Розмова з Оксаною Давидовою

Оксана Давидова, дитяча письменниця, редакторка та упорядниця, ще у 2014 році у формі оповідань пояснювала своїм малим читачам, що таке «війна» і чому вона відбувається в Україні. З початку повномасштабного вторгнення пані Оксана вирішила продовжити роботу в цьому плані — пояснювати дітям причини та суть війни. Тому вона й написала книгу «Привидуся». Чому ця книжечка може бути цікавою і дорослим, чому важливо обговорювати з дітьми прочитане та як не лякати малюків війною – про це читайте в нашій розмові.

Почну із дещо простого та, можливо, клішованого запитання: яку мету перед собою ви ставили, працюючи над текстом «Привидусі»?

Ми живемо в непростий час, коли відбувається стільки важких для усвідомлення подій. Навіть дорослим іноді складно зрозуміти й прийняти такі зміни нашої реальності. Особливо непросто це було на початку війни, 10 років тому. У той час я працювала у видавництві дитячих журналів. І у 2014 році була просто навала дитячих листів: «Чому почалася війна?», «Що відбувається?», «Чому на нас напали росіяни?». Навіть таке було запитання від хлопчика: «Може, це я винний, що війна почалась?». Тож я зрозуміла, що дітям потрібно системно пояснити, що відбувається в країні. І тоді директор видавництва Вадим Дорошенко вирішив: ми маємо випустити книжку для дітей із поясненнями. Так з’явилася збірка оповідань «Героям слава! Розповіді для дітей про героїв фронту і тилу». Вона мала чималий попит, адже відповідала на багато запитань зрозумілою для дітей мовою.
Коли почалася друга фаза війни — широкомасштабне вторгнення, я вже не працювала у журнальному видавництві, але розуміла, що у дітей, які підросли, виникають ті ж запитання: чому почалася війна, що від нас хочуть вороги, чому бомблять наші міста, чому я змушений/змушена бути біженцем, чому моє місто окупували, що діється на фронті, як живуть люди в окупованих містах?
Тож «Привидусю» я написала саме для того, щоб пояснити дітям нову реальність. А окрім того, дала трохи історичного аналізу, провела паралелі з нашою минувшиною. Також постаралася показати психологію українців та психологію окупантів. Намагалася розповісти, що ж відбувається в тих місцях, до яких ми не маємо доступу, а саме — на окупованих територіях, показати героїзм воїнів та партизанів. І хотіла не просто розповісти, а дати дітям надію, показати, що ми переможемо і все буде добре.

Привидуся

399,00 грн

Переглянути

Для якого віку адресована ця книга?

Події в «Привидусі» відбуваються в окупованому росіянами містечку. Головні герої — це хлопчик Андрій, дівчинка-привидка — «привидуся» та бабуся Андрія.
Я писала цю книжку для дітей 9–13 років. Але читачі кажуть, що вона може підійти і семирічкам, і старшим підліткам. Та й дорослі її із задоволенням читають. Можливо, книжка зацікавить навіть дошкільнят. Звісно, потрібно дивитися, як менші діти ставляться до надприродного, усе ж таки тут головна героїня — привидка.

З чого почалася ваша робота над цією книжкою?

Майже два роки тому, 24 лютого, я прокинулася від дзвінка моєї мами. Саме вона сказала, що нас бомблять — ми міцно спали й не чули вибухів. Того ж дня ми зібралися і поїхали до неї в село, як і багато з тих, хто виїжджав із Києва. Всі боялися, що саме великі міста будуть під найбільшою загрозою, тому їхали в села. Нам пощастило: ми зупинилися на південь від Києва. І буквально за кілька днів, як ви знаєте, північ України опинилась під окупацією. Тож решта людей з Києва, які їхала автомобілями, мали змогу виїхати з міста тільки південною трасою.
Ті біженці проїжджали повз село, де перебувала моя родина. І, відчуваючи потребу докласти власні зусилля до боротьби, буквально через день ми всією родиною пішли волонтерити у шелтер для біженців, для тих, хто виїжджав зі столиці. Там мені доводилося розмовляти й просто з біженцями, і з людьми, які вирвалися з окупації. Та й пізніше я спілкувалася з друзями, яким не пощастило, бо вони виїхали з Києва в північному напрямку. Доводилося говорити про їхній досвід перебування в окупації — зовсім різний. Не буду розповідати всі ці подробиці, будь-хто може почитати подібні історії — в інтернеті багато свідчень різних людей.
Працюючи над «Привидусею», ставила за мету, знову ж таки, розповісти про окупацію, але не налякати дітей. Тобто в книжці все максимально м’яко. Я не розказую тут жахи, якісь страшні подробиці. Дорослі, які читають цю книжку, звичайно, зі своїм багажем знань, розуміють, що мається на увазі в певні моменти. А для дитини — це така собі пригодницька історія.

Чи є в героїв прототипи у реальному житті?

Прототип бабАлли — це моя мама, яку мої діти називають бабАня. Єдине, що моя мама не свариться, вона дуже весела й активна, як і книжкова бабуся.
А от в Андрія — кілька прототипів. Один з них — хлопчик, який проходив через наш шелтер (на жаль, не пам’ятаю, як його звати — мені дуже прикро, що забула його ім’я), а ще — сини моїх подруг, про яких постійно думала, коли писала цю книжку, бо вони такого ж віку. Тобто в цього Андрія четверо прототипів, а може, і більше.
Білолапа кицька — це моя киця Брунгільда породи сноу-шу. Козу Зіну мала колись моя бабуся, а потім і мама завела собі козу, але пізніше, коли книжка вже була написана, тож вже я назвала її Зіною.
У привидусі нема конкретного прототипу. Я б сказала, що її прототип — це всі діти, які загинули на цій війні чи постраждали внаслідок неї.

Хто така привидуся, чому в неї таке ім’я та яка її роль у вашій історії?

Привидуся — це привид. Явившись Андрію, вона назвалася древньою-предревньою привидкою, на ім'я Явдоха. І Андрій став називати її «Явдусею-привидусею», або просто «привидусею».
Привидуся весела, трішки хуліганиста, така собі авантюристка. Вона вигадує багато цікавого, підбиває Андрія на різні захопливі, а часом і небезпечні пригоди. Але й дуже йому допомагає, адже її ніхто, окрім хлопчика, не бачить: вона підказує, куди можна йти, а де зараз небезпека, береже його від мін (ми знаємо, що багато місць в Україні зараз заміновано, і навіть коли війна завершиться, нам ще багато років доведеться очищувати наші землі від вибухівки). Це, як сказали б розумні люди, трикстер. Такий персонаж не зовсім реальний, але дуже ініціативний, який підбиває головного героя на всілякі пригоди. І, звісно, як і кожен привид, Явдуся має таємницю.

Яка роль ілюстрацій у вашій книзі? Як ви узгоджували їх з ілюстраторкою?

«Привидусю» ілюструвала Алевтіна Шавлач. Вона не тільки ілюстраторка, а й сама письменниця, тож має особливий погляд на героїв. Алевтіна зобразила персонажів у чудовому анімешному стилі. Моя улюблена ілюстрація — це люта, сердита привидуся, яка дорікає Андрієві: «Ти що, здався? Як ти можеш? Коли це українці здавалися, просто нічого не робили?». А ще мені подобається дуже важлива за сюжетом ілюстрація — це коли привидуся дивиться на колону ворожої техніки, що рухається за вікном. Ілюстрації добрі, а привидуся — надзвичайно мила.
Як ми працювали? Я, як авторка, маю свободу письма: у мене є ідея — і я її втілюю. Так і в ілюстраторки була свобода ілюстрування. Алевтіна сама вирішувала, які моменти для неї важливо намалювати, що показати читачам. Я робила іноді зауваження щодо якихось важливих моментів по сюжету, котрі ілюстраторка могла пропустити. Але загалом це все — творчість Алевтіни.
Хотіла б звернути увагу читачів на обкладинку, на те, яка вона метафорична: тут начебто верхній і нижній світи. У світлому світі, верхньому, зображені Андрій та привидуся. А нижній світ (його навіть не всі помічають, такий він темний) — це світ війни. Сподіваюся, що скоро цей світ війни провалиться у свою прірву темряви, і тоді нарешті наш, ясний світ знову стане мирним і спокійним.

Як, на вашу думку, потрібно правильно пояснити дітям про те, що відбувається, і при цьому не налякати їх книгою про війну?

Ви правильно сказали: розповідаючи дітям про війну, треба не лякати їх, не смакувати всі ці жаскі подробиці, які шокують і дорослих. А в загальних рисах відповідати на запитання дітей, даючи якусь історичну аналогію, пояснюючи, що відбувається.
Головне правило розмови про війну — це почути запит дитини, що саме її в цей момент хвилює. Запитання можуть бути дуже несподіваними. Батьки, для прикладу, хочуть розповісти дитині про війну щось одне, а дитину цікавить якийсь інший момент, неочевидний для дорослих. Тобто варто прислухатися до самої дитини, розуміти, чи цей момент дитина готова слухати.
Світлана Ройз, дитяча психологиня, радить такі розмови вести обов’язково в безпечній, затишній ситуації. І наголошує, що дитина має бути сита — це дуже важливо, бо коли ми ситі, то спокійні. І обов’язково потрібно враховувати, що з такої розмови потрібно правильно «виходити». Тобто дитина має відійти від цих думок про війну. Треба повернутися до звичайного світу, подивитися навколо себе, поплескати в долоні, потупотіти ногами, описати, що є поруч, аби знову перебувати в цьому світі реальності, спокою та затишку. Такі розмови не можна вести перед сном, увечері. Треба, щоб дитина мала час заспокоїтися і повернутися в затишну реальність. Це все-таки складна тема, дуже важка. Це стосується і важких розмов, і читання книжок про війну.
Обов’язково треба зважати на досвід самої дитини. Звичайно, якщо ми будемо вести розмову про війну з дитиною, яка в перший же ж день виїхала за кордон, це одна справа. А дитина, яка потрапила в окупацію, матиме зовсім інший досвід. Я знаю, що є діти, яких вивезли в перші години або ще до початку широкомасштабного вторгнення, і вони взагалі не знають, що у нас йде війна — їм не розповідають батьки, вони їх оберігають. Та, можливо, вони колись захочуть цю тему порушити. У когось вже, можливо, нема когось із рідних через війну. Тож зрозуміло, що розмови з усіма цими дітьми вестимуться зовсім по-різному.
Вибираючи книжку для читання про війну, я раджу батькам спершу прочитати її самим. Тому що, по-перше, ви знатимете, чи підійде вона вашій дитині, чи відповідатиме її віку, досвіду, чи не завдасть травми. По-друге, ви розумітимете, як почати бесіду про цю книжку. І зможете потім підтримати розмову. Просто читати для дитячого читання — недостатньо, ми повинні ще й поговорити про прочитане з дітьми. Це дуже корисний, цікавий і важливий момент для спілкування батьків і дітей.

Чи погоджуєтеся з думкою, що художня література — це терапія?

Звичайно! Нещодавно проводилося велике дослідження, і психологи з’ясували, що саме читання найкраще захищає від стресу, відвертає увагу від складних обставин. Звісно, люди для такого читання вибирають те, що їм найбільше подобається: хтось хоче читати про війну, бо йому потрібно зануритися в цей досвід, щоб його пережити та відпустити, а не перетравлювати, перекручувати весь час всередині. А комусь, навпаки, треба читати якісь казки. Комусь потрібні смішні історії, комусь — розповіді про тваринок, комусь — документальна історична література. У будь-якому разі, що б ви не читали, ви будете зменшувати свій стрес, звісно, якщо книжка вам подобається і ви читаєте її із задоволенням.

Чи плануєте продовжувати працювати з темою війни?

Мабуть, жодному з українських письменників вже не вдасться облишити цю тему. Всім людям України доведеться жити, пам’ятаючи про війну, переживаючи її в спогадах знову і знову. І я, працюючи над якимись іншими книжками, обов’язково буду тримати в думці, що персонажі моїх книжок — це ті діти, які пережили війну, або їхні батьки пережили війну, їхні міста й села пам’ятають бойові дії чи навали біженців. І це так чи інакше відображатиметься в тексті, навіть якщо я не писатиму безпосередньо про воєнний час. Гадаю, ця тема порушуватиметься і буде важливою ще дуже довго, багато хто писатиме про неї, переосмислюватиме її, даватиме в текстах ці нові для нас досвіди. Ми всі будемо писати про війну, навіть якщо писатимемо смішні мирні історії.

Розмовляла Олена Буда