Пошук книг
 
На головну сторінку Карта сайта
Замовити книги Видавництво Навчальна книга – Богдан

На суму: 0,00 грн


Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!

Партнерські сайти



Instagram 

Telegram


pravo_avtor.png

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png

giva_biblioteka_240x350.gif

http://knugoman.org.ua

Книгобачення. Український видавничий портал

Видавництво Книжковий Клуб Каталоги Відео Співпраця Де придбати Контактні дані Електронні книги Foreign Rights
ГоловнаКаталогДИТЯЧА ЛІТЕРАТУРАХудожня дитяча література

Першокласні історії. Оповідання.

Першокласні історії. Оповідання.

ISBN: 978-966-10-0105-2
Кількість сторінок: 96
Обкладинка: Тверда
Формат: 195х200
Вага: 370 г



Ціна: 55,00 грн
Кількість:
Покласти у кошик
Доставка
Нова пошта — від 25 грн
Укрпошта — від 15 грн
Оплата
При отриманні
Visa, MasterCard
WebMoney
       
       

Н А В І Щ О  В Ч И Т И С Я ?

1.jpg

Познайомтеся, друзі, це — Сергійко. Він хлопчина хоч куди: і веселий, і спритний, уміє кататися на роликах, велосипеді, класно грає у футбол. А вилізти на дерево для нього все одно, що за вухом почухати. Ось тільки до школи йти не хоче. 

— Не розумію, — дивувався хлопчик, — навіщо діти туди ходять? Хіба без школи не можна навчитися того, що треба?

Untitled-1.jpg

Ось, наприклад, він, Сергійко, всю дитячу науку й самотужки може опанувати. Взяти хоча б таку необхідну для життя справу, як уміння кататися на велосипеді. Хіба в школі цього навчають? Чи, може, там тренуються пускати “жабки”, кидаючи камінці у воду? Ні. 

Про уроки, на яких би розповідали, як ліпити пиріжки з грязюки і навіть, найпростіше, будувати міста з мокрого піску, Сергійко теж жодного разу не чув. А без цих умінь сучасній дитині й кроку не ступити! Сергійко їх добре засвоїв. Так добре, що мама лише руки до неба зводила й час від часу казала: “Сергійку, коли ти вже до школи підеш? Може, там тебе розуму навчать!?”

— Нема чого мені у школі робити... — бурчав Сергійко й мерщій біг на вулицю. 

І хоч як йому мама пояснювала, що знання — це сила, але Сергійко своєї — не піду, та й годі. Про яку силу мама говорить? Справжня сила — це коли 10-кі­­­ло­­­грамову гирю однією рукою піднімають, мов пір’їнку! А ті закарлючки, що їх називають літерами та цифрами  — просто дурниця! 

Але мама не відставала: день у день нагадувала синові, що уже час до школи записатися. Он уже півліта пробайдикували! Та й Сергійкові пальця в рот не клади. Він завжди знаходив якусь відмовку. То скаржився, що погано почу­вається, то з друзями домовився на спортивному майданчику погратися. Ви ж знаєте, якщо чогось дуже не хочеться, то причина завжди знайдеться. 
Хтозна, як би склалася подальша хлопчикова доля, але одного разу трапилася з ним дивовижна пригода.
Якось гуляв Сергійко у дворі та під бузковим кущем знайшов потерту коробку сірників.
— Дивні якісь, — сказав хлопець, роздивляючись великі сріблясті шапочки сірників. — Раніше я таких не бачив. Запалю одного, поки ніхто не надійшов. 
Він добре пам’ятав мамині настанови, що бавитися з сірниками не можна. “Але то зі звичайними сірниками, — подумав Сергійко. — А ці якісь чудернацькі!” І почав терти сірником об коробку. Бо вмовити себе зробити те, що хочеться, навіть легше, ніж здихатися неприємної справи.
— Ш-ш-ш, — зашипів сірник.
“Зараз як спалахне!” — зрадів Сергійко. Він полюбляв феєрверки й сподівався, що йому до рук потрапив один із них. Хоча мама й попереджала, що такі забавки до добра не доводять, але хіба проти такої спокуси можна встояти? 
Яким же було здивування хлопчика, коли полум’я так і не з’явилося!.. Замість нього просто навпроти обличчя хлопчика утворилася велика сиза хмара. 
— Тю, — тільки й устиг вимовити Сергійко. — Вони навіть горіти не хочуть...    

Аж раптом з жахом помітив, що у хмари стали вирізнятися спочатку ніс, потім очі, рот та вуха.
— А-а! — закричав хлопчик, відкидаючи злощасні сірники якомога далі.
Він заплющив очі. Мабуть, накоїв лиха. Недарма ж мама застерігала його щодо сірників. Не послухав! І ось тепер маєш!
Тим часом хмара розтулила рота і сказала:
— Слухаю тебе, мій повелителю. Чого бажаєш?
Сергійко від здивування аж очі розплющив. 
— Ти хто? — спитав.
— Я — сірниковий джин. Ти викликав мене, і відтепер я виконуватиму всі твої бажання. Наказуй, повелителю!
Сергійко протер очі. Може, йому це ввижається? Але хмара не зникла. 
Вона продовжувала усміхатися, віддано дивлячись хлопчикові в очі.
— Наказуй, повелителю! — повторила вона. 
Ось тоді Сергійко й зрозумів, що трапилося щось надзвичайне. Він не тямив себе від радощів. Оце пощастило! Справжній джин! Як у казці... “Хлопці у дворі не повірять!” — подумав Сергійко. Хоча ще варто перевірити, що воно за джин такий! Може, він нічого не вміє робити, а тільки вихваляється!? 
Сергійко почухав потилицю: що б таке загадати для початку? І раптом згадав: школа!
— Зроби так, щоб мені не треба було ходити до школи! — вигукнув він.
— Слухаюся, мій повелителю, — хитро всміхнувся джин.
Тієї ж миті довкола Сергійка все почало збільшуватись: будинки, дерева, квіти... За хвилину хлопчик опинився серед таких непролазних хащів, що аж злякався. Невже джин відправив його у тропічний ліс? Він десь чув, що там є такі місця, де немає шкіл, а люди живуть у хижках посеред лісу. Але ж там немає ні роликів, ні велосипедів, ні футболу!
Сергійко хотів закричати джину: “Що ти накоїв?”, але раптом побачив величезну мураху, що сунула просто на нього. Він хотів було втекти, та натомість вчепився в комаху, яку несла мураха, і побіг слідом за нею.
— Що я роблю? — здивувався хлопчик. — Я зовсім не хочу бігти за цією мурахою, але руки й ноги мене не слухаються.
Він ненароком глянув на свої долоні й закляк від несподіванки. Це були не руки, а мурашині лапи! Джин перетворив його на звичайну робочу мураху!
— Але ж це зовсім не те, чого я хотів! — мало не плакав хлопчик. — Дурний джин!
Але що зроблено, те зроблено. Цілісінький день Сергійкові довелося тягати вантажі — то стебла трави, то залишки їжі. Мимохідь він бачив, як інші мурахи охороняли мурашник, будували нові ходи, доглядали малечу. Робили вони все вміло та вправно, хоча ніде не навчалися. І Сергійко теж. Але чомусь це його зовсім не тішило.
— Невже отак все життя і пробігаю? — засумував хлопчик. — А я мріяв стати лікарем. Веритинаром... Ну, тим, що лікує тварин. А став мурахою... — І він гірко заплакав.
Сльози покотилися з його очей великими горошинами.
— Ти хто? — раптом запитала в нього інша мураха. 
Сергійко ще раніше помітив, що вона вже деякий час за ним спостерігала.
— Я — Сергій. А ти?
— Мене звати Владик. Це сірниковий джин мене на мураху перетворив. 
А нещодавно я був звичайним хлопчиком.
— Отакої! — зрадів Сергійко. — Невже ти теж вчитися не хотів?
Владик кивнув:
— Від самісінького ранку з мурахами бігаю. Ох і втомився!
— Це все клятий джин! — посварився на когось Сергійко. — Він у всьому винен!
— Я на джина не ображаюся, — сказав Владик. — Правду кажуть, що поки сам не побачиш — не повіриш. Я думав, що в житті можна обійтися без навчання, а тепер бачу — ні! Добре навчатимешся — і зможеш стати ким завгодно. Хоч космонавтом! А інакше бігатимеш по світу звичайною мурахою. Вони ж від народження вміють харчі здобувати, мурашники будувати. Але ж для людини цього замало!
— Твоя правда, — почухав потилицю Сергійко. — Давай пошукаємо коробку з сірниками. Може, вдасться знову джина викликати.
— Давай, — погодився Владик.
Почали нишпорити у траві. Хоча трава для них тепер була, як ліс. На щастя, коробка лежала неподалік. Але вона була такою здоровезною, що хлопці не знали, з якого боку до неї взятися. 
Сергійко виліз на неї й огледів з усіх боків. Ура! Під час падіння коробка трохи привідкрилася. Онде видніються сріблясті голівки сірників. Але як їх дістати?
— Будемо штовхати, поки середина не висунеться, — рішуче сказав Сергійко.
Владик мовчки кивнув. Хлопці взялися до діла. Вони впиралися усіма лапами й штовхали коробку з усієї сили. Середина висунулась на кілька міліметрів.
— Як важко бути мурахою! — стогнали хлопці, але справи не полишали.
Щілина ширшала й ширшала, аж поки не стала такою, що крізь неї можна було витягнути сірника. І хоча Владик і Сергійко колись чули, що мураха може піднімати вантаж значно більший за вагу власного тіла, проте тоді йшлося про якогось іншого мураху, а зараз — про них особисто. Комусь би розповісти, скільки їм довелося поморочитися біля одного-єдиного сірника, не повірили б.
— Ох, втомився, — утер піт Владик. — Це ж треба, ми удвох упріли біля однісінького сірника.
— А його ж іще запалити треба, — замислився Сергійко.
Для мурах то була справа нелегка. Думали вони думали, як їм бути, і нарешті придумали.
— Уявімо собі, — сказав Владик, — що ми на лицарському турнірі. Сірник — наш спис, а коробка — супротивник. Добре розженемося… чирк… А тоді лише бажання загадуй!
Знову хлопці взялися до діла. Схопили сірника і щодуху помчали до коробки. Тільки вітер засвистів у їхніх вухах. Здивовані комахи розлітались геть, звільняючи хлопцям-мурахам дорогу.
З криком “Уперед!” вони клусом помчали до коробки й зупинилися лише тоді, коли сірник увіткнувся у стебло трави. З розгону Владик перелетів через Сергійка й, мабуть, опинився б казна-де, проте встиг міцно вчепитися в сірника.
— Промазали! — сердито сплюнув Сергійко.
Він зачекав, поки Владик підведеться. Хлопці знову вхопилися за сірник. Треба було починати все спочатку, але бігти вже у зворотному напрямку.
— Уперед! Назад! — Сірникова коробка вабила їх до себе, як журавлів небо...
Хлопці не могли пригадати, скільки разів бігали туди-сюди, і коли вже зовсім втратили надію, раптом почули добре знайоме:
— Чирк... Ш-ш-ш...
Знесилені друзі попадали на землю.
— Що накажеш, повелителю? — почулося десь згори. — Ой, вибачте, я не помітив, що вас двоє...
— Ура! Вийшло! — закричали вони разом. — Джине, зроби нас знову людьми.
— Слухаюся, повелителі!
Тієї ж миті все навколо почало зменшуватися. За хвилину хлопці стояли на стежці біля будинку.
— То ти той Владик, що позавчора засунув мені жабеня в кишеню? — спитав Сергійко, ховаючи коробку з сірниками.
— Так. А ти той Сергій, що минулого тижня забив гол у власні ворота?
— Атож.
— Будемо дружити, — Владик простягнув Сергійкові руку.
— Згода, — відповів Сергійко. — Ходімо завтра разом до школи записуватись. 
— Я не проти, — відповів Владик.
І хлопці побігли додому. Кожен з них просто з порога випалив:
— Мамо, я хочу вчитися! Відведи мене до школи!
Мами, звичайно, трохи здивувались, але дуже зраділи таким змінам. “Дорослішають діти, розумнішають”, — подумали вони. І це була щира правда, хоча ні Владик, ні Сергійко жодним словом не обмовились про свою пригоду. Бо вони нарешті зрозуміли, що без навчання можна бути лише мурахою або іншою кузькою. А хто собі такого побажає?

Зміст

Навіщо вчитися?
Я приборкати вчительку?
Прихований талант
Бешкетливі літери
Куди зникли галки?
Комп’ютероманія
Повернення з віртуального світу
Щорічне зібрання джинів
Хто під нами догори ногами
Як Юлій Цезар
Про Чорний автомобіль, Чорну Руку і героїчний вчинок
Чудодійні пиріжки
Вогнедишне чудовисько
Словесна чудасія
Тест на інтелект
Прощавай, перший класе!

Інші книги автора



  
  Вхід для користувачів
Логін/E-mail:
Пароль:

Реєстрація
Забули пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:
Книга дня
знижка 50%
Казка про робота: Казка
Казка про робота: Казка Курков А. Ю.
45,00 грн
22,50 грн
Покласти у кошик

  Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
support@bohdan-books.com

Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень


 

  Новини видавництва
01.08.2018
ТОП-12
23.07.2018
Запрошуємо на «Слов’янську книжкову толоку»
18.07.2018
Запрошуємо на ХХІІ Міжнародний книжковий фестиваль «Зелена хвиля»
27.06.2018
Народна лялька: з колиски — і на все життя
RSS стрічка новин видавництва Всі новини видавництва
 

 
   
| Видавництво | Книжковий Клуб | Каталоги | Відео | Співпраця | Де придбати | Контактні дані | Електронні книги | Foreign Rights |
   


     
Логін:      
Пароль:

Реєстрація    Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар