Лютий Жнець

У вузькому прорізі перед очима в такт шаленому чвалу коня мотиляються угору-вниз кінські хвости і закуті у крицю спини побратимів. У них прудкійші коні, та й самі вони легші від мене. Не біда, я встигну надолужити потім, як завжди.  В очі летять брудні бризки – кінь скочив у воду. Вона піднімається по ногах, промочуючи повсть і хапаючи, неначе руками, за литки у старих поножах. Меч відтягує руку, наче живий, силується розтиснути пальці. Його будь-що треба тримати вістрям точно угору, інакше вирветься, він заважкий, колись вважався дворучним. Та мої дві руки у латних рукавицях не помістяться на руків’ї. Кажуть, колись люди були меншими…

Кінь спомалює біг, вибираючись з річки на грузький берег. Трава вже пожовкла, нагадуючи колір жита в моєму полі. Квіта з дітьми зараз певно жнуть, як же добре було б жати з ними…  Але я маю бути тут – щоб вони там могли жати. Бо жати – значить жити.

Ординці вилетіли навперейми зі страшним криком, від якого холоне кров у жилах. Їх тисячі – степ плодить цю погань без ліку, неначе мурах. Старі люди кажуть, що колись зовсім не було їх на світі і ми жили в мирі Божому, не знаючи страху. Хто зна. Якщо й було таке – то дуже давно.

Брудний ординець на кошлатій коняці примудряється прошмигнути між побратимами, що скачуть переді мною. Він верещить від радості, знаючи, що панцерний кіннотник безпомічний іззаду. Зарано радіє – я зминаю його важким своїм конем, груди в груди, і перш ніж він злетить у траву – відтинаю голову, вкладаючи в єдиний  удар усю лють, що скипіла в душі. Коня б’ю щитком, насадженим на ліву руку, просто у вишкірені зуби. Він звивається дибки, розвертаючись на льоту, і мимоволі стає нашим спільником, кидаючись навперейми ординській лаві. За ним і я вириваюсь уперед. Корята і Микита втомлено опускають руки – Бог зна, скільки голів вони встигли зітнути сьогодні. Тепер моя черга. Ординці, як завжди, покладаються на кількість. Їх шоломи попереду нагадують ліс, та я зроблю в ньому просіку. Довжиною в моє життя. Таку довгу, як тільки зможу. Розсовуючи важким конем, закутим у кільчату попону, ворожий стрій, щедро роздаю удари обабіч. Тепер меч вже не здається важким. Степна сарана летить у траву, та на зміну кожному неначе з під землі виростає новий, і немає тому кінця. Поміж кривих шабель, що інколи безсило брязкають об старий дідівський калантар, помічаю руський меч, зведений над гостроконечним шоломом… Цього – поза чергою, це найстрашніший з ворогів, зрадник, що перейшов на сторону сильнішого. Зрадник відбиває мій удар своїм мечем, біль віддає аж у плече, та плакати ніколи – б’ю ворога вістрям у живіт. На ньому теж калантар, тож меч лише ковзає по тулубу. Наші коні звиваються дибки одночасно, надаючи зустрічному удару дикої сили. Такі удари й ламають мечі. Його меч виявився слабшим  - луснув над руків’ям. Не гаючи часу зусиллям волі примушую онімілу руку завдати останнього удару, зминаючи шолом і ненависну голову під ним.  Зрадник поволі зсовується з коня, в агонії тіпаючи руками. Та дивитись ніколи – попереду знов криві шаблі, зведені для удару… Вони не дають мені жати, тож я жатиму їх.

Обабіч просіки виринає ординський темник, широким і кривим перським харалужним мечем  розрубуючи когось із наших, що вирвався вперед. Наче крізь сон чую лютий крик, не одразу впізнаю власний голос, спотворений шоломом. Ліворуч од темника могутній батур на величезному коні – либонь більший за мене. Зводить такий самий страшний клинок, приміряючись до моєї голови. Мій меч, кутий волхами чотири віки тому, його не лякає. А дарма, бо найважливіше в мечі – рука, що його тримає. Щоправда, рука моя вже заслабла і оніміла, не бажає слухатись, та заради такого діла – примушу ще раз. Наостанок. Замість прийняти страшний удар, підсилений гнучким лезом, на власний меч – підставляю руку зі щитком. Такого меча оббитий залізом дубовий щиток не зупинить, та навіщо мертвому рука…  Ворожий меч на подив легко зминає мою ослаблу руку, та замість розрубати щиток – зісковзує по ньому й зі свистом пролітає над головою. Такий дарунок долі гріх змарнувати – раніше, ніж ворог відновлює рівновагу, опускаю йому на голову свого меча, вкладаючи в удар геть усю силу, що ще залишилась у тілі. Для кого ж її берегти?! І важкий бухарський шолом не рятує дурну його голову. Приперся рабів ловити?! Сам впіймався!

 Краєм ока бачу, як Корята вправним рухом поверх голови відбиває удар темника і всаджує свій меч вістрям просто у проріз дорогого шолому, щедро прикрашеного пір’ям. Він завжди вирізнявся поміж нас влучністю… Тепер ординці приречені – неначе мурахи без матки. Вони ще жалять, та кінець їхній вже на досяг.  Навіть якщо я його й не побачу… З мене наче хто випустив дух – заледве ворочаюсь, наче муха, що залипла у мед, кволо, з останніх сил відповідаючи на удари кривих лез. Перед очами постають Квіта, Орися і маленька Яся. Вони жнуть, напевно жнуть зараз. Шкода, що немає сина, щоб зайняв моє місце…

Стіна ординських вершників раптово закінчується – попереду лише пожухлі трави і лагідне сонце над пухнастими хмаринками. Неначе ця страшна різанина була лише нічною марою. Не наважуючись повірити, помалу обвожу околиці поглядом. Товариші починають злазити з коней, наслідую їхній приклад. Корята вже на землі, витирає меча жмутом трави.

- А Микита? – питаю стривожено, жахаючись почути відповідь. Та Корята мовчить, раптом опустивши кошлату, схожу на сніп, голову просто на груди.

Поволі, щоб не наступати на розкидані тіла, бреду  назад, обхопивши лівою рукою шолом, величезний, неначе цебро, видивляючись Микиту і водночас боячись побачити. Здалеку впізнаю його коня, що стоїть, неначе прибитий. Підходжу поволі, вже знаючи, що побачу. Давно вже калантар не був таким важким, навіть голови не дає підвести, гне за плечі до землі, неначе хто лихий всівся на шию.

Опускаюсь перед Микитою на коліна, скривившись ламаю стрілу, що стирчить із прорізу. Інакше шолом не зняти. Вдивляюсь у посіріле обличчя єдиного сина мого покійного дядька  і силуюсь не розплакатись. Не знаю, як житиму далі без нього… Втім, його Гальшка теж либонь жне, разом з дітьми. Жито і в них цьогоріч вродило славне. Є жито – будемо жити. Бо забрати більше нікому. Ані їх, ані їхнє жито. Всі бажаючі лежать тепер тут, і вже нічого не хочуть… Терешко  підростає, за якийсь рік - другий займе батькове місце. Маю зберегти для нього зброю. Стягаю з Микити  бронь, кидаю на коня, наче попону. Тепер звладну підняти й Микиту. Кладу його поперек сідла, зв’язуючи руки з ногами паском. Мертвий мені пробачить, головне – щоб не впав. Приторочую до сідла Микитині меч і шолом, безсило схиляюся над чорним його конем, занурюючи обличчя в гриву. Щоб хто не побачив, як раптом заплачу.

Відчуваю на плечі важку руку. Кому це ще припекло в таку хвилю?! Обертаюсь і бачу Любарта, веселого і безстрашного, наче в юності.

- Лютий Жнець! – вигукує він, показуючи два ряди сліпуче-білих зубів і в захваті хитає головою. – Живий, чортяка! Знову живий!

Я стискаю кулак у латній рукавиці і легенько стукаю Любарта в нагрудник, на знак вітання. Не можу  на нього сердитись. Навіть у таку мить…

- І ти жив будь, княже! – мимоволі всміхаюся у відповідь, розглядаючи зім’ятий у бою його нагрудник, і силуючись не зустрітись поглядом, щоб не побачив, бува, як почервоніли очі.

- Це… хто? – миттю похмурніє Любарт, втямивши Микиту в сідлі. – Вовчий  Слід?

Мовчки киваю, бо голос десь пропав.

- Микита? – одразу ж виправляється князь, бо негоже кепкувати з небіжчика. – От лихо ж… Скільки ми разом пройшли… який вояк був…

Насилу підводжу голову і бачу поверх опущеної княжої голови цілий натовп людей.

- Жнива, братове!!! – несподівано для самого себе проголошую громовим голосом, на весь луг, задравши голову в небо, щоб втамувати сльози. – Славні жнива!!!