Михайло Коцюбинський "Тіні забутих предків". Рецензія

"Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського

Щось таке є в цій повісті магнетичне, що чарує читачів уже століття.
Не пригадаю вже, скільки разів її читала. Багато.
Але от аж зараз вона розкрилась мені, як якась велика таїнА. Цього разу вона заговорила, в абсолютно прямому значенні цього слова. І я почула: шум смерек, звуки флояри, блеяння овець, свист вітру, симфонію любові, голос відчаю, виття туги. Якось аж містично відкрився цей практично ідеальний диво-текст.

От справді не хочеться традиційно аналізувати, щось виймати, щось оминати. Тут звучить кожне слово. Тріумфом любові; тайною гір, безвихіддю туги, містичною казкою, в якій блукають-шукають щось оті тіні.
Які ж вони могутні, Карпати, в цьому тексті! Які ж вони фатально красиві! Заколисаний, зачарований, заворожений світ, світ мольфарів і чугайстрів, нявок і щезників, світ, в якому неспокійні габи (хвилі) кидаються на стрімкий гоц (водоспад), аби, згинувши, відродитись... як Любов Івана і Марічки, як їх невиспівана й невиграна печаль...

Я не казатиму більше нічого, нехай каже за себе сам цей ідеальний Текст. Почуйте в ньому Карпати, вони тут говорять вражаюче виразно:

"З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар".

"Все частіше попадалось велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обіймах корінням смерек".

"Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ".

"Вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу голівку".

"І питається вітер в воринні: "Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?" - "Бо зелена полонинка за мене не піде",- сумно зітхає Бескид. Блакитне небо замазалось сірим, море гір потемніло, полонина погасла, і отара овець повзе по ній, як сірий лишай. Холодний вітер розправля крила і б'є ними у груди попід кептар...скиглить біль нестерпучий, плаче самотній сум..."

"Над ними розстелилося небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки".

"Черемош знизу шумів. Йому твердо було лежати на скелях, і він перескакував з каменя на камінь".

"Чорні смереки добродушно простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь панувала строга, в собі замкнута тиша, і тільки в долинах розбивалася шумом піниста сваволя потоків".

"Полянку знов обняли морок і тиша. Дотліваюча ватра кліпала в пітьмі одиноким червоним оком".

Ось так "говорять" "Тіні забутих предків".

Так "звучать" Шедеври.

джерело