Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Каталоги Новинки Відео Новини Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Електронні книги Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
basketКошик
Книга дня
Знижка 50%
corner_white
Літературна кухня, або порадник прозаїка-початківця
Новини видавництва
new-news 04.07.2022
Розмова із Олександрою Шутко
new-news 18.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів зарубіжної літератури
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів інформатики
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів математики
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Слідкуй за нами:

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png




ГоловнаseparatorКонкурсиseparatorКодекс лицаряseparator27-story

Кодекс лицаря: Остання Дуель

Зимою, у день коли вітер бушував найдужче та сипав безперестану сніг, народилося двоє хлопчиків. Один із сім’ї Вроденбергів, що відзначаються своєю силою протягом десятьох поколінь перед королівською сім’єю як найвидатніші лицарі континенту та як захисники миру й спокою королівства Крук. Інший же народився від лицаря-бурлаки на прізвисько Вульгар, якого прозвали так у народі через його постійні походенькі, та жінки-швеї, що проживала на окраїні королівства, яку, по чуткам, Вульгар вперше в житті по-справжньому покохав.

- Пані, ще трохи! Прошу дихайте! – зривалася на крик стурбована повитуха, що нещодавно приймала пологи у королеви Лейлії Крук. У неї народилася здорова дівчинка Ярослава, хоча й раніше запланованого. – Пані, ви зможете! Ще трошки! Несіть більше гарячих рушників!

Другі пологи за тиждень важко давалися повитусі. Герцогиня Вроденгберг - тиндітна молода дівчина шістнадцяти років, що на вигляд видається занадто слабкою та худорлявою. Зростом вона така ж висока як тополя, а кістки її здаються тонкими висушеними віточками.

За дверима ж стояв у той час увесь на голках герцог, переходячи з одного кутку коридора до іншого та чуючи болісні крики своєї дружини і кожен раз випиваючи келих за келихом алкоголю, у якого той проливався через постійний тремор у руках.

- Я маю бути з нею! – не витримував старий герцог.

- Пане Вроденберге, перепрошую за грубість, але вам варто залишатися по цей бік дверей. Кажу це задля вашого ж блага. – наголошував вірний писар історії герцогів Вроденбергів, який мав записати до сімейної книги народження наступника сьогоднішнього герцога.

- Хоча б то був хлопчик! Вона має народити мені його! – знову взявся за келих, який швидко поповнювала покоївка. – Де, чорт забирай, Румпель?!

- Сер Вульгар пішов до своїх покоїв, герцоге. – повідомила все та ж покоївка, що наповнювала наступний келих.

Герцог взявся за бутиль із вином та кинув його у кам’яну стіну замку. Він хотів щось викрикнути від злості, яка його охопила на товариша, але тут крик молодої герцогині змінився на крик немовля. «Точно хлопчик.» - промайнула думка в голові. Негайно він ринувся до дверей, забувши зовсім про хвилинну злість і затамувавши подих. Перед його очима постала картина жінки зі скляним поглядом, що завмерла у часі й більше не дихала, та заплакана повитуха, на руках якої було немовля – поки бридке й синє, і яке продовжувало невпинно кричати.

- Ух, горланить, дай Боже! – зрадів чоловік. – Хлопчик, чи не так?

Повитуха кивнула у підтвердження його слів та підійшла ближче, щоб віддати новонародженого у руки його батька. Старе жіноче тіло сильно тряслося. Панна, яка померла під час пологів під наглядом повитухи, буде похоронена як належно до її статусу. Сім’ї померлої буде відшкодовано великі гроші за таку швидку кончину доньки голубої крові, а над повитухою ж здійснено закон «життя за життя». Стара весь цей час плакала, адже для неї цей закон означав лиш смерть. Поки герцог роздивлявся свого первістка з усмішкою на лиці, повитуха ще раз глянула на панну, що не дихала вже понад п’яти хвилин. Впавши на коліна перед мертвою молодою, їй залишалося лише молитися. Герцог глянув на скорчену стару жінку та наказав покоївці, що весь вечір для нього розливала вино, забрати сина з його рук.

- Моя дружина… - тихо почав без натяку на нещодавню радість. – Вона заслуговувала на те, щоб прожити це життя, виховуючи наше дитя. Чи сказала вона ім’я сина перед тим, як піти від нас?

- Пане! – впала до ніг герцога повитуха, припинивши молитву. – Прошу, пане, помилуйте!

Вроденберг дістав із піхов свій залізний меч та спрямував на стару. Його очі закривала тьма, через яку не було зрозуміло, що він відчуває дивлячись на ту, яка мала сьогодні померти вслід за його дружиною.

- Не змушуйте повторювати питання. – перейшов герцог на мовлення, яким звертаються тільки до рівних собі, що здивувало слуг, які знаходилися у кімнаті. Це означало не інакше як те, що сам герцог відчуває провину перед старою жінкою за її неминучу смерть.

- Його звати Оскар, пане Вроденберге. – заривіла ще дужче, дивлячись вгору на герцога, скрививши обличчя, яке стало схоже на стогін понівеченої душі.

- Така молода та слабка… Дитина, яку вона народила, занадто дужа для її тендітного тіла. Ви не винні переді мною за її смерть, але за законом ви маєте віддати життя за неї. Я подарую землі і статус лорда вашому старшому сину у знак моєї поваги до вашого життя. Повитухо Катерино, ви приймаєте свою смерть?

Нижня губа жінки здригнулася. Вона припинила лити гіркі сльози та мовчки схилила свою голову, хоча старе тіло продовжувало невпинно трястися перед холодною сталлю.

- Дякую, герцоге, за доброту. Я приймаю свою смерть від вашої руки.

Одним замахом меча чоловік зніс голову повитусі. Бризки крові потрапили на його щоку, меч омила та же червона, давно знайома, герцогу рідина, яку у наступні миті відтирала одна із служниць. Глянувши у бік дитини, герцог був здивований від того, як його син солодко спав. Не проронивши і слова, покоївка із дитиною герцога та писар швидко вийшли з кімнати. Всіх інших Герцог вигнав, перед тим надавши наказ прибрати тіло старої. Так він залишився один до самого ранку поруч зі своєю мертвою дружиною, та згадуючи слова товариша по мечу Румпеля про кохання: «Мені більше не приносять такої насолоди другі жінки. Кожен раз, заплющуючи очі, я бачу тільки її образ, який ніхто і ніколи не зможе стерти. Тому краще б я ніколи й не кохав, Вікторе.»

Румпелем звали того самого лицаря-бурлаку, якого після Великої Війни Трьох Королівств прийняв до себе герцог Вроденберг як друга по мечу і як талановитого лицаря. Він спав у той холодний вечір, не підозрюючи про те, що сьогодні у тиші ночі помре щира любов лицаря або, як прийнято казати, дама серця від холоду з малим хлопчиком на руках на ім’я Теодор.

***

Молодий пан Оскар зростав на диво дуже сильним і в той же час до мурах спокійним наступником Вроденберга. Вже у п’ять років він став зарученим із наймолодшою дочкою короля, що на початку розлютило його батька. Заручини були лиш оковами для герцогства, які тепер не зможуть ніколи бути вільними у своєму виборі через одну кров із королівською родиною. Герцог готовий був напасти на столицю та тим самим підняти меч проти короля, але малий Оскар, що розвився не по рокам мовив дитячим голоском, що ще картавив: «Не валто лобити необдуманих клоків, батьку. Дослухайтеся до вашого сина та залиште все як є, тому що ми лицарі, що плисягнулися у вілності цьому кололівству.» Видохнувши, герцог зробив так, як хотів того син.

- Твій Оскар взагалі людина? Я намагався достукатися до тебе більше трьох днів, а той малий змусив тебе змінити думку вже у кроці до війни, Вікторе. Ще й з таким кам’яним лицем та голосом, який здатний заморозити сам вогонь.

- Хохохо, він розумний хлопчина і точно принесе нашому роду подвійну славу своїм розумом та силою!

- Не про те думаєш, друже. Я би боявся, якби він не задушив власного батька уночі, якщо вирішить, що ти йому заважатимеш. – відпив вина зі свого келиха.

- Румпеле! Не забувай хто тебе годує та надає тобі та твоєму паростку дах над головою! – стукнув по столу кулаком старший Вроденберг.

- Тим не менш, мені час йти тренувати цього льодяника. – піднявшись із-зо стола, сказав перед тим, як вийти із трапезної Румпель.

 

***

 

Вперше за тижні справжнього пекельного липня, що тягнулися, здавалося б вічність, віяв прохолодний вітер. Сьогоднішній день був затягнутий хмарами через які проходили сонячні промені, ніби перебуваючи у боротьбі з небом. Довгоочікувана прохолода надавала сил та бажання викладатися у бою на повну, аби перемогти свого вчителя. Саме це зараз читалося у крижаних синіх очах хлопця, якому нещодавно виповнилося двадцять років.

- Справжній лицар захищає не лицарський кодекс, а людей. Ось, що тобі варто запам’ятити, льодянику! – сказав ухилившись від сталевого меча значно постарівший Румпель.

- Невже Ви досі не запам’ятали як себе поводитися при тому, хто Вас годує, сере Румпелю? – сильний взмах мечем задів щоку старого лицаря. - Ваші навички з кожним роком все гірші. Думаю, як отримаю титул батька, Вас звільню першим.

- Ха, льодянику, та ти весь у батька, якби не твоя риса, що перетворює тебе на живу глибу льоду. – чоловік різким рухом зробив два випади, звів два заліза між собою у танці, який вів явно Румпель, адже останній в свою чергу змусив меч молодого пана впасти на землю. – Якби ти був як батько, то розумів ще й те, як важливо захищати того, хто тобі дорогий до серця.

Біля шиї біловолосого хлопця знаходиться сталеве лезо його наставника. Вираз обличчя як завжди спокійний і від самого хлопця так і віяло холодом, який описував із року в рік Румпель.

- Оскаре, досі хочеш звільнити свого старого приятеля? – посміхнувся Румпель та на німу відповідь хлопця сховав меча у піхви. – Пропоную далі позайматися з Теодором.

- Перепрошую? Ваш син-простолюдин мені не рівня, вчителю. – заперечує синьоокий на це і його легко ігнорують.

На майданчик вийшов високий підтягнутий хлопець із карими очима та темним як ніч волоссям. На вигляд хлопець мав підвищений настрій та готовий до будь-яких образ з боку молодого пана Вробеденберга.

- Ой, Оскаре, досить дутися на свого друга! Нумо миритися! – усміхався білосніжними зубами до приятеля, що підняв свій меч та став у привітну позу для двобою між лицарями герцогства.

- Коли присягнешся мені у вірності також будеш себе грубо вести? – блиснув строгий погляд у блиску меча перед тим як той почав свій напад.

«Малий, твоя матір була перша кому я присягся у вірності, потім тільки був герцог і ще потім король…» - згадалися слова батька Теодору.

- Повір мені, Оскаре, першою людиною, кому я присягнуся будеш не ти, а твоя дружина. – вправно вхилився від острія, все більше поглинаючись у тренувальний бій, що ставав з кожним рухом все більш серйозним.

- Моя тобі дружня порада, забудь про Ярославу, Тео. – відповів Оскар та продовжив: «Тим паче, ти маєш бути лицарем Вроденбергу, а не зрадників королівства.»

Звернувшись до Теодора його коротким ім’ям, Оскар показав, що більше не злиться на того, але те, що сказав в кінці синьоокий хлопець, змусило подумки поставити занадто багато питань, на які відповіді Теодор не зміг знайти. Хлопець вирішив проігнорувати на деякий час те, що сказав молодший Вроденберг. Вони продовжували зчеплювати свою зброю разом до самого вечора, поки їх не зупинила велика втома. Вони б билися на мечах та кидали одне одному різні дурні прізвиська й жартували, переважно Теодор (значно переважно), але фізично просто не витримали б такого навантаження. Зараз же двоє хлопців лежать просто землі та важко дихають.

- Що ти мав на увазі під зрадниками? – переривчасто почулися слова з боку кареокого.

Постала тиша. Білосніжне волосся, що було характерно для родини померлої ще при родах матері хлопця, розвивалося на вітру. Оскар підвівся. Він сів, поклавши одну руку на коліно та почав: «Королівська родина збирається втягнути Крук у Другу велику війну, котру ми можемо уникнути. Король зійшов з розуму, і я не маю гарантій, що не доведеться винищити всю вітку королівської родини.»

- Ти здурів? Підняти меч проти короля? Ти - Вроденберг, майбутній лицар, як і я, королівської родини і майбутній чоловік принцеси Ярослави! Добре, плювати на короля, але вона ні чому не винна!

- Для тебе, Теодоре, лицарство – це захистити честь своєї дами, для мене ж - захистити честь свого дому.

Карі очі палали вогнем. Не звертаючи уваги на те, що той знав про чутки про повстання, він не вірив у це до останнього. Кулаки хлопця стиснулися, він намагається заспокоїтися, але це не у його силах.

- Ти помиляєшся, я не захищаю ніяку честь, а тільки дорогих мені людей!

- У тому і справа, Тео. Ми, Вроденберги, присягалися, як лицарі, захищати не королівську сім'ю, а людей королівства. Тих невинних, які хочуть миру та спокою в країні і я зроблю все, що в моїх силах, щоб їм його подарувати. – у синіх очах ніби розкололася льодяна брила. Здавалося відповідь він знав заздалегідь і мав бути до неї готовий, але все одне це спричинило йому біль. – Ти станеш для мене лише ще одним зрадником.

Теодор з усією серйозністю в голосі мовив: «Тебе нічого не переконає, Оскаре. Я обрав свій шлях, який відрізняється від твого. Я захищу те, що дорого моєму серцю, тій кому присягнуся першій, в нашу останню дуель. – піднявся із землі та продовжив, дивлячись на опонента зверху вниз своїми очима, що палали вогнем. - Коли ти прийдеш із військом до замку Короля і пройдеш до тронної зали, я чекатиму там на тебе.»

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue