Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Каталоги Новинки Відео Новини Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Електронні книги Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
basketКошик
Книга дня
Знижка 50%
corner_white
Літературна кухня, або порадник прозаїка-початківця
Новини видавництва
new-news 04.07.2022
Розмова із Олександрою Шутко
new-news 18.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів зарубіжної літератури
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів інформатики
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів математики
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Слідкуй за нами:

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png




ГоловнаseparatorКонкурсиseparatorКодекс лицаряseparator29-story

Лицар на лижах

Віщунка з Англії переконувала її, що існує п’ять потенційних претендентів.

- Як аж п’ять? Нащо мені цілих п’ять? І де хоч один з цих п’яти? Пять…, ну, припустимо, а мій який з них? Віщунка закотила очі, видно було, що вона отримує інформацію звідкись зверху. Ваш - той, що любить кататися на лижах. В неї ще сіпалось око. Певно щось нервове.

Років п’ять сам лицар вперто не з’являвся ні пішки, ні на , але приходили його попередники. Четверта кандидатура здавалась релевантною, саме лижі на яких він стояв і посміхався на фото, змушували її думати саме так. Проте…

Дівчинка відчувала себе особливою з самого народження, хоча у неї нічого особливого не було. Батьки - не королі, навколо – не стіни палацу, а замість мрій про Діснейленд найбільше вона мріяла, щоб автобус довозив їх з батьками до кінця маршруту, а не на зупинку «Сільхозтезника». Бо та зупинка означала лише одне: щоб дістатися місця ікс, треба йти: довго йти. Дорога зазвичай була схожою на бездоріжжя, спека над головою – на пекло, а дівчинці виповнилось лише три роки. Але треба було йти, відмовитися було під забороною. Дорогою хотілося пити, а вода завжди закінчувалася задовго до кінця маршруту. Дорогу дівчинці часто переповзали вужі, яких вона дуже боялася. Але часом вужі були мертві, бо їх вже переїхала якась машина і смерть рептилії для дівчинки означала перемогу, звичайно лише над обставинами, а не над самим страхом рептилій. Дорога до сіл її двох бабусь з дідусями вимірювалася кілометрами. Не-принцесу будили досить рано і починався похід: через річку вбрід, підіймаючись на круті схили, часом дівчинка навіть падала, добре, що на ній не було корони, бо як пережити такий конфуз? Так вона йшла і доходила протягом тридцяти років. Тридцять років маршрут не змінювався, але й не відмінявся. Треба було йти, бо на неї чекали десь там. А потім у віці ста років і трьох місяців її бабуся померла. Нічого не змінилось, але дещо перестало бути.

Нащо була та дорога довжиною в тридцять років? Це вона допомогла дівчинці розвинути витривалість? Це вона перетворила дівчинку на лицаря, якого вона так чекала все своє життя? Одного разу вона зняла спідницю і вдягнула джинси. Лише мереживне бра несло нагадування, що вона не робот, не лицар, і точно не кінь лицаря, бо її вигляд так і намагався переконати всіх навкруги, що перед ними - Ксена-Завойовниця, яка вийшла на вахту рятувати світ. Працювала вона слава Богу не щодня, а через день: на зміну їй виходило її друге я - Мулан. А ще прийшлося поєднати навчання та роботу з роллю рятівниці всіх стражденних та голодних. З часом дівчина пішла вгору по кар’єрній драбині у Силіконовій Долині для благодійників. Тепер уніформа передбачала не лише джинси: до них у комплекті йшли ще шолом, лати та забрало. А коли дівчина довела, що взагалі може справлятися з усім на світі, а також на двох інших левелах: під землею та над нею, їй видали ще й меч. «Ми бачимо в тобі потенціал, Силу!», сказав голос зверху.

Коли її вкотре кинув вже котрий хлопець кожна деталь аутфіту стала давити на не-принцесу, заточену в латах лицаря. Блін, вона знову зазнала поразки у особистому так би мовити житті, якщо це взагалі можна було назвати життям, і вперше лягла просто на підлогу, наче то було м’яке ліжко, підмостила лікоть під обличчя і, скрутившись бубликом, почала плакати навзрид. Хто забрав її нормальне життя, мрії, подарунки, призначені їй, сподівання з її молитов, її спідницю врешті решт? З ким це вона могла помінятися роллю? Аж раптом вона згадала, що її хрещений подарував їй… А ні – свого хрещеного вона бачила лише раз у житті і нічого окрім присутності під час обряду хрещення вона не отримала від нього, значить то був не він. Але був хтось, хто подарував їй дивний подарунок – дзеркало, вставлене у фоторамку з пластику, з тильної сторони якої був прикріплений шматок магніту.

Наша героїня не знала, хто, коли і нащо подарував їй те дзеркало і той магніт, але біля рамки лежав конверт зі словами, написаними розмитим шрифтом типового синього кольору на пожовклому від часу папері: «Коли набридне боротися, просто змирись, бо я завжди буду з тобою. Я – твоя Альфа і Омега, твій початок і кінець, я – інь, і я ж – янь, правда і брехня. Не намагайся позбутися мене. Люби мене чи проклинай, але ніхто і ніколи не любитиме тебе так, як я. Жартую: тебе взагалі ніхто і ніколи не полюбить, бо Я обираю тебе знову і знову. Я – це Ти, а ти – це Я. Я - твій друг і твій ворог. Коли ти будеш дивитися у будь-яке дзеркало, ти завжди будеш відчувати сором за все, що тобі прийшлося пережити, гіркий смак твоїх понівечених мрій, тобі не буде з ким поділитися своїми переживаннями, і ти будеш змушена прийти до мене, щоб втамувати нестерпний біль самоти. Але тобі не стане легше. Ми разом назавжди, доки смерть не розлучить нас. Але я про все подбав і навіть сама смерть не розлучить нас. Не шукай вихід, бо його не існує, як до речі і входу. Ось такий я креативно-винахідливий.

Твій геній.

……. …… ….

P.S. Хоча в принципі, я дам тобі підказку, щоб тобі було чим зайнятися упродовж твого мізерно-самотнього життя. Потенційно ти можеш вийти з лабіринту за двох умов: умова перша: якщо ти наважишся стати посміховиськом у очах інших, розказавши всім всю правду про себе і, друга умова: якщо сам Король зможе полюбити тебе такою, як ти є – невдахою, чиє відображення в дзеркалі аж ніяк не схоже на ту, котру бажає чоловік з твоїх мрій. Щоб ти ожила і змогла полюбити навзаєм, цей навіжений побачить тебе такою, якою тебе зробив я – збитою з ніг, нежіночною, втомленою, майже мертвою - нареченою Дракули, який випив з неї всю кров, а ставитися має, як до Королеви, якою ти могла стати і стала б, якби я не обрав тебе своєю бранкою. Але тобі вже не буде хотітися ані жити, ані любити після того як роками ти змушена будеш відбиватися від всього світу – спочатку беззбройна й боса, а потім, якщо дослужишся, то своїм мечем. Знаєш, мені самому було б цікаво поглянути у очі лицаря, який здатен буде розгледіти діамант у пилюці, у тіні, що лишилася від тебе справжньої.

Впродовж життя до тебе будуть притягуватися багато дивних людей, наче магнітом, але всі вони будуть лише розчаровувати тебе. Я зроблю все можливе, щоб ніхто не визволив тебе. Але кожен, хто прийде до тебе з мечом, від меча й загине. Відтепер і назавжди твій дім – моє крижане задзеркалля, з якого ще ніхто не повертався. Ні, ну Каю це вдалося, бо у нього була Герда; ти ж у нас перечитала казки всіх народів світу і напевно що чула про Сніжну Королеву. Але це не така казка. Це наша з тобою казка і я знаю, як вона закінчиться. А ти – ні. Ну, до зустрічі, бо ми будемо зустрічатися крізь простір та браму часу, доки існує час, але якщо ти ще не в курсі, дозволь тебе здивувати: часу не існує.»

Існує чи ні, а вона відчувала на собі його хід. Час плинув у різному темпі: то монотонно, то швидко, але без права на зупинку. Проте її життя не мінялося від слова зовсім і це настільки зводило з розуму, що одного разу вона винесла дзеркало з дому і викинула у смітник разом з іншим непотрібом. Та повернувшись, на неї чекав сюрприз – дзеркало у оправі стояло на звичному місці. Дівчинка зробила припущення, що дзеркало вибрало її через стіни, власницею яких вона була, і тому вона вирішила поїхати кудись подалі від дому. Вона переїжджала і не раз, але куди б вона не направлялася: у хостелах, готельних номерах, на орендованих квартирах, що здавали подобово, у новенькій власній квартирі на неї завжди вже чекав хрест, що ховався у всіх на виду під личиною дзеркала.

Підсумуємо факти, сказала собі «щаслива» власниця «коштовного» дарунка: значить у всіх є те, чого ніколи не було у мене, але я ніколи і ні в кого не бачила того, що є у мене. І це все, що я знаю.

Не раз дівчинці з дзеркалом-прилипалою на згадку приходила Рапунцель у безлюдній башті на висоті пташиного польоту. Може їй також подарували те кляте дзеркало, думала дівчина. Але ж Рапунцель таки вдалося вирватися на волю! І Ельзі з «Крижаного серця» вдалося подолати всі випробування на її шляху. І Моані. Господи, ну всі героїні казок змогли врешті-решт впоратися з надскладними випробуваннями, невже лише їй не стане сил? Невже вона сама так і залишиться тим лицарем, який рятує усіх, крім самої себе? І це заради неї вигадають жіночий фемінітив «лицарКа», о, Господи, за що все це випало на її долю? Боже, як хочеться втекти від усіх подалі, як хочеться стерти з пам’яті цей сором, а ще морозива – італійського джелатто: кульку зі смаком лимону і ще одну – зі смаком канталупської дині.

І вона полетіла за морозивом у Італію, недарма ж бо торочать, що всі дороги ведуть до Риму. Вона побувала у ботанічному саду, де вирощують троянди, вклала десницю у рот правди, щоб той просканував її, наче детектор брехні, і дав зелене світло йти далі до своєї мети, ще вона переплатила за квиток до Ватикану і навіть загубилася там у надто спекотний вересневий день; два тижні пройшли насичено і вона повернулася додому. Але рішення проблеми не знаходилося. Тож вже у січні вона знову вирішила вигуляти свою рожеву валізу. Де ще можна привести думки до ладу, як не на міжнародному чемпіонаті з біатлону? От-от, вона також подумала, що це найоптимальніший маршрут. Словенія зустріла її можна сказати привітно – снігом у лісі. Сніг йшов хвилин п'ятнадцять, він почав падати, коли вона з друзями стояла посеред лісу і це було казково, але більше тієї зими снігу ніхто не бачив – ні на батьківщині, ні у Словенії.

Траси ж, призначені для біатлоністів були вкритими штучним снігом, тому під час змагань здавалося, що немає сніжного дефіциту, все стабільно, як раніше у дитинстві. Спортсмени ганяли, а дівчина навіть не розуміла у чому сенс цього бігу по колу… Але глядачам все подобалось: вони раділи, як діти перемогам тих, хто гнав вперед і розчаровувалися, коли хтось з їхніх фаворитів терпів поразку. Але вона більше дивилася вверх – на гори, на верхівки сосен, так, як наче вона знову була на пленері і мала охопити оком всю повноту картинки. Крізь гул і свист людей навколо вона перебирала свої спогади, мацала їх, наче намистини, і серед натовпу вона була зовсім одна.

Так і пройшли три дні змагань на трасах десь у Словенії. Вона ніколи навіть не мріяла потрапити туди, їй просто пощастило виграти квиток у конкурсі. Цей квиток став її спасінням від чоловіка, який витер об неї свої брудні руки. І щоб відмитися від бруду, вона вирішила схопитися за будь-який шанс. І Бог цей шанс вручив їй в руки, вона прийняла його – з обережністю, наче крихку вазу. Але не ставало легше – ніде. Рятувала лише природа. Аж раптом фінал: спортсмени нарешті перетнули фінішну лінію. Вони трималися всі три дні перегонів, щодня роками тренувалися, не досипали, терпіли холод, дотримувалися дієти, а тут ми, прості глядачі, побачили те, наскільки насправді вразливими були ті, з ким нас відділяв паркан. Спортсмени падали ниць і непорушно лежали, але частіше вони плакали у сніг. Навзрид. І я не витримала. Я нарешті злилася з тими, на кого дивився весь світ з екранів. Я побачила титанів, які не соромилися плакати, як діти і я заплакала з ними.

Пройшло два роки і з одним з цих лижників знову перетнулися наші дороги. І я збагнула: «Мій лицар – він!» А чому? Лише уявіть, що коли він виступає по телебаченню, він спокійно розказує історії з життя, де він навряд чи постає у вигідному світлі, але він не ховає такі епізоди у шафу, а навпаки виставляє їх на показ.

«Мені соромно бути з тобою, ти просто потворний!» Такими словами відшила його дівчина в юності, а він дозволив кожному з нас дізнатися, у чому його вразливе місце. Але це не історія про невдаху, якого відшила дівчина, бо він невдаха, навпаки, він пережив відмову, досягнув певних висот, знову зустрів ту дівчину і вже вона наполягла на побаченні, побачивши успішного красунчика. Але він не забув образи і на цей раз дівчина пішла ні з чим.

Боже, якби можна було зустріти свого героя не коли у тебе вже сивіє волосся, а вчасно. Але я точно знаю, що мені не хочеться зустрічати лицарів та героїв на кожному кроці. Знаєте чому? Тому що навіть я не змогла би оцінити чистоту діаманту, а сприйняла би це за щось звичне.

І сталося диво: кляте дзеркало розбилося на друзки, а магніт вперше не послухав свого божевільного генія і притягнув того самого, того, для кого я зараз пишу. Не знаю, чи вистачить мені слів, щоб висловити, наскільки важливим є вміння бути чесним, бажання насправді полагодити ситуацію, а не замаскувати проблему, прагнення до духовного росту. Якби кожен, хто претендує на звання лицаря, був готовий відстоювати істини світового масштабу, а не просто носив подрані джинси чи водив дороге авто… Але то що ж тоді виходить, це ж на кожному кроці, у черзі у кожному супермаркеті, по сусідству, у метро – лицар траплявся б на кожному квадратному метрі, наче креветки у стограмовому стаканчику у руках продавця. Лише заплати і купиш лицаря. Так легко, що аж нудить! Ні, зась! Для мене він один такий – мачо на лижах, який ріже правду-матку, а за неправду карає віртуальним мачете, бо має абсолютну віру у те, що справедливість дає гарантії на порядок.

 

 

 

 

 

 

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue