Кепський день

Нус Кнакер зрозумів, що день видасться кепським, ще з самого ранку — вставати слід було вдосвіта, це раз. На вулиці сіялася мжичка. Це два.

Останній інструктаж у відділку відбувся ще затемна. Нус не дуже розумів, чому не можна провести його на місці, однак був таким же підневільним поліцаєм, як решта, і відсторонено вислухав застрашливі обіцянки начальника порвати їх на клапті, якщо бодай щось піде не так.

— На відкритті буде сам цісар, — наостанок зблиснув очима Макс. — Пильнуйте.

— Кіт облізлий, — пробурмотів напарник Нуса, Шварц, уже дорогою до парку.

Крайова виставка, що починалася сьогодні, була знаменною подією. Під неї відвели верхню терасу парку Намісника — там розгорнулися понад сто павільйонів, що представляли досягнення міста й краю.

— Оно полізло, — пхнув Нуса напарник.

Повз вози, на яких тряслися поліцаї, бадьоро скотився пагорбом униз паровий трамвай. Схожий на консервну бляшанку паровоз вивергав стовпи пари, що летіли просто на відкриті місця на даху вагона — звісно, дешевші.

— Ото ще можна рибу закоптити, поки їдеш, — гигикнув Шварц.

Нус подивився на його бакенбарди, що обрамлювали розчервоніле обличчя. Шварц легко червонів. Кнакерові це здавалося смішним у людях.

— Родили ту виставку, як кощава дівка тлусту дитину, — пробурмотів Шварц, розгортаючи вистражданий план.

Остаточний план виставки поліція отримала оце щойно вранці — його змінювали чи не вісім разів.

— Ну, — зітхнув Нус, — якби не виставка, в нас би ще довго не було паровика.

— Таким, як ти, слід бути оптимістами, — філософським тоном простягнув у відповідь Шварц.

Нус вирішив промовчати, аби ще більше не псувати собі настрою сваркою. Цей чоловік вважав себе кращим за нього. Нус поправив вуса.

Віз зупинився біля брами зі статуями Бастет обабіч — куди ж без божого благословення, Коцурів був порядним містом.

На тлі посірілого неба порожня виставка справляла моторошне враження. Павільйони, що дотепно імітували справжні будинки, витріщалися темними вікнами на поліцаїв. Шварц ще раз розгорнув план.

— Нам далеченько трюхикати, — підсумував він.

Шварц не був прибічником активного способу життя. Іноді Нусові здавалося, що цей чоловік, якби міг, навіть кухоль з пивом до рота не підносив би, щоб не перетрудитися.

Вони пустилися в дорогу виставкою до свого місця призначення десь у її етнографічній частині. Вочевидь, народні житла не користуватимуться такою популярністю, як павільйон імені Дроссельмеєра з його новітніми технологіями, тому туди вирішили запхати найменш придатні поліцейські кадри. Водночас наявність таких, як Шварц з Нусом, давала імперії змогу імітувати рівність рас. День обіцяв бути нудним.

***

Десь по обіді мжичка нарешті припинилася. Нус зі Шварцом добряче змокли у всіма забутій етнографічній частині. На виставку, звісно, привалило багато народу, але головною атракцією сьогодні був цісар Фелікс.

— Мо, закладемося, чи сюди бодай хтось поткнеться, — гмикнув Шварц.

Нус дивився на кособоку хатинку з маленькими вікнами й кількома входами. Її наче з його рідного села притягнули.

— Ставлю п’ять кігтиків, — далі підбивав Шварц.

— Гаразд, — зрештою здався Кнакер.

— Я за те, що не поткнеться, — швидко докинув напарник. — А ти як оптиміст маєш вірити, що навіть цей завулок зацікавить когось більше, ніж можливість уздріти хвіст цісаря.

І він зареготав з власної дотепності. Нусові лишалося тільки змиритися.

На обідній перерві, попри Шварцові кпини, Кнакер таки рушив на центральне рондо.

Від світанку виставка разюче перемінилася, нагадуючи тепер казкове містечко у вітрині крамниці іграшок. Вбрані в найкращий одяг відвідувачі сновигали між павільйонів, сливе фігурки в механічному годиннику: пані з мереживними парасольками, геть непридатними до погоди, панове з пишними пластронами під підборіддям, всі усміхнені й захоплені. З фірмових яток закладу «Мамзель Гретонька» долинав запах вареної кукурудзи, а в ставку посеред рондо плавали лебеді з золотими стрічками на шиях. Але, звісно ж, найбільше вражав павільйон імені Дроссельмеєра — справжнісінький палац з дзеркальними вікнами й позолоченими вежками по кутах. Біля нього було не проштовхнутися серед охочих повитріщатися на нові моделі паромобілів. Днями планувалися перегони.

— Я називаю його «Карл», — один із промисловців погладив блискучий бік свого парового коня. — Повірте, він буде найшвидшим. Викупив його в одного винахідника за безцінь.

Нус криво всміхнувся й попрямував усередину павільйону. В центрі примостився острівець з годинниками на знак пошани до найбільшої пристрасті винахідника, на честь якого названо павільйон. Годинники змагалися у вигадливості, часто розгортаючись цілими механічними панорамами з безліччю рухомих персонажів, однак на тлі іншого приладдя були лишень забавкою, що приваблювала переважно дітей. Від кількості ж всякої машинерії тут можна було розгубитися — ось нові фотоапарати зібрали навколо себе зграю роззяв, а виробник розповідав про новий вид затвору: «Невдовзі завдяки моєму удосконаленню фотокамера стане настільки маленькою, що поміститься у дамську сумочку». (Дами на цій фразі заохали.) Трохи далі публіці пропонували записати й послухати свій голос, і на кожному кроці презентували нові верстати, що дозволять виробляти продукцію ще швидше.

Нус саме розглядав механічну кігтеточку, сумніваючись, що вона стане популярною, коли його увагу привернув вибух знущального сміху.

— Панно Марі, ви марите! — гукнув хтось із гурту неподалік. — Матінка знає, що ви тут?

Нус звівся навшпиньки, щоб побачити, в чому річ. У колі дівчина років сімнадцяти з впертим виглядом взувала масивні залізні чоботи. Нус насупився.

— Не гайте нашого часу! — порадив ще один роззява, але чомусь не рушив з місця.

Дівчина міцно защепила свої неоковирні черевики і підкрутила вентилі на них, а тоді рвучко випросталася і розставила руки, наче очікувала, що її спробують збити з ніг, а їй слід встояти. Завмерла.

Минула мить, друга, але нічого не відбувалося. Натовп знов зайшовся сміхом, аж враз з-під черевиків повалила пара і дівчину різко смикнуло вгору. Юрба вмить стихла, а дівчисько намагалося балансувати на своїх летючих черевиках, але вже за мить беркицьнулося, і черевики протягнули її підлогою на пару сажнів, перш ніж з кахиканням вчахнути. Публіка вчергове вибухнула веселощами, а до дівчини вже підбіг один з поліцаїв, щоб допомогти підвестися. Дуже вчасно, бо самому Нусу час було вертатися на пост.

Дорогою назад він проїхався у човнику канатної дороги — можливо, за ті п’ять кігтиків, які мав потім віддати хитрому Шварцові, — побачивши з висоти, як низько хмари нависли над містом. Прапор на шпилі ратуші наче лоскотав їх, а котяче око на ньому підступно мружилося. Майже на одному рівні з ратушею височів конус храму Бастет з жовтої цегли з золотим навершям, а за ним, далеко праворуч, сизий дим огортав район Лабіринт, в якому жив Нус.

На пості його чекала несподіванка: алеєю поміж хатинок неспішно прогулювався сам цісар в оточенні охорони й чиновників. То був стрункий й моложавий котолюд з жовтими насмішкуватими очима. Його вік видавала посивіла шерсть у вухах та де не де білі волосинки в рудому хутрі.

Кнакер зупинився біля Шварца, який уже бозна-скільки часу стовбичив з роззявленим ротом.

— Схоже, ти винен мені п’ять кігтиків.

***

«Гаразд, цей день виявився стерпним», — підсумував Нус, їдучи конкою додому. Кишеню ще гріла пара монет, а в животі бовталося пиво. «Він беззаперечно закінчився, це раз. Без пригод, це два». На цій невеселій ноті Кнакер задивився у вікно, розмірковуючи, чи вдасться йому за допомогою служби досягти того, про що мріяв. Заступаючи на службу, він уявляв собі карколомну кар’єру в поліції, а натомість отримував глум від колег, а ще зневагу в своєму районі.

Дорогою до східної частини міста з нього невпинно облущувався лоск, наче іржа поїдала залізний механізм. Будинки дрібніли, зіщулюючись у тіні заводів, втрачали певність. Рейки конного трамваю знічено завертали назад.

Нус вийшов на кінцевій. Перед ним випросталися громаддя заводів. Помережані трубами, вони нагадували залізних павуків, навколо яких тулилися будиночки робітників. Вони виглядали, наче неоковирні ганчір’яні ляльки, зшиті з купи клаптиків: кособокі надбудови нагромаджувалися одна на одну, часто виготовлені з деревини різного кольору, а то і з різних матеріалів. Між ними далеко вгорі простягалися місточки — здавалося, вони там потрібні не для переходів, а щоб тримати купи ті перехняблені споруди.

Холоднішало, тож Кнакер вдягнув мундир. Зазвичай він перевдягався у відділку, але сьогодні після пива вже лінь було робити гак, тим паче завтра знову зміна. Ця думка змусила трохи прискорити крок. Нус проминав одну вузеньку вуличку за іншою — на більшості з них двом перехожим було б важко розминутися, не зачепивши одне одного плечима. Це була одна з причин, чому район називали Лабіринтом. Друга ж полягала в тому, що...

Різкий удар у голову, і Кнакер полетів на землю.

— Клятий поліцай! — гукнуло над ним, а тоді удари посипалися один за одним.

Били всюди, куди могли дістати. Якимось дивом Нус устиг згрупуватися і прикрити голову, однак чийсь чобіт все одно вгатив йому по чолі. «Треба встати..., — наче крізь туман пробилася думка, але товкли його добряче. — Ось тут мені й кінець».

Почувся глухий удар і короткий писк.

— Валимо!

Нападники чкурнули геть, тільки майнули лисі хвости. Нус розплющив очі і якийсь час лежав калачиком, не насмілюючись поворухнутися. В нього перед носом вузька смужка світла виблискувала на носаку залізного чобота.

— Ох, Бастет, сподіваюся, я його не вбила, — пролунало поряд. — Пане поліцаю, а ви живі?

Кнакер від здивування забув про обережність і, не перевіривши цілість кісток, одразу підняв голову.

По вухах вдарив людський вереск.

— Мишолюд! — дівчина, яку він сьогодні бачив на виставці, схопила свого важезного чобота і побігла геть з криком «Рятуйте».

Напевно, Нус би посміявся з абсурдної ситуації, якби так не гуло в голові. Так-так, він мишолюд. Перший мишолюд-поліцай, за що його й натовкли інші мишолюди.

Він обережно порухав пальцями на руках і ногах, але все начебто працювало. Тоді повільно сів. Біля його ніг лежав один із нападників, якому дівчина, вочевидь, зацідила своїм парочоботом. «Ото ще морока». Люди теж жили переважно біля заводів, тільки в районі кінцевої конки — вони зазвичай працювали інженерами. Кіт зна, чого цю Марі занесло в Мишачий лабіринт о такій порі.

Кнакер підповз до свого нападника. На вигляд — мишеня, як він і думав. Намацав пульс. Живий. «Гаразд». Нус сперся на стіну, розмірковуючи, як вчинити. Варто було б відвести малого у відділок. Ага, і тоді можна в район не вертатися. Його тут і так терпіти не можуть, бо ж поліцай — служить котам.

Він притиснув руку до чола. Аж дивно було не відчути якоїсь розколини на дотик. Боліло жахливо. Погляд упав на червоний парадний мундир — брудний і зі слідами крові. Завтра зміна, як він встигне його відчистити? А мармизу свою? Нус, хекаючи від болю, стягнув з себе мундир, тоді абияк підвівся і поторсав носаком черевика свого непритомного нападника. Той застогнав. Уже непогано. Трохи постоявши, Нус ще раз легенько копнув малого. Цього разу мишак розплющив очі, невидючим поглядом обвів провулок і втупився в Кнакера. Від страху вищирив зуби.

— То шо, гімно мале, ми одне одного не бачили? — запропонував Нус найбільш застрашливим голосом, на який тільки був здатен.

— Н-нє, — пискнув лежачий.

Що ще він міг відповісти?

— Чудово, — Нус відштовхнувся від стіни, за яку тримався, і побрів Мишачим лабіринтом далі.

Знов закрапав дрібний дощик.

Ні, день таки вийшов кепський, не варто було поспішати з висновками.

---