Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Новини Електронні книги Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
Нова Пошта Укрпошта basketКошик
Книга дня
Знижка 50%
corner_white
Останній із небесних пірат. Кн.5.
Останній із небесних пірат. Кн... Стюарт П. Р.
199,00 грн
99,00 грн
crt до кошика
Новини видавництва
new-news 25.03.2024
Події тижня (25-31 березня)
new-news 22.03.2024
Відгук на книгу «Палімпсест : збірник короткої прози», Чарльз Стросс
new-news 19.03.2024
Відгук на книгу «Планета мавп», П'єр Булль
new-news 18.03.2024
Події тижня (18-24 березня)
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Ми у соц. мережах



ГоловнаseparatorКонкурсиseparatorСпокій

Спокій

Хотілося перерізати вени. Уздовж — думав він — уздовж, а не впоперек. Впоперек ріжуть лише курсистки, щоб потім хвалитися шрамами між плетених браслетів. Звісно він не квапився йти назустріч своєму бажанню. Але те, що воно тепер з’являлося так часто, лякало.

Він майже встиг. Кам’янський вокзал був іще вільним. Потяг на Яскір прийшов вчасно і важкий довоєнний годинник на пероні відбив полудень. Церемонний дідок в синьому мундирі залізничника тричі смикнув за дзвінок, коли бокатий локомотив закінчив вповзати на станцію. Двері пошарпаних вагонів розчахнули й пістрявий натовп ринув досередини. Звісно, переважною більшістю це були люди, але траплялися і свартальфари й навіть декілька сіропиких.

Ці-то що тут забули? Дайсон думав, що вони мали б радіти, відкривати приховані на такий момент пляшки свого кислого сидру, а може… хто знає, може й вивішувати старі, заборонені прапори.

Коли, після майже довгих років забуття з земель за старими земляними валами із сірими блямбами дотів з’явилися перші пустельники тамтешнім селянам ніхто не повірив. Газ випалив усе. Принаймні, так вчили у школах після війни.

Лишився Яскер і прияскірря. Крім цього були кілька річкових міст, з якими Яскер торгував, свартальфівські факторії глибоко у Кротових горах та жменька дикунів на узбережжі. Що коїлось інде ніхто не знав.

Трупи, які Дайсон побачив з вікна потяга, висіли на гілках розлогої тополі біля місточка через Камінний ручай і їхні товсті, синюваті язики розбухли так, що вивалювалися із ротів. У сірих не було очей і великі смарагдово-мідяні мухи ворушилися у випалених м’ясних ямах. В кожного з мерців на грудях висіли грубуваті малюнки синього кулака із відставленим мізинцем — знака зради у кольорі ганьби.

Тоді в нього вперше з’явилося це бажання. Тепер воно майже не полишало. Руки тремтіли. Їх ніби викручувало. Закривши очі він бачив як проводить небезпечною бритвою, розрізаючи зап’ясток. Лікар-свартальфар з Вокзальної вулиці довго смикав кудлату руду бороду, гмикав, потім заявив, що це лиш неспокій. Персональна реакція на страх невідомого.

Він взяв подвійну ціну, не прописав нічого крім ромашкових чаїв та настоянок із лавандою, а наостанок сказав з притисканням:

Розумієте, гм-гм, молодий чоловіче, річ не в тім, що ви хочете померти. І навіть не в тому, що вас до смерті лякає смерть. Ви боїтесь невизначеності. Невдовзі це закінчиться.

На Дайсонове: Коли, лікарю? той посовався трохи у шкіряному фотельчику, зиркнув в бік приймальні, де сіролиця секретарка гриміла кавником, і відповів:

Коли вони прийдуть під стіни.

За три тижні після повернення, прямуючи Кінною, Дайсон побачив яскраво-жовтий Моргенштерн. Стіна під Вранішньою Зорею була замальована густою сірою фарбою. До навали пустельників такі Моргенштерни можна було побачити хіба на будинках біля Старого ринку, де віддавна жили сіролиці.

В завулку Дайсон перестрів жилавого сірого хлопчину з відерцем фарби. Жовтої, майже золотавої фарби гонору. Раніше усі Моргенштерни, що він бачив наносились білим кольором трауру, смутку та пам’яті.

Сірі… До тих мерців з висолопленими язиками він майже про них не думав. Рештки населення колишньої Імперії. На відміну від ощадливих свартальфарів ці не вміли збивати собі капіталів. Їхню старшину вибила остання війна, вони були всього лиш пошарпаними біженцями, батраками, підмітальниками. Торгували на базарах, жували долонь-лист, їдко плювались собі під ноги.

Мужлаї, озлоблені й швидкі на гнів, чорна кістка, сіре м’ясо. Вони завжди тужили за своєю Імперією, та тоді, коли задушний шторм війни дивом не доповз до Яскера, на це майже не зважали.

З провулка раптово вискочила постать у чорній парці з каптуром і притьмом кинулася на агітатора. Кілька ударів — поштовх в груди, удар у живіт, потужний гак в підборіддя — і жилавий опинився в калюжі жовтої фарби. Каптур сповз і Дайсон розгледів, що напасник і сам із сірих. Осідлавши агітатора той шипів: Пфаза! Кумбрак!

Першого слова Дайсон не знав, а друге означало “бовдур”.

Раптово з боку старих доків донеслося пронизливе виття. Воно міцнішало і котилося хвилями. Зло смикнувши підлітка наостанок, сірий в каптурі відпустив його сорочку, підвівся і глянув на Дайсона. Промовив: Їх пустять під ніж першими. Для тих… для пустельників усі ми зрадники, в кращому разі —  гарматне м’ясо.

Дайсон злегка кивнув. Годинник на ратуші бив десяту. Починалась війна.

Деренчливою конкою о двох зморених клячах, Дайсон вирушив до комендатури. Доки їхав дивився на закопчену цеглу мануфактур, на паровички, що тягнули невеличкі вагончики між корпусами, на ряди ошатних людських будинків. Думав про небо, барабанив пальцями по склу. Згадував як у повоєнній гарячці він записався на пілота винищувача.

О, як вони тоді літали. Цистерни з пальним, що лишилися з війни видавались бездонними, дванадцять біпланів, що мали прикривати місто разом із дирижаблями простоювали хіба у зовсім кепську погоду. Все стало сходити нанівець на третій рік навчання (і п’ятий — з несподіваного кінця бойових дій). Спочатку їх клас залучили до повітряних ярмарок, де вони з кольоровими димами літали над Яскою, виконуючи перевертання та імітуючи боєзіткнення.

На одному з таких ярмарків четвірка біпланів зіткнулась і впала в Яску, а потім невдачі пішли смугою. Він сухот помер головний авіамеханік, а взимку в доках вибухнули кілька резервуарів з пальним. Курсантів спробували перевчити на керманичів дирижаблів, але більшість фльоти вже була пущена з молотка.

Після випуску йому довелося тягнути лямку спостерігачем на аеростаті, підробляючи аеронавтом на святах. Надивився досита як товстопикі коротуни блювали через плетені борти, а молоді людські підпанки пили шампанське і лазили дівкам під пишні спідниці… Думки перервав стишений голос кондуктора: Приїхали, пане. Кінцева.

З пагорка, де розташувалася комендатура, було видно дими за східною стіною. Сирени нили немов хворі зуби. Біля вікон навіщось громадили мішки з піском, а якийсь сержантик в напрасованому мундирі клеїв паперові стрічки на скло. Вартовий з важким, незручним карабіном стояв біля входу. Дайсон простяг йому цупку сіру картонку військового квитка. Той лише махнув рукою.

Пишна будівля, здавалося, не ремонтувалася із самої війни. Зелена фарба облущилася, гасові ріжки потемніли. Білена стеля з рештками ліпнини здавалася сірою. За його юності тут був нервовий вузол міста. Потім, після хемічної катастрофи у глибині континенту влада поступово перетекла до ратуші, осіла золотим шитвом на камзолі бургомістра, прикрасила еполети поліціянтів. Військові мундири тоді ніби всохли, виблякли, а самі солдати, які іще залишились в касарнях зіщулилися.

Яскер жив торгівлею і його цікавила лише та зброя, яку можна було продати.

Піхотний поручник зустрів Дайсона неласкаво. Він довго роздивлявся квиток і кривив некрасивого рота. Аероплани? Ні, шановний, аероплану ми вам не дамо. Де це бачено, щоб цивілізовані люди воювали з варварами з аеропланів? Чому він, поручник Зарембські вважає напасників варварами? А ким ще можуть буть ці обідранці, які вигулькнули з пустелі за тридесят літ по війні? І що, на милість, вони пили там, в газовому пустищі? Власну сечу?

Вони обісруться від перших залпів крупнокаліберних гармат, от побачите. Заброди можуть скільки завгодно палити селища і фільварки, та якщо поткнуться попід стіни їх віджене артилерія. Якщо ж ні, то будьте певні, йому, поручнику Зарембські є чим їх здивувати.

Що ж до нього… якщо  Дайсону аж так кортить повоювати, він, звісно може запропонувати місце спостерігача на аеростаті, але — і в цьому він упевнений — війна протриває кілька днів щонайбільше.

Після розмови з поручником Зарембські в роті гірчило. Біля комендатури товклися мобілізовані. Казали, що за Брумою розвідники бачили велетенські валки сіряків. Мовляв, тих, хто не хоче йти з пустельниками женуть силою. Говорили, що в зорові труби пластуни бачили, як вони ріжуть горлянки. Більшість жертв була з сірих — ухилянти, людські поплічники. Траплялися й люди. Свартальфарів вони забивали там де бачили.

Дайсон пішов додому. На стіни він мав явитися на світанку. Конки не було і до Коцарської, де він мешкав довелося йти пішки. Збиралось на дощ, вересневе повітря було тихим і золотавим. Зачиняли ставні крамниць з килимами. Двірник-свартальфар заходився змітати перше упале листя.

Коли він увійшов в сіни, віддалік басовито бовкнула гармата. Дайсон поставив чайник, засвітив керосинову лампку. Спробував читати. Гармата бовкнула вдруге. Здавшись, він відклав книжку, допив склянку чаю і заснув, скоцюрбившись під ковдрою.

Коли він прокинувся в сусідів кричали півні. Скрапував дощ, губився в молочному тумані. Від вересневого золота й меду, здавалось, не лишилося й сліду. До Пристінка довелося йти пішки й він добряче змерз, до того ж спізнився. Одностроїв на передовій не було, заспаний інтендант видав йому важке шкіряне пальто підбите хутром, авіаційні рукавички, теплі чоботи й шолом. Перед підняттям Дайсон помітив які напружені обличчя в офіцерів. Солдати куняли, сонні лиця не виражали нічого.

В тісному лозяному кошику було незатишно, туман осідав на поверхнях. В розриви він ледь розгледів міст через неглибоку та бурну Бруму. Вчора вранці його підірвали розвідники та надвечір пустельники навели понтонну переправу. Біля неї кипіла робота, збирали якісь конструкції. Він відсигналив униз світловим телеграфом усе, що вдалося побачити крізь зорову трубу.

Раптово десь серед туману затакав зенітний кулемет. От тобі й варвари — промайнуло у голові. Він подав сигнал до спуску, хвала Світовому дереву, сигнальна абетка з часів академії не змінилася. Знову затакало, бухнула одинока гармата на стіні. Раптово у небесах щось спалахнуло і загорілось. Вогонь зі стін посилився, та невдовзі став вщухати.

Аеростат почало тягнути донизу. Десь ззаду, з міського осердя раптом пролунав один титанічний вибух якому вторили десятки менших. Час завмер і тягнувся мов патока. Після безлічі митей липкого страху він, нарешті, опинився на землі.

Парова лебідка не працювала, тож спускали його вручну. Він спробував доповісти товстому втомленому командиру позиції про те, що він бачив, але той відмахнувся. Неважливо, друже. Тепер уже не важливо… Сіра наволоч із підпілля! Він завжди казав, що сірим не можна довіряти. Слимаки, ах, слимаки. Вони підірвали Арсенал і тепер… бо зна, що тепер буде.

За годину до намету увійшов вістовий, козирнув до командира. Той був скинувся, та вістовий несподівано сказав: Літунові Дайсону особисто в руки. Дайсон кинув оком на печатку. “Крилате сонце”. Авіяція.

У короткому листі значилося:

Терміново. Секретно. Літунові Дайсону негайно прибути до Комендатури. Цим наказом ви підпорядковуєтеся особисто мені.

Крігскомісар Лодовіко.

Вістун потяг з Дайсона з намету, жестом вказавши на екіпаж. Лодовіко очолював курс в часи академії. Серед розкладеної армії Яскера він зумів лишитися взірцем для більшості курсантів. Візниця змахнув повіддям лише нога Дайсона торкнулася підніжки.

Запряжка неслася вранішнім містом. Туман розсіювався, швидко ставало парко, але зняти літунське спорядження він не наважився. Підлетіли до будівлі комендатури. Нижні поверхи вже заклали мішками з піском, закреслені вікна дивилися сліпо і грізно.

Його провели до вже знайомого кабінету, але замість поручника у кріслі сидів тонний і сухорлявій Лодовіко у парадному мундирі. На столі перед ним лежала тонка чорна тека, під рукою револьвер чавив якісь приписи.

Лодовіко недбало кивнув спітнілому Дайсонові, і вказав вістовому на двері.

— Дякую, солдате. А тепер геть. Чекати біля дверей. Якщо Зарембські спробує нас перервати, скажи, що я його застрелю. А ти сідай, Дайсоне, сідай.

Дайсон сів. Лодовіко встав, пройшовся, заклав руки за спину. Прокашлявся:

— Словом, так. Слів для того про що я тебе проситиму немає, тож... Про Арсенал вже знаєш? Сірих, звісно, постріляли. Хоча певен, що основні запаси куль і снарядів давним-давно утекли до річковиків і розстріляні у їхніх маленьких війнах. Ми вишкребемо усі запаси, аж до пік у музеях, але боюся цього не вистачить.

Втім, це не все. Штабним бовдурам стало розуму послати у бій “Сонце Яскера”. Це навіть могло спрацювати, але… У цих пилюків, у цих...  варварів залишилися кулемети й… не знаю, як вони примудрилися поцілити його в тумані, але ні “Сонця”, ні газу в Яскера більше немає.

— То про що ж ви маєте мене просити? — запитав Дайсон.

— Ех, синку. Старий не має просити молодих умирати. Але в мене немає вибору. Четверо пілотів згоріло тоді над Яскою. В Лиса дві доньки. Петро Ніс спився, він не утримає штурвал. У Кудлова син і дружина, Франтішек із Часником найнялися до річковиків, Симон Патель десь у Кротових горах… Простіше сказати, шо в місті можуть літати на чомусь, крім клятих аеростатів Ян Паля, Левик і ти. Є ще сіряк, на ім'я Зога, імперський літун з довоєнних. Я волів би узяти людину, але обирати не маю з чого.

Отже. Ти мав бачити, бо й інші спостерігачі про це попередили. Пустельники зводять осадні башти. Тягнутимуть наші, місцеві. Я сказав би, що в них немає клепки, але вкупі із кулеметами та диверсією, мушу визнати, це спрацює.

Буде бійня, стрілянина на стінах, барикади на вулицях. Город згорить. Ми не вміємо воювати пиками й багнетами, ми взагалі вже не вміємо воювати. Коли канони замовкнуть, сіряки потягнуть до стін свої вежі. Ми зможемо поповнити запаси набоїв і гарматних снарядів за тиждень, закупимо в річковиків, позичимо у свартальфарів. Але доти стіни майже беззахисні, їм не протриматись тиждень. Тому я прохаю про неможливе. Ти знаєш програму “Палах”. Ви всі її знаєте. Тоді обійшлося, але тепер…

Помовчали. Зітхнули.

Звісно він знав.

Дирижабль-авіяносець “Мейн-кун” злетів удосвіта. На відміну від “Сонця” він був заповнений не воднем, а гелієм. Свартальфар-мізкоправ не збрехав Дайсону. Виснажливі сни наяву покинули його, різати рук не хотілось. Ідучи до свого літака він злегка кивнув сіролицьому пілоту. В білій пов’язці з крилатим сонцем на лобі той виглядав химерно, втім білизна пов’язки маскувала блідість сіруватих щік. Сам Дайсон відмовився від пов’язки.

Лице матері, “Бий у ціль!”, Світове Дерево, обов’язково розплющені очі. Псевдорелігійна дурня, якої він не потребував. Сівши в крісло пристібнувся, перевірив пальне. Літак опустили в Т-подібний люк, від’єднали кріплення. Шасі Дайсон не перевіряв, місце коліс займав опуклий, важкий на вигляд циліндр чимось схожий на паливний бак.

Коли літак відчепився від кріплення Дайсон як завжди заспокоївся.. Вони йшли високо, кулемети не могли дістати “Мейн-кун”, а щодо Дайсона — його захищала швидкість. Лопаті злилися у сіре коло, внизу розосередилися рівно чотири башти. Сильвета літака Зоги відхилилася праворуч, поспішно затакали кулемети. Дайсон прикрив очі на кілька секунд, а коли розплющив то його вже не було видно.

Не було видно і четвертої обложної вежі, зате третя помітно зросла. Гармати мовчали, мабуть, за дві ночі у них закінчилися всі снаряди. Він дихав рівно, повітря здавалось холодним, але солодким. Перед зіткненням він раптово побачив поля дрібноцвіту, схили під стінами Яскера, всуціль уквітчані жовтцями. Він відчув, що уже не летить, а пливе у повітрі.

А потім квіти всміхнулись йому.

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue