнути вскочити в потяг. Раптом – біль. Десь між лопатками. Здається, я лечу вниз, на колії. До прибуття 30 секунд, тому бачу те світло в кінці тунелю. А потім лише темінь…

Розплющила очі: я уві сні чи вже в кращому світі? Чиясь тепла рук допомагає припідняти голову, яка розривається від болю. Обриси знову стають чіткими і перше, що помічаю перед собою, - карі, з відтінком мого улюбленого американо з молоком, очі. У вухах ще дзвенить, хоча розумію, що навколо шумно, всі бігають наді мною, а я не можу відвести погляд від його зіниць. «Пані, ви чуєте мене? Можете кивнути, якщо розумієте мої слова?”, вириває із ступору не надто приємний жіночий голос десь біля правого вуха. «Так, чую, бачу, не турбуйтеся», - єдине, що я змогла вичавити із себе, ледь промовивши хриплим голосом. «Ох, чудово, добре, що Ви в порядку. Швидка в дорозі, але Ви повинні низько вклонитися цьому герою, який зістрибнув з перону й витягнув Вас вже майже з-під потяга. Здається, після такого, ви маєте зробити йому пропозицію руки й серця», - намагалася пожартувати ця балакуча дама, кинувши швидкий погляд на мого рятівника (хоча враховуючи мій статут «незаміжня», ці слова здавалися взагалі не смішними). «Що Ви, не варто було, я добре почуваюся, крім того, я маю поспішати», - відмовивши незнайомці, я спробувала швидко піднятися й знайти поглядом мого лицаря-рятівника, який встиг десь зникнути за лічені секунди. Як раз у цю хвилину він заходив у вагон метро. Дивно, але несвідомо, забувши про біль, я попрямувала до того ж вагону і вскочила в останню мить перед відправленням. Навіщо? Сама не розумію, але я відчула: мушу це зробити.

Усю дорогу я не відводила погляд від карих очей, але він цього й не помічав, завдячуючи купі людей в потягах київського метрополітену в годину пік. Так і не зрозумівши, куди ми прибули, скільки станцій проїхали, чоловік вийшов із вагону, а я за ним. Піднявшись по сходах, зрозуміла, що ми на Вокзальній, але не зрозуміло чому: валізи при собі він не мав, був одягнений у джинси, лаковані туфлі та картату сорочку (не надто комфортний одяг для поїздки в потязі, мушу визнати). Ось уже переслідую його в напрямку до вулиці Петлюри, де він чомусь різко звертає сходами донизу. Спускаючись ними, все не могла зрозуміти, що тут робить такий чарівний джентльмен. Якби мене запитали, яким одним словом можу я описати цей квартал, безсумнівно, це було б «гидота». Бруд, сміття, запах нагадує біотуалети на літніх музичних фестивалях. А в кінці провулку бачу головну «принаду» цього місця: десятки безхатченків, які з усіх сил намагаються відбудувати свої безнадійно зруйновані халабуди або ж готують імпровізований суп з невідомих людству інгредієнтів. Але найбільше здивувало мене те, що мій кароокий рятівник ішов прямісінько до того мікропоселення. Його зустрічали посмішками, ніби він був їхнім братом чи найближчим другом, запрошували покуштувати того недосупу, а що він? Він засукував рукава й почав допомагати з відбудуванням їхніх домівок.

Наступні години він витратив на не менш шокуючі для мене речі: десь із сусіднього подвір’я поносив відра з водою, виправ усі речі, які йому знесли ті поселенці, зібрав кілька мішків сміття і, закінчивши всі ці справи, обійняв кожного з присутніх і попрямував назад, до станції метро. Кожна та дія була виконана із таким невимушеним обличчям, без краплі сорому чи гидування. Хто ж він, як таке можливо? У стані повного шоку мені нічого не залишалося, окрім попрямувати далі за ним (сподіваюся, я не проведу наступні кілька років у холодній, сирій вʼязниці, засуджена за переслідування). Прокаталися ми знову на метро, але цього разу вийшли ми Лук’янівській і попрямували у Шевченківський район (якщо не зраджують мені мої топографічні знання). Дивно, але тільки зараз я мала змогу оглянути цього чоловіка, чийого імені я так і не дізналася: йому не більше 32, мені здається, підтягнуте тіло, високий на зріст, симпатичний на обличчі, хоч і не роковий красень. Але має він якусь особливість, свою родзинку, сховану в погляді. Таку чистоту й доброту, через яку я не могла забути той погляд кольору найсмачнішого американо з молоком.

Не знаю, скільки ми йшли, мабуть, не більше 15 хв, але минаючи якусь вузьку асфальтовану доріжку через невідомий мені сквер, ми опинилися біля сірого бетонного будинку. Здавалося б, нічого особливо, у Києві кожен 2 такий, але від цього віяло особливим холодом, тугою, навіть стражданнями, без перебільшень. Побачивши біля входу жінку в білому халаті, я зрозуміла, що то якийсь медичний заклад, але чому ж такий пустий, безлюдний? Він увійшов через головний вхід, а я подалася за ним (хоча б краще того не робила, дурепа). На першому ж поверсі перед очима постала картина, через яку я не змогла більше стримувати сльози: маленькі дітки, уже досить свідомі підлітки, бліді жінки й чоловіки безсило пересувалися між кабінетами хто на візку, хто з тростиною і кожен другий не мав жодної волосини на голові, або ж був настільки змарнілий, що я могла навіть на відстані розгледіти обриси кожної кісточки. Повернула голову праворуч, а там – табличка «Головний лікар онкологічного відділення Тарасюк Тарас Тарасович». Онкологічне відділення, навіщо ми тут? Навіщо ВІН тут?

За секунду він швидко заховався в коридорі праворуч, а мені довелося його наздоганяти, аби не втратити слід. Зайшов він в приміщення, яке нагадувало актову залу в моїй альма-матері, хоча тут давно вже не танцюють, не співають, не радіють. Майже всі місця були заповнені, а на сцені – мій кароокий лицар. Він вітається майже з кожним із присутніх, обіймає, підбадьорює, запитує, як минув їхній тиждень. А далі починається те, чого очікувала я найменше, або і зовсім не чекала: цей симпатичний чолов’яга присідає на край сцени і починає… співати? Виконує всім знайомі звеселяючі пісні, що змушує навіть найпохмуріших присутніх підспівувати й підтанцьовувати пальцями чи ногою. У цю мить зала зовсім змінює свої обриси, вона ніби ожила.

Хто він, мій рятівник, рятівник усіх цих десятків людей і тих, хто зараз доїдають свій суп біля Вокзальної? Звідки він, з якої планети? Нехай пробачить мені людство, але я вже давно втратила віру в існування людей, справжніх, з глибинкою душі, із серцем. А тут – він, мов з моїх лицарських романів, рятує світ, народ і мене (хоч він ще не знає, що безповоротно вкрав моє серце). Я занадто його романтизую, скажуть великі критики і реалістичні песимісти. Але хіба ж не у цьому справжня сутність лицарства? Мужність, самопожертва, рішучість дій і невпинність на шляху до покращення світу, нехай і тільки малесеньких його проявів.

Концерт закінчився, і єдине, що я помічаю тепер, - неймовірний блиск в очах хворих і знову пробуджену надію. За вікном сутеніє, тож він швидко залишив цей диспансер і повернувся назад до метро. Здається, цей день виснажив його так, як і мене, але в його очах жевріє полум’я щастя від усього, що сьогодні пережив, я точно бачу. Тепер виходимо ми на Голосіївській і неспішно блукаємо між затишними двориками цього району. Здається, він десь тут проживає, адже по дорозі він скупив пакет продуктів, певно, на вечерю, зайшов іще в якийсь маленький магазинчик побутової хімії і попрямував до одного з під’їздів 9-поверхівки. Цікаво, чи знають кияни, що в таких звичайних стареньких панельний будинках живуть справжнісінькі герої нашого часу, наші Айвенго? Вони не мають суперсил, почесних лицарських вислуг, не мають меча, щита, обладунків. Вони не рятують людство, не захищають імперії, а лише своїми мізерними силами роблять величезні справи: намагаються створити для Всевишнього хоча б один доказ того, що людство ще не втратило свою людяність.

Він майже підійшов до свого під’їзду, дістав ключі, а я саме зрозуміла, що рецензія моя так і не дописана, мушу повертатися додому. Я зробила перший крок назад і почула у слід: «Агов, пані!». З невимовною радістю і страхом я обернулася, глянула востаннє в ті очі кольору мого улюбленого американо з молоком і почула: «Невже ви, моя Ровено, таки хочете зробити мені пропозицію руки і серця?»

Задзвонив будильник, 7.45 на годиннику, час прокидатися…

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue