Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Каталоги Новинки Відео Новини Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Електронні книги Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
basketКошик
Книга дня
Знижка 50%
corner_white
Everyday Psychology. Digest
Everyday Psychology. Digest Письменна О. О.
55,00 грн
27,50 грн
crt до кошика
Новини видавництва
new-news 04.07.2022
Розмова із Олександрою Шутко
new-news 18.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів зарубіжної літератури
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів інформатики
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів математики
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Слідкуй за нами:

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png




ГоловнаseparatorКонкурсиseparatorКодекс лицаряseparator24-story

Сила бажання

Парк радував око буйством зелені. Світлий, освіжаючий, він справляв враження загубленим клаптиком раю посеред сірого й похмурого міста. Навіть сліди цивілізації, по типу асфальтованих доріжок та дерев’яних лавиць, здавалися в ньому більш вишуканими та природнішими. Такими, що не руйнують зелену красу навколо, а доповнюють її.

Та найбільшою окрасою парку були трояндові кущі, чиї величезні пишні квіти яскравими плямами червоніли серед зелені дерев та живих загород. Струнка рудоволоса дівчина читала на лавиці поряд з ними й, час від часу, підіймала погляд від друкованих рядків, щоб помилуватися важкими, немов з оксамиту, суцвіттями.

– Яка неймовірна краса! – прошепотів Юрій, спостерігаючи цей пейзаж крізь прозору перепону. – Така бездоганна, така ніжна, така постійна! Така близька і, водночас, недосяжна!

– Ти б хотів опинитися поряд з нею? – поцікавився Джек. Він був вбраний у дорогий чорний костюм з капелюхом, зсунутим на очі, що надавало йому лукавого вигляду. Юрій, у своєму білому пончо та різних кросівках, іноді заздрив елегантному образу друга, хоча ніколи в цьому не зізнавався.

– Я понад усе бажав би поговорити з нею, як от з вами! – щиро відповів він. – Але, якщо це неможливо, то я щасливий просто милуватися нею ось так, на віддалі.

– Вона справді так сильно тобі подобається? – гмикнув Джек. – Тоді мушу розчарувати, мій юний друже: її краса зовсім не постійна. Залишатися вічно юними та прекрасними це наша прерогатива. Натомість живі приречені старішати й зникати. Коли зелень парку зміниться золотом та багрянцем, а потім опаде і вкриється сніжною ковдрою, ти більше її не побачиш. Згодом сніги розтануть і вона повернеться на рік старшою та трохи інакшою. Так минатимуть роки і її прекрасна краса дедалі більше в’янитиме, аж доки не зникне зовсім. Втім, ти розчаруєшся в ній значно раніше.

– А от і ні! – обурився Юрій. – Чому ти говориш такі жахливі речі? Я ніколи не перестану любити її! От тільки… тільки тепер я будь що мушу поговорити з нею, доки вона не зникла!

– Справді? – втрутилася у розмову Юлія – красуня-брюнетка у короткій чорній сукні та ботфортах на високих підборах. – Дарма. Як на мене, живі не варті нашої уваги. Ми бездоганні, а вони посередні. Ми вічні, а вони тимчасові. Ми ті, ким вони мріють, але не можуть, бути. Власне, тому вони нас і створили.

– Добре, що ти бодай в цьому їм не відмовляєш, – відзначив Джек її зневагу до творців. – Та от що я тобі скажу, Юрію. Ми з живими бачимося, але не спілкуємося. Такий закон цього світу і в жодної істоти в ньому немає сили його порушити. Втім, можливо, є один спосіб…

– Який? – запитав обнадієний Юрій. – Я зроблю, що завгодно.

– Одразу попереджаю, що нічого не гарантую, – зазначив Джек. – Я чув це від Богдана. Ви його не пам’ятаєте, бо він був тут до вас. Такий старий, що від нього тільки безголовий торс зостався. Так от, коли він був ще цілим, то чув від іншого, чийого імені не пам’ятав, що той бачив…

– Дурні чутки й побрехеньки, – перебила Юля, встигла зробитися білявкою. Втім, незважаючи на вдавану недовіру, вона слухала розповідь з не меншою цікавістю, ніж Юрій.

– Вірити чи ні, то ваша справа, – відказав ображений оповідач. – Так от, він казав, нібито той інший бачив, як один з нас раптом вийшов і пішов гуляти серед живих.

– І як він це зумів? – Юрія аж розривало від нетерплячки дізнатися секрет.

– Захотів, – відповів Джек і, помітивши спантеличеність слухачів, пояснив: – Дуже сильно захотів. Він просив про це вдень і вночі, не думав ні про що інше, аж доки не зумів здійснити свою мрію. Ось таку величезну силу має бажання, що супроти нього не встояти навіть законам світобудови. Та маю тебе попередити, Юро: за здійснення бажання доведеться заплатити.

– Тобто? – розгублено запитав юнак.

– Ставши живим, ти вже не будеш одним з нас, – пояснив оповідач. – А отже вічність назавжди закриється для тебе. Якщо вірити Богдану, той відчайдух впав, не зробивши й трьох кроків.

Попри засторогу, Юрій почав просити дати йому можливість поговорити з коханою. Він так захопився цим, що ігнорував друзів, не звертаючи уваги на застороги Джека та кпини Юлії. Втім, попри всі його старання, нічого не змінювалося. Точніше, не змінювалося в ньому, тоді як світ за перепоною мінявся, підтверджуючи сказане Джеком.

Замість сліпучої зелені парк вбрався в осіннє різнобарв’я, тішачи око жовтим, червоним та помаранчевим. Зів’яли й пожухнули квіти на колючих трояндових кущах. Дівчина приходила почитати на лавицю вже далеко не щодня і своє вогненно-руде волосся вона тепер ховала під шапкою.

Все це краяло серце Юрію. «Чому моє бажання не здійснюється? – міркував він, помічаючи співчутливі погляди друзів. – Невже Джек обманув? Чи справа в тому, що я боюся? Боюся зникнути… навіки. Але якщо страх нездоланна перепона для мого кохання, то чого взагалі варта така любов?»

Відповідей на свої питання Юрій не мав, тож просив дедалі відчайдушніше, відчуваючи, що часу зосталося обмаль. Та марно. Його молитви зоставалися непочутими.

Аж до одного вечора.

 

***

 

Зачитавшись, Віка й незчулася, як стемніло. Дівчина похопилася лише коли перестала розрізняти літери в книзі. Поклавши «Тристана та Ізольду» до сумочки, вона підвелася. Рвучкий порив холодного осіннього вітру змусив її щільніше запахнути тепле пальто. Віка вже збиралася йти, коли з темряви з’явилися дві масивні постаті.

Чоловіки. Сильний запах брудних тіл та дешевого спиртного. Крім них трьох в парку нікого і навіть близька вулиця немов вимерла, тож не покличеш на допомогу.

– Куди зібралася? – глузливо запитав один з незнайомців. – Посидь з нами, склади компанію. А ти красунечка…

– Я поспішаю, – Віка намагалася звучати твердо й впевнено, але її голос тремтів, а очі змокріли.

Клац! У темряві несподівано яскраво блиснуло відбитим світлом лезо.

– Гаманець та мобільний, швидко, – заговорив інший, значно більш хрипкий. – Прикраси та годинник також.

– У мене немає годинника… – незрозуміло чому пробурмотіла дівчина. Перший чоловік розреготався.

– Це дуже погано, гарнуня, – промовив він, обіймаючи її за талію і змушуючи кривитися від смороду. – Доведеться відпрацювати його вартість інакше. Розумієш, про що я?

– Благаю, відпустіть мене! – схлипуючи, попросила Віка.

– Що швидше поділишся з нами, то швидше підеш цілою, – діловито пояснив другий і розлючено гаркнув на напарника: – Годі вже! Ми тут не для цього!

– Я лише хотів трохи розважитися… – розчаровано протягнув перший, втім, не випускаючи дівчину.

Раптом їх обірвав брязкіт розбитого скла, а вслід за ним заливисте виття сирени.

– Копи! – заволав перший, одразу відскочивши від Віки.

– Це сигналізація. Хвилин десять маємо, – заспокоїв його другий і, схопивши Віку, заволав: – Жени гроші!

– Припиніть негайно це неподобство! – раптовий окрик змусив їх здригнутися. З темряви, похитуючись, наче п’яний, вийшов чоловік. Грабіжники накинулися на нього, осипаючи ударами, але той немов й не помічав цього, одним рухом жбурнувши обох на землю. Розлючений, другий скочив на ноги і з розмаху ввігнав ніж сміливцю у скроню. Проте чоловік навіть не здригнувся, лише знову відштовхнувши його. Вулицю осяяли різнокольорові спалахи.

– А оце вже справді копи, – пробурмотів другий, не зводячи вирячених очей з невмирущого доброзичливця. – Тікаймо!

Злодії підхопилися і побігли геть з парку. Нажахана Віка кинулася до рятівника. Її рука мимоволі потягнулася до застряглого у нього в скроні ножа.

– Треба витягти, – дівчина ніяк не могла зрозуміти, чому не відчуває крові. – Вам потрібно викликати швидку. Я зараз когось покличу…

– Я радий, що з вами все гаразд, та в мене обмаль часу, – відповів чоловік, м’яко відсторонюючи її. Він впав на коліна поряд з трояндовим кущем і ніжно торкнувся однієї з небагатьох вцілілих квітів.

– Ти прекрасна навіть у старості, – промовив він, перебираючи пожухлі пелюстки.

Віка вибігла на вулицю, залиту спалахами поліцейських «мигалок». Обох грабіжників вже вели кудись зі скутими кайданками руками. Правоохоронці стояли поряд з розбитою вітриною магазину, за якою непорушно й безмовно височіли два манекена. Навкруг потроху збиралася юрба.

– Допоможіть! – заволала дівчина, одразу привертаючи загальну увагу. – Він врятував мене! Його вдарили ножом! Швидше, благаю!

Коли поліцейські зазирнули до парку, їхні ліхтарики освітили чудернацьку картину. На пожовклій траві на колінах стояв манекен у розірваному одязі і з ножом в скроні. Його пальці торкалися відцвілих троянд.

Віка намагалася правдиво відповідати на питання поліцейського, але її думки повсякчас плуталися. Зрозумівши це, правоохоронець залишив її, пообіцявши принести каву. Погляд дівчини сам собою затримався на манекенах у вітрині. Чоловічий дивився в інший бік, закрившись капелюхом, немов відвернувшись від неї. Жіночий, навпаки, спопеляв її поглядом і, попри нерухоме позбавлене емоцій обличчя, намальовані очі дивилися на Віку осудливо. Здається, в них навіть блищала сльоза.

Та ось увагу дівчини відволік поліцейський, що виносив манекен з парку. Пошкоджене біле пончо зсунулося, оголивши пластикові груди, гідні античної статуї. Коли правоохоронець проходив повз, Віка прочитала на них: «Юрій».

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue