Галина Манів — українська письменниця, перекладачка, пише як для дорослих, так і для дітей. Народилася в Кишиневі, але зараз мешкає в Києві й «творить свій світ зі сміливими, допитливими й чуйними героями, подорожами й веселими пригодами, в якому добро завжди перемагає». І однією із таких життєствердних історій є її нова книга «Павлусь і Сантові олені».
— Пані Галино, як книги до зимових свят, і зокрема книга «Павлусь і Сантові олені», допомагають створити різдвяний настрій?
— Усі ми любимо подарунки. Однак тільки в дитинстві, ще не пізнавши розчарування, це ніби очікування дива. Тим більше перед таким особливим святом, як Різдво. Особисто я, мала, найбільше раділа цікавій книжці. І переконалася, що для дітей, які люблять читати, книжка й тепер залишається найкращим подарунком. Маленькі читайлики нетерпляче чекають видання чергової книжки із улюбленої серії або знайомства з новими героями. І вони впевнені, що різдвяні книжки, як жодна інша, будуть сповнені різних чудес і дивовижних пригод. Так і має бути на Різдво.
— Чи є прототипи у героїв цієї казки?
— У мого внука Андрійка є друг Павлусь. Вони давно не бачилися, бо Андрійко з батьками переїхав до нового будинку. Щоб не сумувати, онук став придумувати різні історії, головним героєм яких був Павлусь. Андрійко й мене долучив до цієї творчості. Зараз ми зупинилися на вісімнадцятому розділі 😊.
— Наскільки близькими є образи Санти, його оленів для українських дітей?
— Ці персонажі увійшли в наш побут досить давно, щоб українські діти встигли їх прийняти. Утім, гадаю, це було не складно, оскільки для дітей важливо, що Санта — реальний чарівник, який приносить подарунки. Ну, а олені, гноми та інші веселі створіння — почет Санти, який додає святу особливого колориту.
— Як відбувалася ваша комунікація з ілюстраторкою книги? Чи узгоджували з нею власне бачення героїв?
— Я рідко сперечаюся з художниками щодо їхнього бачення придуманих мною героїв. Мені цікаво, як вони уявляють того чи іншого персонажа. Особливо, коли їхнє сприйняття відмінне від мого. Проте автори з ілюстраторами не завжди співпрацюють безпосередньо. Цього разу, наприклад, переглядала вже готові малюнки й вносила корективи через головного редактора. Образи, які створила художниця Ірина Лукашева, мені сподобались одразу. Просто узгодили деякі розбіжності з текстом.
— Повчальне у казці… Як це слід замаскувати, аби дітям було цікаво й не нав’язливо?
— Головне, щоб перемагало добро. Намагаюся уникати моралізаторства, натомість докладаю всіх зусиль, щоб розповідь була жвавою, веселою, сповненою різних пригод і несподіванок, щоб діалоги були живими.
— Що для вас було найцікавішим у процесі написання книги «Павлусь і Сантові олені»?
— Ми з онуком Андрійком придумуємо історії перед сном. Зазвичай він задає тему, а я підхоплюю. Потім він мене перебиває та починає фантазувати сам, а коли заходить у глухий кут, я знову спрямовую історію в потрібне русло. Про Санту й оленів ми з ним історії не придумували. Це цілком моя ідея. Просто використала у своїй казці наших із ним персонажів: Павлуся, собачку Боню, маленького оленятка. А ще я в захваті від дитячого світосприйняття, не обмеженого дорослим досвідом. Гадаю, успіх дитячих письменників часто безпосередньо пов’язаний з тим, чи зуміли вони вберегти свою «дитячість», а також з тим, наскільки добре їм вдається контактувати з дітьми, спостерігати за ними й навчатися в них. Я запам’ятовувала різні перлинки Андрійкової думки та вбудувала їх у свій сюжет. Наприклад, він придумав, що існують злі холодильники, або що грошові дерева треба добре поливати, аби на них не виросли фальшиві гроші. Що ж стосується сюжету, то я дуже люблю подорожувати й в усіх моїх історіях герої теж подорожують. Мені самій було цікаво