ФІАЛКО НІНА: «НЕ БОЯТИСЯ ЗМІНЮВАТИ КЕРІВНИКІВ ДОТИ, ПОКИ НЕ НАТРАПИМО НА СВОГО ВАШИНГТОНА»

– Ніно Іванівно , вітаю Вас із виходом у світ нової книги! Цього разу – це повість-есей «Коли брати стають ворогами...», − твір, написаний дуже цікавою манерою, у якому діалоги персонажів та опис суспільно-політичних подій 2013-2014 рр. переплітаються з екскурсами в давно минуле. Що спонукало Вас до написання саме такої книги, так не схожої на ті, які вже полюбилися українським читачам? – Дякую! Я рада, що вона побачило світ, хоч до останнього сумнівалась. Ще би Бог дав, щоб її прочитало якнайбільша кількість читачів. Коли почалися події на Майдані, в мене тоді гостював син. Ми часто й до того вступали в політичні дискусії, а в ті дні пильно спостерігали за подіями, що розгорталися не тільки в Києві. В Тернополі політичне життя набирало обертів і це неабияк зацікавило сина. Він і досі не вірить, що люди можуть без грошей виходити на вулицю, щоб відстояти свою громадянську позицію. Після його від’їзду ми часто спілкувались і переконували один одного до посиніння. Часто розмова різко обривалась і кілька днів Скайп по обидва боки мовчав. Мене мучила совість, що я не можу переконати дитину в своїй правоті, а він переживав, що я − письменник і таку хибну думку маю стосовно Росії. Сотні разів клялись, що про політику говорити не будемо, але вірус війни був запущений і майже кожна, коли в котрогось не вистачало арґументів переконувати, розмова обривалась на півслові.
Соромно було признаватись, що в мене непорозуміння з дітьми на політичному ґрунті, але коли поскаржилась родичам, то з’ясувалося, що в них взагалі з багатьма знайомими в Росії відбувся розрив стосунків. Потім почала цікавитись у знайомих, як вони спілкуються зі своїми родичами, що живуть в Росії. Всі вони в один голос стверджували, що між братськими народами запущено вірус-ворожнечі на повне знищення. От тоді то й виникла думка написати книжку саме про такі стосунки між людьми. Виявилося, що ми зовсім не знаємо історії України, її героїчних і кривавих сторінок. Лише ті, які нам нав’язала Росія…

– Тож персонажі Вашої книги,− матір, що проживає в Україні, та її діти, які стали громадянами Росії, нинішньої країни-агресора,− абсолютно реальні?
– В моїх усіх книжках герої реальні. Цим твором я намагалась переконати в першу чергу своїх дітей та онуків, які є громадянами і патріотами іншої країни. Я їх не звинувачую і прикро, що багато українців тут б’ють себе в груди, переконуючи, що вони великі патріоти, а самі мало того, що переховуються під спідницями жінок чи матерів, щоб не йти в АТО, а й жодної копійки не пожертвували на армію. Не всі слова належать моїм дітям, в діалоги я зібрала думки багатьох інших українців, які мешкають в Росії.

– Що ж думають-знають про Україну сучасні мешканці Росії? Чи вірять у незалежний, самостійний розвиток нашої країни?
– Про Радянський Союз знають зі шкільних підручників, багато з того, що є в моїй книжці – дізналися вперше. В російських підручниках пишуть лише про велич країни, присвоюють наші сторінки історії, тому молоде покоління вірить лише Путіну, ще б наші люди вірили українським керманичам хоч на половину. Більшість росіян розуміють, що без України вони «великими» і сильними ніколи не стануть, тому підтримують війну президента Росії з Україною.