Рецензія на книгу Станіслава Лема «Соляріс»

   Відомий американський письменник Філіп Кіндред Дік, автор романів «Людина у високому замку», «Чи мріють андроїди про електричних овець», «Затьмарення», у 70-х роках ХХ століття зробив дивну заяву про те, що Станіслава Лема насправді не існує, а під ім’ям польського письменника й філософа ховається кілька осіб, підконтрольних комуністичному комітету; партія начебто через такого собі «Лема» впливає на американський видавничий дім.

   Звісно, ці заяви є абсурдними, оскільки Станіслав Лем, по-перше, ніколи не був членом компартії, а по-друге, виступав із публічною критикою останньої, активно протестуючи проти дружніх стосунків із СРСР. Можливо, такий підступ із боку Філіпа Діка є його реакцією на Лемове негативне ставлення до американської наукової фантастики (але якраз творчість Діка й була винятком із цього), у якій, за словами польського автора, переважають пригоди, а не нові ідеї та літературні форми, до того ж усе це написано слабко й в поганому стилі. У чомусь Станіслав Лем мав рацію, адже американські письменники, розвиваючи фантастичні сюжети, часто не використовували весь глибинний потенціал цього літературного жанру, не намагалися розхитати межі між людською свідомістю та підсвідомістю й оминути бар’єри, що заважали пізнати світ по-новому. Натомість у творах Станіслава Лема під товщею фантастичних пейзажів знаходимо ґрунтовні філософські роздуми пізнавального й епістемологічного характеру, що свідчить про широту мислення автора, зокрема, це виявлено в одній з найвідоміших книг письменника «Соляріс» (1961).

   

   У романі оповідь ведеться від імені доктора Кріса Кельвіна, який прибуває на Соляріс, щоб допомогти іншим вченим на орбітальній станції досліджувати загадковий Океан. Там, на відстані багатьох світлових років від Землі, Кельвін зустрічає свій біль і страх у вигляді фізичної подоби давно померлої коханої. Як з’ясовується, кожен із членів експедиції має власні матеріалізовані візії з минулого. І, здається, це інтриги єдиного жителя планети Соляріс — мислячого протоплазматичного Океану.

   Так званий «гість» з’являється після пробудження зі сну людини, зі спогадів якої його створено.

   Кожен із соляристів сприймає по-своєму гостей: наставник Кельвіна, доктор Ґібарян, не впоравшись із психологічним тиском, учиняє самогубство ще до прибуття власного учня на станцію; кібернетик Снаут знаходиться в стані перманентного страху, час від часу заліковуючи це порціями іронії; фізик Сарторіус замикається в лабораторії з нав’язливою ідеєю винайти зброю для знищення гостей. І лише Кріс Кельвін, хоч і не з першого разу, але пробує адаптуватися до життя з гостем. Ймовірно, через те, що Кельвінів гість — не якась потвора, а точна копія його дружини Гері, яка покінчила з собою близько десяти років тому.

   Копія Гері, перебуваючи довгий час поруч із людиною, стає сама більш людяною та починає по-справжньому страждати від усвідомленого відчуття власної чужості. Кельвін, протягом багатьох років звинувачуючи себе в смерті дружини й останнім часом трохи заспокоївшись, тепер знову відчуває власну причетність до її загибелі. Він упевнений, що порушив моральний закон, за який, окрім постійних докорів сумління, має отримати покарання — сурогат кохання з минулого.

   Чергові непоясненні появи Гері — це реалізація ідеї неможливості пізнання іншого боку буття; Океан, який продукує «гостю», — це річ у собі, він поза людським досвідом, його не можна зрозуміти.

   Станіслав Лем руйнує міф про місію Людини, констатуючи вустами одного з персонажів, що «ми звичайні, ми — трава Всесвіту й пишаємося цією своєю звичайністю, тим, що вона така поширена; ми вважали, ніби в неї можна все убгати…» (с. 174).

   Далі читайте тут: «Соляріс» Станіслава Лема: Хвилястий океан під нами й моральний закон усередині нас