Віскі в казанку

Краще сю історію не читати. Нє, сурйозно, відведіть очі вбік, підіть зробіть щось корисне, наприклад, ну, не знаю, помийте посуд чи витріть пилюку. Ви ще досі тут? Кидаєте виклик? Гаразд, самі винні. Погнали.

***

Древній Парі колись був відомий як культурне осердя Европи: тепер же се помийна яма, що розтягнулася на сотню кілометрів. Нє ,місто не втратило значущість, проте стало віддзеркаленням посередності, яке мешкає тута вже добрих дві сотні років. Кого тільки не занесла доля сюди – усіляких кобольдів, гоблінів, тролів, чугайстрів, водяників та й мене поважного лепрекона. Проте я на завданні, а нас тєжко прогнати з улюбленої Ерінії. Тіко зиск і дуже важливе завдання спроможне на се.

Пароплав причалив до повітряного вокзалу, до перону 17. Парі вітає мене гидкими випарами, що безперестанку злинають з тисячі труб заводів, що навколо міста. А хтось казав, що тута були гарні парфюми, звичайно мова про еру людей, яких ніхто не видів зо п’ять століть, а той більше. Однак вони залишили купу всього, що стало в нагоді теперішнім численним племенам різних створінь.

Отож я прибув до Парі у вкрай важливій справі. Настільки поважній і сурйозній, що озброївсі до зубів. Моя шабля нагострена, пістолі-кастети справні, а магазини заповнені кулями. Звичайно я узяв кілька гранат, але вони у наплічнику, надійно поміщені в безпечні відділи. Погляд падає на зашморгані зовні чоботи, проте надійніших я досі не знайшов. Подув вітер і довелося підняти комірці пальта. Зараза – зачухалася спина, досадно, бо рукавиці знімати лінь, а залазити під бронежилет і сорочку не пасує. Я ж бісів лепрекон! Хоча ми мали давню угоду з людьми про всілякі там глечики із золотом і вона не стосується інших створінь, проте усілякі там ласі до блискучих і благородних металів не цурається нагоди зловити представників мого племені та катувати заради зиску. Най спробують кляті телепні – приріжу та розстріляю, а після насцю на їх рештки.

Так ось де я? навколо високі халупи, від яких лунає спів, крик і скрип механізмів. Напевно квартал дворфів. Сі родичі вічно заклопотані усілякою маячнею, але дідько практичною. Надто побожні вони, не руйнують кам’яних домів людей, але водночас конструюють над ними надбудови, а вздовж стін прикріплюють там труби чи ще щось.

Гаразд не заради дворфів я тута. Мені варто відшукати добру кнайпу, таку, де багато балакають, де тре відсіяти плітки від істини, котрої потребую. Ну і звичайно не відмовлюся від стауту.

На щастя я знав таку кнайпу, тож набивши люльку тютюном, запаливши її і стиснувши в зубах рушив широкою вулицею. На мене зиркав різношерстий непотріб. Пияки, одурманені, навіжені та інша нечисть. Я завше готовий захищатися, проте цього разу поталанило. Їм.

     Мої очі зосередилися на кольоровій вивісці, що поскрипувала від подувів вітру – «Лютня Квота». Що за Квот не знав, а от звук лютні подобався, хоча вона й не лунала з кнайпи, натомість будь-якої музики з приміщення несло їжею та звучав застільний гамір. Тож я увійшов у те місце радощів.

Всередині похмуро як і личить кнайпі. Більшість відвідувачів вищі зростом від мене, тож якби не мій зелений капелюх, то напевно ніхто не помітив мого приходу. Гадаю, кілька кобольдів розмірковували, де я тримаю глечики із золотом. Моя рука вже лежала на пістолі-кастеті, а погляд виражав готовність до бійки, проте на щастя цих підземних виродків до кнайпи зайшли штири вродливих панянок. Їх краса настільки вражала, що доводилося відводити погляди, бо нараз скам’янієш. Здається вони здогадалися про се, тож приховали своїх неслухняних зміюк на голові під хустини, чим змусили присутніх полегшено видихнути. Панянки з роду горгон гукнули кельнера і одразу же замовили – а мій гострий слух завше на висоті – елладського вина. 

Я проклав собі шлях до дальнього кутку, минаючи купу фей, що літали навколо. Надоїдливі, не більші з кулак, весь час дзеленчали та й щось пискливим голосом беленділи. Терпіти не можу фей, але ще більше ненавиджу анубісів. Ці собакоголові розумаки полюбляють виривати крила феям і жбурляти у всілякі банки зі спиртом. Байдуже на закони, що захищають цих мушок, бо порядку давно ніхто не знав. Люди були провісниками порядку, а ми – безладу.

В куті у напівмороці я просидів якийсь час роздивляючись відвідувачів кнайпи, аж поки до мене не підійшов сутулий лісовичок. Місто відобразилося на його зовнішності. Почорнілий від диму, а очі багряні наче кров. Його одяг був брудним і доволі старим.

-       Ви Кілліан Кейсі?

-       Так.

-       Прошу за мною.

Лісовичок повів мене до сходів, якими ми піднялися на третій поверх. Гамір кнайпи згасав, натомість нього гучніше лунали рідини, що мчали трубами, які тягнулися стелею над нами. Справжні нерви цього дерев’яно-кам’яного будинку.

Ми дійшли до дверей, які  лісовичок прочинив та впустив до приміщення, де на мене дивився круглий стіл, за якими сиділи поважні особи. Отож там був смердючий болотник – худющий, але небезпечний. Попри дороге вбрання, начищені туфлі та навіть набризкавшись парфюмом – запах якого нагло вдаряв мені в ніздрі – але все се не могло стерти натуру цього паскудного створіння. Нє, я не расист, бігме, але болотників терпіти не можу. Поруч із ним розкинувся на кріслі кобольд у моноклі, він тримав кухоль з пивом, а другою рукою нишпорив у мисці з горішками, які ліниво жбурляв до свого рота. Привертав увагу золотий ланцюг із кулоном на його шиї і не менш блискучий годинник. Також там сиділа на своєму хвості красуня-нага. Її капелюх мав дві пір’їни, а плаття зелене мов трава. Вона привітно всміхнулася, на що я кивнув у відповідь. Найбільше дивувало, що тута був і стрикс, якого так боялися ледь не кожен з народів, хоча цим крилатим химерним істотам неймовірно повезло отримати власну державку серед Альп.

Се поважне товариство приймав у гостях мій родич – кузен Кен Келлі. Ех, яка задоволене морда в нього була, коли вздрів мене на порозі кімнати. Він облизав губи мов котяра, побачивши сметану. Нє, мій кузен – направду – троюрідний брат – непоганий лепрекон. Бігме, навіть добрий, але курва любить хизуватися і неабияк не любить багатших чи успішніших у цікавих для нього заняттях осіб. На ньому був традиційний лепреконський зелений костюм і капелюх, на якому прибитий трилисник конюшини зі смарагда. Здогадуючись про його значні прибутки, підозрюю, що в кузена чимало захованих горщиків із золотом. Проте в приміщенні було дещо цікавіше, те, що привернуло мою увагу після зорового контакту з присутніми.

У дальньому кутку біля вікна стояв казанок із віскі. Я аж затремтів від здивування. Кузен настільки консервативний, що досі слідує давнім звичаям і уникає розливань цього напою зі скляних посудин.

Казанок стояв на столику з колесами, а поруч з ним склянки та черпак, яким господар дому розливав віскі.

-       Моє шановне товариство, дозвольте відрекомендувати мого любого кузена з прекрасної Ерінії Кілліана Кейсі.

-       Не забивай нам баки, ми тут поважну справу вирішуємо і тут хочеш нас надурити, – випалив болотник.

-       Спокійно Шарлю. Моя репутація важлива в Парі й не дозволю їй почорніти, присягаюся Арягорном у день святого Патрийка.

-       В дупу Арягона, то все єретичне вчення, віра у могутнього Гаріє Пот’єра правдивіше, – випалив болотник.

Усе ж болотник мав слушність – мій кузен змінив тему розмови і намагається звести її результат у свою користь. Зачепити релігійну тему легко і правильно в цій ситуації. Не знаю чи був Арягон месією, а Пот’єр пророком, чиї дива неймовірні, я вірив тіко у власну силу волю. Хоча діяння обох згаданих описані у поважних книгах, які знаходять по всьому світу, але щось підказує, що люди вірили у щось інше, наприклад, у тих диваків, що копали м’ячі чи того хлопа у синьо-червоному костюмі, що вмів літати, все трощити і так далі.

-       Годі, ми ж поважні бізнесмени. Нас добре знають усі та прислухаються, не варто нам сваритися через пустощі.

-       Пустощі? Та ти забрав купу брухту, там де володіння мого конгломерату – обурився кобальт.

-       Там наша земля! – лютував болотник. Здається чим більше він гнівався, тим більше від нього смерділо.

Нага мовчала, набувши мудрого виразу, а мій кузен без поспіху наблизився до столику з казанком та підвіз його до гостей.

-       У нас в Еринії лепрекони частують вдома усіх віскі, тож давайте вип’ємо витриманого напою і провадимо далі. А то розмова стала надто образливою. Тим паче в мене на батьківщині сьогодні відмічають день святого Патрийка.

Кен розлив у п’ять скляно напій і роздав. Я понюхав і трясця се справжній скарб, а не віскі. Якби я не любив стаут, се смакувало просто як амброзія, навіть краще. На мить мені навіть здалося, що кузен запросив мене сюди з певною метою. Корисливий покидьок. Його гості, підозрюю, ватажки сурйозних банд Парі, могли подумати, що віскі отруєне, тож дивилися на мене, очікуючи, що зі мною буде, коли вип’ю напій. Минуло кілька затяжних митей і нага, а після неї і кобольд пригубили стакани.

-       У нас в Ерині кажуть, що святий Патрийк придумав віскі, – розігнав своїм голосом тишу Кен.

-       А чому він святий? – запитав кобольд.

-       Бо придумав на честь себе свято, – заржав болотник. Він єдиний хто не надпив. – Слухай сюди карлику, ти мене бісиш і все твоє поріддя хитрі виродки, яких варто перебити. Моє братерство не віддасть тобі ні десятини, ні навіть міліметра тих залізяк, які ти успішно поцупив два дні тому. То все наше, тому йдіть усі всраку.

Кобольд демонстративно підніс стакан з віскі над підлогою і вилив все туди. Таку неповагу до лепрекона може проявити тільки божевільний. Мій кузен набув похмурости, якої раніше нігди не видів. Він закатав рукава свого зеленого піджака, натякаючи на неминучу бійку. Бігме, я сам неабияк обурився і навіть не помітив, як рука впала на пістоль, проте випадково зиркнув на нагу, котра задоволено спостерігала за спалахом конфлікту.

-       Ти розлив віскі з казанка – священний напій серед лепреконів. – тон кузена був зваженим і поважним. – Ти можеш вибачитися тільки так – вилазивши до краплі все розлите.

-       Ха, вилазити. Знайшлася шмаркля, що буде мені вказувати, – болотник плюнув на віскі й вже навіть збирався плюнути в казанок, проте тут пролунав рев, близький до левового.

Кузен накинув на болотника і почав бити його кулаками, проте се не тривало довго. Противник схопив мого родича і жбурнув у бік стіни, де той добряче забивсі. Курва тре рятувати брата і лепреконську честь.

Болотник навис над Кеном, який розплющивши одне око, побачив вістря рапіри, яку тримав той, кого ще недавно називав гостем у домі.  

-       Виродок, – процідив кузен.

-       Чхав на слова мерця.

Задум болотника не вінчався успіхом. У приміщення промайнув спалах і пролунав постріл, а потім розтелився запах пороху. Болотник скривився, впустив рапіру, а потім почав намацувати щось на спині. Гидка пляма проступила на його одежі, а потім ворог брата і порушник звичаїв мого народу звалився мертвим на землю. Я ж заховав пістоля в кобуру.

-       Кілліане підійди, допоможи. Дякую. Так ось, так буває з кожним, хто не поважно ставиться до гостинності лепреконів.

-       Ти ж вбив ватажка… – почав був кобольд, але кузен урвав його мову.

-       Знаю, проте ви свідки, що сей наглий тип порушив закон темного світу Парі – гостинність наше все, без неї ми варвари без роду і честі.

Присутні закивали, а кузен смикнув мотузку і за хвильку в кімнату увійшли два дужих троля, що за кивком Кена винесли тіло.

-       Гадаю, тепер наш брухт можна поділити, – сказав Кен. – По одній третій кожному.

-       А се непогано звучить, якщо твоя ласка, налий мені ще того віскі з казанку, вельми добре, – мовив кобольд.

Надалі все тривало без скандалів. Напевно гості та кузен залишилися задоволеними.

Коли нага і кобольд покинули кімнату і в ній залишися я з Кеном, він запитав мене:

-       Ото мені повезло, що ти так приїхав на день швидше, я ж чекав тебе не раніше ніж завтра.

-       Попутній вітер дув, – стенув я плечима.

-       То сам Патрийк послав тебе сюди, наш оборонець на чужині.

-       Може.

-       Так чим я може віддячити тобі?

-       Налий ще віскі і мене конче цікавить одна річ.

-       І що ж? – кен зачерпнув добряче напою з казанку і налив мені у стакан.

-       Подейкують, що на сході її бачили.

-       Кого її? Давай конкретніше.

-       Зниклого – людину.

Кузене насупився, а потім відповів.

-       Я чув від чумаків-чугайстрів, що тиждень тому прибули в Парі, що гейби десь у глухих лісах карпатських гір, начебто бачили летючий пристрій з багатьма крилами чи щось таке і ним наче керувала людина, але скоріше то хтось обпився горіляки, тому не думаю, що дуже правдива інформація.

-       Може, – проте я знав, що скоріше за все очевидець бачив те, що бачив.

-       Ми живемо, як вчені осіріси кажуть у постоменську пору, себто пост людську. Залиш людей історії.

-       Я б радо, але можливо ми помилялися.

-       Може, хай там як я радий, тебе бачити. Давай ще вип’ємо.  

***

У Парі я пробув ще кілька днів. Закупив дещо, розпитав всіляких осіб про предмет моїх пошуків і першим же дирижаблем вирушив до Пряґи. Я знав, що людина певно десь там на сході. Мені конче потрібно знайти її, бо від того залежить доля світу і моїх криївок.

За чоловіка чи жінку мені обіцяли стільки злота, що доведеться до кінця життя ліпити нові горщики, щоб наповнювати їх благородним металом.

   Витягнуто зі щоденника лепрекона Кілліана Кейсі, того, що шукав людей і їх знайшов.

Завірено архіваріусом Форні