Рецензія на книгу "Фікус Бенджамін розповідає про щастя"

Пантюк С.Д. Фікус Бенджамін розповідає про щастя: повість-казка. Тернопіль: Видавництво "Богдан", 2024. 48 с.

У суспільстві є люди, які багато говорять і сперечаються, а є ті, хто щось робить. Це не означає, що вони мовчать, але, щоб почути їхній голос, потрібні зусилля.

До когорти таких людей, які роблять свою справу не заради розголосу чи нагород, а за покликом серця, належить і Сергій Пантюк, письменник, громадський діяч і воїн. Сергій Дмитрович не з чужих уст знає про війну, адже був на передовій і у 2014, і з першого дня повномасштабного вторгнення у 2022-ому. Про біль і втрати, які несе ця страшна війна, він теж знає не від інших воїнів. Та як про це розповісти дітям? Ось про це і йдеться в його новій книзі.

Рослинний світ не один раз був олюднений в літературних текстах. Та Фікус Бенджамін укупі з Фіалками, Орхідеями, Кактусами, Алое та іншими кімнатними рослинами ще не виступали головними героями книг (виправте мене, якщо я помиляюсь!). У повісті-казці Сергія Пантюка юний читач порине у світ рослин, які мешкають у звичайній київській квартирі. Цей прийом одразу налаштовує на довіру й сприйняття, адже, піднявши очі від книжки, дитина побачить описані рослини на власному підвіконні, або згадає про горщики квітів у класі чи в улюбленої бабусі. Спостереження за розмовами укорінених (саме так головний герой Фікус називає інших мешканців квартири) на сторінках книги змушує уважніше придивитися до свого оточення, пильніше прислухатися до рослин в тиші – може, й ваші під нічним покровом обговорюють важливі події й мешканців квартири?

Фікус Бенджамін – герой у дечому гумористичний, подеколи філософськи налаштований, такий собі мудрець роду рослинного. Іронічно ставиться він до людей: «Загалом двостовбурові – доволі стерпні створіння, та лише доти, доки не беруться до діяльності, внаслідок якої довкілля наповнюється різноманітними неприємними запахами». Як і справжній домашній улюбленець, вважає себе господарем помешкання, називає людей «”наші” троє істот». У цьому розподілі на своїх і чужих є й глибокий зміст, як і в міркуваннях Фікуса про сенс понять «краса», «людина», «вічність».

Фікус Бенджамін розповідає про щастя

299,00 грн

239,00 грн

Переглянути

Одного разу розмову кімнатних рослин почув Ромчик. Хлопця здивувало, як Фікус назвав його одностовбуровим. З цього непорозуміння виросло спочатку навчання, а потім і дружба. Хлопець розповідав про свій світ і про те, як люди називають ті чи інші явища й предмети, Фікус ділився секретами рослинної лінгвістики. Зокрема тим, що людей рослини називають двостовбуровими, оскільки вони мають дві ноги, на відміну від дерев із одним стовбуром. До складної теми втрати кінцівок автор підходить через цю метафору. Рослини визнають хлопця за свого, він розуміє їхню мову. Таким чином хлопець знаходить підтримку, й читач поступово дізнається про його історію, про родину, про те, як війна увійшла в життя звичайного київського хлопчика, як вона входить в життя кожного з нас.

Є в книзі ще один міфічний герой, в якого вірить автор, та й багатьом читачам він сподобається. Це той, хто любить горішки, «волохатий ворохобник», збитошник і родинний охоронець Домовичок. Він теж познайомить Ромчика, а разом із ним і читачів, зі своїм світом, казковим і таємничим. Не всім випадає побачити Домовичка й дізнатися його історію, тож читачам неймовірно пощастило!

Яким би цікавим і заманливим не був чарівний світ, все ж у книзі основне місце дії - світ реальний, в якому йде війна, яка має наслідки для самого Ромчика та його родини. Питання татової служби й поранення, втрати хлопцем кінцівки автор розкриває через призму бачення вигаданих істот. Втім, дорослий і вдумливий читач зрозуміє, що тема війни, втрати та її сприйняття дитиною є в книзі провідною.

Попри складні теми, яких торкається автор у книзі, вона тепла й сповнена любові, в ній багато віри. Під час презентації на KyivBookFest Сергій Пантюк розповів, чому ця книга саме така: «Бо я за своєю внутрішньою побудовою дуже люблю рослини, тварин і вірю в існування домовичків. Якщо хтось вночі грюкає по хаті, то я знаю, що це наш Добрик. То вони з котом щось роблять. І звідси з’явилася ця ідея. А ідея лінії хлопчика була мені ще з 2014-15 року, коли ми доброволили на Донбасі. Був такий випадок: хлопчики місцеві розповіли, що їм щось під школу прилетіло та багато учнів постраждало. Один з них дещо каже, а другий – до нього: «Так, одноногий, ти забрехався!» І тут я бачу, що в хлопчика протез. Мене це вразило тоді настільки, що я з цим жив, не знав, куди це діти. Та ось воно все в одну книжку злилося».

Олена Даниліна, філологиня, письменниця, арттерапевтка