Полювання на червоних

Він одягався з особливою ретельністю: свіжовипрасувана сорочка приємно хрускотіла при русі, у тьмяному світлі лампи блищали начищені шкіряні черевики чорного кольору, із закритим шнуруванням. Чорні штани, сірий шерстяний жилет, застібнутий на чотири ґудзики, далі чорне однобортне пальто з м‘якої шкіри та остання деталь — чоловік провів рукою над сірим фетровим капелюхом з широкими крисами, але оминув його, узявши наступне, що лежало перед ним на столі — рукавички. На стиснутих у кулаки руках чорна шкіра натягнулася до блиску. Якусь мить чоловік задумливо розглядав їх, а тоді різко схопив капелюха та кинув останній погляд у дзеркало. Дещо у його зовнішності одразу привертало увагу — випуклі червоні рубці тяглися по лівій щоці на скроню та лоба й спотворювали красиве обличчя. Чоловік провів по них рукою, ніби пестячи, посміхнувся й промовив:

— Чудово.

Швидкими впевненими кроками перетнув коридор та відчинив вхідні двері. Надворі стелився туман. Було сіро й холодно, сонце ще ховалося за далекими обрисами кварталу вохрів по той бік кам‘яних арок акведуку. 

Чоловік зачинив двері на ключ, прилаштував сигнальний камінь та рушив сквером у напрямку широких металевих сходів, що вели на перон, прибудований угорі, збоку аркових прольотів акведуку. Годинник на руці показував четверту годину ранку.

Десь монотонно ляскала відірвана металева прутина, але звук заглушило наближення потяга. Ніби чорна змія, він ковзав по рейках, що тягнулися верхівкою акведука, огорнутий брунатним димом і запахом холодного каміння. Чоловік у шкіряному пальто не став чекати, доки потяг остаточно спиниться, й застрибнув на сходинку вагона з яскраво-червоною горизонтальною міткою. Біля дверей оголив праве зап’ястя та приклав його до металевої пластини. Коли прохід відкрився, він одразу пройшов через обтягнуте багряним шовком купе в салон-бар. При вході наштовхнувся на велике оголошення, жирний шрифт, чорні й оранжеві букви: «Святкування 400-річчя від початку Нового Світу, 300-річчя від дня закінчення 100-річної війни. Пам’ять та надія. 10-го  вересня Мерехтливе місто вражатиме Збережені Землі своїми вогнями!»

Чоловік вичавив кислу посмішку та звернув погляд у вікно, де миготіли різнорівневі будинки, з‘являючись та зникаючи позаду в брунатній парі потяга.

«Пам‘ять… Ну, звісно. Кожен рік привід показати іншим, що в нас вдосталь крис-чару».

Він пройшов вглиб салону, вмостився на шкіряному дивані й взяв до рук свіжу газету.

― Пане Іваре, ви як завжди, рання птаха, ― у дверях з’явився підстаркуватий чоловік у білій уніформі. ― Чаруші?

― Так, Богдане, дякую.

Прислужник взяв склянку, металеві щипці  та кинув на дно кілька коричневих кульок, схожих на кристали, що підсвічувалися зсередини помаранчевим кольором. Далі вибрав на столику пляшку з медовим відливом та налив її вміст до склянки. Ще хвилину потримав у руці, від чого рідина почала утворювати ароматний, холодний димок.

― Чудово вийшло, ― надпив одразу Івар, відчуваючи, як дивне пійло зігріває зсередини тіло, але освіжає та бадьорить мозок.

― Зараз усе настояне на чарі. Навіть люди, ― похитав головою прислужник.

― Ти проникливий, як завжди. Гляди, щоб ніхто сюди зайвий раз не йшов.

Івар простягнув чоловікові невелику срібну пластину з печаткою «Вага 100 грн» та розгорнув газету. На першій шпальті дивитися вже було нічого ― її  прикрашало чорно-біле фото накритого простирадлом тіла, а трохи далі ще одне простирадло. Івар чудово знав, що під тим, другим, голова й руки двоюрідного дядька голови міста. 

«… очевидно скористався холодною зброєю з плавленого чарталу, що досі вважалося неможливим. Вбивця не знайдений…», ― вихопив слова з тексту й різко закрив газету. ― «Вбивці. Їх було декілька».

Потім дістав з кишені записник на металевій основі з візерунчастим написом «Но-Ро» та яскравою оранжевою кулею. Всередині був прикріплений один чистий листок паперу.

― Покажи чернетки з останньої справи, ― промовив Івар.

На папері з’явилися записи з допиту свідків та замальовка чотирьох масок. Білі з чорними прогалинами там, де повинні бути очі. Він пам’ятав, як вони виривалися з туману та знову губилися в ньому…

Почувся тихий шурхіт. Чоловік сидів схиленим до свого но-ро та раптом відчув, як по спині пройшов холодок. Неприємне відчуття торкнулося потилиці й Івар різко обернувся. Біля дверей стояв хлопчина в білій уніформі.

― Щось сталося? Я просив по можливості не турбувати мене,  ― підвівся на ноги слідчий.

Прислужник злякано ковзнув поглядом по вагону ― щось шукав.

— Так, я...

Покинуте Іваром крісло посунулось уперед, ніби хтось випадково сперся на нього. Фіранки біля закритого вікна сколихнулися. Слідчий напружився, різко підскочив до хлопця, вихопив револьвера та приставив тому до скроні.

― У кімнаті ще хтось є? Говори!

― Я нічого не знаю, клянуся!

Вільною рукою Івар потягнувся до кишені, де лежали окуляри-візор для виявлення магічної аури, як раптом біля лівого вуха пролетіла склянка. Друзки від розбитого об стіну скла сипнули на плече та фетровий капелюх. Слідом з глибини салону полетіли пляшки та інші склянки, кинуті невидимою рукою. Він прикрився прислужником і направив у сторону бару револьвера, та цієї миті хлопчина смикнувся вбік і почав випускати з усього тіла густий дим. Сірі клубки ковзнули між пальцями Івара й допомогли хлопцю остаточно звільнитися. Салон-бар розчинився у непроглядному тумані. Івар вже не міг нічого роздивитися, вистрілив навмання двічі та вдарив ногою двері позад себе. Ті відкрилися.

― Рубай йому руки! ― крикнули зовсім поруч.

Він відскочив назад, спіткнувся, але зміг перекотитися через ліве плече у міжвагонний прохід, обтягнутий шкіряними міхами. Одразу ж вистрілив кілька разів підряд, натужно, без  зведення спускового гачка, аби мати можливість дістати візор. Кулі полетіли в туман та здається ні в кого не втрапили.

«Дідько, залишився один набій!» ― подумки вилаявся Івар, натягуючи на очі круглі скельця на шкіряному ремені, й скинув поспіхом одну рукавицю. В затіненому коричневим кольором склі слідчий побачив два яскраво-жовтих людських силуети. Вони швидко наближалися до нього разом із туманом. 

Пролунав постріл. Аура одного з нападників згасла й той упав. Івар відкинув револьвера й зняв другу рукавичку, готуючись застосувати власну магію, але інший нападник кинувся тікати. Він підвівся та побіг слідом за ним. Дорогою стягнув з обличчя візор та зрозумів, що женеться за невидимкою, тому вилаявся й знову одягнув магічні скельця.

― Геть усі! Тут злочинець! Де охорона потяга?!

На шляху йому трапилося лише кілька прислужників, зображених у візорі зеленими плямами. У вагонах черів та вохрів у цей час мало ще хто їздив  і, здавалося, нападника от-от буде піймано, але очі раптово різонула суцільна зелена стіна. Івар зняв магічні окуляри й побачив, що добіг аж до вагона смаргів. Він був переповнений.

― Що сталося? ― зашуміли навколо

― Це чер Івар, дивіться!

― Слідчий тут…

Просто перед ним жінка притисла до себе хлопчика з переляканим:

― Обережно, у нього немає рукавиць!

Івар поглянув на свої руки ― справді, він якось забув про це.

― Пане Іваре, ― заговорив дідок із середини вагона, ― з усією повагою, але чи не могли б ви надягнути рукавиці, бо тут багато народу їде, й діти. Раптом хто випадково…

― Я переслідував злочинця, ― слідчий заховав руки в кишені пальто. ― Вохр, невидимка. Якщо хтось щось знає, кажіть.

Запанувала тиша. Івар обвів усіх поглядом і додав:

― Потяг буде ретельно перевірено. Без дозволу поліції прошу не покидати свого місця. 

Він розвернувся та вийшов у міжвагонний прохід під гул стривожених голосів. Дістав но-ро, крутнув оранжеву кулю.

― Зв’язатися з Тримиром.

На папірці намалювалося людське обличчя з вовчими рисами — звіриний ніс, ікла, шерсть на скронях та трикутні вуха на верхівці голови. Через хвилину малюнок змінився на динамік, з якого донеслось гарчання та викрик:

― Якого біса ти викликаєш розмову о пів на п’яту ранку?!

― Висилай людей на центральну гілку, до Оперної. Мене хотіли вбити, один з нападників ще повинен бути десь тут. І, здається, це пов’язано з вбивством двоюрідного дядька нашого голови.

***

Потягом снували поліціянти, досі марно. Людей з вагонів не випускали, але Івар чудово розумів, що час уже втрачений і навряд чи їм вдасться знайти вохра з такою чудовою маскувальною силою. Єдиний, хто в нього залишався, це туманний хлопчина зі скляним поглядом і діркою в лобі. Слідчий зняв рукавиці й нахилився над тілом. Дотику було достатньо, аби мертвяк втупився в нього банькатими пустими очима й захарчав.

— Твоє останнє слово, — спокійно промовив Івар, стримуючи конвульсивне викручування холодного тіла натиском рук. 

— Смерть червоним, — зашипів той у відповідь. — Черам смерть.

Івар прибрав долоні з грудної клітки вбитого й він замовк. Тіло знову безвільно розпласталося по підлозі, рот викривився, а погляд застиг. Тонка червона цівка крові потекла з лоба по правій скроні.

Двері відчинилися й у міжвагонний прохід зазирнув поліцай. Слідчий бачив, що той не наважується наблизитися до нього. Руки Івара могли на мить дозволити говорити мерцям, але в живої людини зупиняли серце.

— Пане… Чер Івар, смарги хвилюються. Багатьом треба на заводи крис-чару або продовольчі ферми. Можна вже відпускати людей?

Він глянув на поліціянта й ствердно кивнув. Молодий чоловік поспішив утихомирити людей, а до Івара заскочив злий, зі скуйовдженими волоссям і шерстю Тримир.

— На мене вже накинулися власники крис-чарних заводів, ти в курсі?! Купа їхніх робітників на цьому потязі. Знаєш же, до свята у них понаднормові, а ще крилатики вирішили саме сьогодні поповнити свої запаси. Я більше не триматиму людей, зрозумів?

— Зрозумів. Я вже відпустив усіх.

— Добре. А тепер — з чого ти взяв, що справи пов‘язані?

— Ці вохри збиралися відрубати мені руки. А далі напевно й голову.

Тримир гаркнув по звіриному.

— Отже, хтось таки зробив чартал, з якого можна вилити щось більше за кулю! Зброї не знайшли? Погано… Скажу тобі, для Палака це може бути цікавішим, ніж поквитатися з убивцею родича. У світі, де люди просякли чарами й дохнуть лише від старості, вміння вбивати ціниться найбільше. Ти знаєш. Надінь, до речі, рукавиці.

Івар мовчки зробив, що просили, а тоді підійшов упритул та зашепотів у напрямку звірячого вуха:

— Не поспішай. Мрець сказав: «Смерть червоним. Черам».

Тримир схопився кігтистими пальцями за власний піджак.

— Ти впевнений?

Івар ствердно кивнув.

— Бунт? Думаєш, вохри хочуть нас посунути?

— Не знаю. Можливо, у цьому замішані й смарги.

Не те, щоб Івар занадто переживав за усіх, хто мав червоний рівень магії, але сам поки що помирати не збирався. Він потер жирну червону риску на зап‘ясті — маркувальний знак його сили, й поглянув на вбитого вохра. 

— Дивно…

Слідчий знову схилився над тілом. Жовта риска на зап‘ясті хлопця, що символізувала нижчий по ступеню за його рівень чар, була перекреслена тонкою коричневою лінією.

— Це щось означає? — Тримир зиркнув на руку мерця й зафиркав носом. — А раптом усе це спланувало якесь місто? Крилатики часто літають до Кільцевої Межі. Може щось там знайшли… Точно! Вони хочуть знищити верхівку Мерехтливого, щоб взяти під контроль видобуток крис-чару. Без нього ні вони, ні їхні халупи не літали б.

— Ти завжди був параноїком.

— Побачимо. Про цю версію нікому, крім голови міста. Палак захоче, щоб йому доповідали особисто і без затримок. Буду зараз їхати до нього. А ти збирайся. Вже давно мав бути у відділку!

— Слухаюся, начальнику.

— Слухається він… 

Разом із Тримиром Івар покинув потяг та ступив на перон біля Оперної площі. Далеко на сході, де блимали помаранчевими вогнями заводи крис-чару, над містом нависав гігантський металевий диск, випускаючи вниз цинамоновий пар. Летюче місто завжди заходило до них зі сторони річки Ро, бо її води слугували для охолодження кристалічного чару, що використовувався у підіймальних механізмах. Ними завантажувався нагору товар. Тим же чином літало й житло крилатих — крис-чар при охолодженні перетворювався у газар, брунатний дим, що допомагає рухати предмети й триматися у повітрі. Івар подумав, що Летючому місту й не завадив би власний видобуток кристалів, але для контролю над ним їм довелося б спускатися на землю, а ці хирляві вже давно розучилися ходити. Ні, тутешнє полювання на червоних відкрито з іншої причини. 

Потяг покинула також група смаргів, людей з найнижчим, зеленим рівнем магії. Ці певно були прислугою в найближчих будинках, або простими робітниками закладів на Оперній площі. Декілька чоловіків та жінка обмінялися дивними знаками — однією рукою показали чотири пальці, а вказівним пальцем іншої ніби перекреслили їх. Івара це насторожило. Якийсь здогад крутився в голові та все ніяк не міг набрати чітких обрисів. 

— Ох, невже запізнилася? — по праву руку від нього стала молоденька дівчина, кокетливо поправила зачіску та розгладила сукню. — Пане, ви теж чекаєте потяга?

— Ні, я вже зійшов, — відповів та повернувся усім обличчям до незнайомки. — Впевнений, якби дуже хотілося, ви б встигли. Потяг стояв тут пів години.

Івар спокійно спостерігав, як дівчина здригається від вигляду його рубців, говорить щось нерозбірливе й поспішає відійти якомога далі. Він поправив пальто, капелюха й широким кроком рушив у сторону Верхнього кварталу. Тут розташовувалися найважливіші установи Мерехтливого міста й відкривався прекрасний краєвид на пагорби й річку. Її плавучі острови вказували на верхівку прихистку мутованих водною стихією й називалися не інакше, як На Дні Ро. Магія часто накладала відбиток на зовнішність: звіролюди, водяники, метаморфи та ще безліч варіантів змінених людей і чарів, іноді невідомих навіть їх власникам. Єдине, що точно навчилися визначати за чотириста років існування чару, так це ступінь сили — зелена, жовта, червона та чорна. Остання рідкісна й неприборкана, бо одиниці, що володіли нею, завжди божеволіли. Магія змінила людей. Дала їм те, чого вони раніше не  мали, але й прокляла.

«Монстри… Ми всі тепер монстри або жертви», — думав Івар, а вулицею за ним вже стелився туман.