СЛОВО ПРО ВЕЛИКОГО ПЕДАГОГА: 100-річчю В. О. Сухомлинського присвячується

   28 вересня 2018 року виповнюється 100 років від дня народження В.О. Сухомлинського — видатного педагога-мислителя, реформатора-гуманіста, письменника, ученого, Учителя.
Народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівка Олександрівського повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) у селянській родині.

   Батько Олександр Омелянович був помітною людиною у селі: і тесля, й член правління колгоспу, й учитель праці, й сількор, й активний учасник художньої самодіяльності. Бабуся і мама були обдарованими, творчими натурами, носіями народних традицій, і це значною мірою вплинуло на особистість майбутнього педагога.
Упродовж 1926-1933 років хлопець навчається в семирічній школі. У цей час він гарно малює, пише вірші, грає на народних музичних інструментах. У нього проявляються і педагогічні нахили — він часто перебуває в оточенні дітей, замінює вчителя, допомагає однокласникам. У 1934 році вступає на підготовчі курси учительського інституту в м. Кременчуг, а потім навчається в ньому на факультеті української мови і літератури.

   Через хворобу в 1935 р. юнак залишає заняття в інституті і розпочинає роботу в школі, яку (за винятком двох воєнних років) не залишає до кінця свого життя. Він працює вчителем у сільських школах рідного району і навчається заочно в Полтавському педагогічному інституті.

   На початку війни (1941) В. О. Сухомлинський був призваний до армії, направлений на короткочасні курси політруків у Москві, затим брав участь у боях на Калінінському фронті. Війна залишила значний слід у творчості педагога.

   Після поранення та численних госпіталів В. О. Сухомлинський був комісований (1942). У невеличкому селищі Ува в Удмуртії він працював директором школи до 1944 р. Це були нелегкі роки для педагога. Він палко любив Україну, яка знемагала у війні. Нічого не знав про своїх рідних — батька, матір, двох братів і сестру. В усі-усюди писав листи, розшукуючи їх. У цей же час Василь Олександрович знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ганною Іванівною Дев’ятовою, працівником Наркомосу Удмуртії. В 1944 р. вони одружилися. І як тільки було звільнено Україну, подружжя їде на Батьківщину.

   З 1944 по 1948 р. педагог працює завідувачем Онуфріївського районного відділу народної освіти.

   З 1948 р. Василь Олександрович працював у середній школі в с. Павлиш. Саме тут, за сім кілометрів від села, де народився, він був удома. Тут реалізувався як педагог, як особистість, як письменник-мораліст. Життя в Павлиші додавало йому сил, почуття внутрішньої свободи. Тут він міг висловлювати свої погляди, відстоювати свої переконання, виявляти свої особистісні якості. Тут діяв самостійно, часто всупереч офіційним вказівкам.

   Перший період його діяльності (1948-1956) у Павлиші, підготовчий, характеризується організаційним становленням навчально-виховного процесу, створенням матеріальної бази, формуванням педагогічного і дитячого колективів. Очевидно, цей початок з нуля став певним поштовхом до наступного розвитку педагогічних новаторських та реформаторських ідей. У ці роки особистісне, предметне стає визначальним у науковій біографії Василя Олександровича.

   У 1955 році захищає кандидатську дисертацію «Директор школи — керівник навчально-виховної роботи» на філософському факультеті Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.
Від середини 50-х до середини 60-х років Василь Олександрович розробляє власну педагогічну систему. Рушієм творчого процесу для нього стає невдоволеність наявними на той час у педагогіці і практиці роботи школи авторитарно-догматичними структурами виховання і схоластичним, відірваним від життя змістом освіти. Це особливий етап життя педагога.

   Він звертається до тем і проблем, які раніше не були предметом педагогічної рефлексії в структурі радянської ідеологеми. Так, у 1961 р. виходить його книга «Духовний світ школяра», в 1962 — «Людина неповторна», в 1963 — «Моральний ідеал молодого покоління», в 1965 р. — «Виховання особистості в радянській школі». Василь Олександрович звернувся до духовного світу особистості, до моральних її цінностей задовго до того, коли на неї звернули увагу інші педагоги. Ці твори послужили поштовхом для по¬дальших творчих шукань. Ось основні ідеї, які розвинув Василь Олександрович у цих та інших працях:

• любов до дитини;
• розвиток творчих сил кожної окремої особистості в умовах колективної співдружності на основі етико-естетичних цінностей, інтересів, потреб, який спрямований у кінцевому підсумку на творчу працю;
• культ природи, природа як найважливіший засіб виховання почуття прекрасного і гармонії;
• розробка демократичних педагогічних засобів і методів навчання й виховання (повага, заохочення, опора на позитивне, моральне покарання);
• звернення до внутрішнього світу дитини, опора на її сили, внутрішні потенції, підтримка і розвиток того здорового, що є в кожній особистості;
• розвиток ідеї «радості пізнання», тобто емоційне сприйняття процесу навчання;
• демократизація структури управління навчально-виховним процесом у школі (психологічний і педагогічний семінари, школа для батьків тощо).

   За неповні 52 роки Василь Олександрович написав 48 монографій і брошур, понад 600 статей, 1500 оповідань і казок для дітей. На початок ХХІ століття видано 65 його творів тиражем близько 15 мільйонів примірників. Вони перекладені на 59 мов народів світу. Найпопулярніша книга «Серце віддаю дітям», яку видавництво «Радянська школа» опублікувало й випустило в світ у 1969 році тільки тому, що в 1968 році книга вже вийшла друком у НДР, сьогодні має 55 видань на 32 мовах народів світу, а якщо набрати «Серце віддаю дітям» в Інтернеті, то пошукова система знаходить 2 540 000 посилань.

   Праці В. О. Сухомлинського є об’єктом вивчення багатьох дослідників, серед яких такі, як М. Я. Антонець, А. М. Богуш, Л. С. Бондар, В. А. Василенко, І. А. Зязюн, О. Я. Савченко, О. В. Сухомлинська та ін. З середини 90-х років виникає термін «Сухомлиністика», який узагальнює багатоплановість публікацій, пов’язаних із життям і діяльністю педагога.

   Сьогодні, на порозі реформи початкової школи, є актуальними погляди В. О. Сухомлинського, які стосуються всього навчання учнів початкової школи, але найбільш важливими є його праці про роль рідної мови у навчанні й вихованні дітей і підлітків, про значення рідного слова для формування душі дитини, людяності молодого покоління, патріотизму, любові до батьківщини, до рідної природи, до людей. Актуальними є його погляди на роль мови в житті дитини саме сьогодні, коли проблема використання державної мови в усіх сферах життя є найбільш дискусійною. Це і виступи деяких національних меншин проти навчання дітей українською мовою; це й поширена думка про можливість двомовності (единая страна — єдина країна); визнано неконституційним закон про мови Ківалова-Колісниченка і досі не розроблено нового закону, який би повністю регулював використання державної мови на всій території України; велика увага держави спрямована і на національно-патріотичне виховання, про що свідчить затверджена Президентом України 13 грудня 2015 року Стратегія національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки, тому як ніколи злободенними є думки великого педагога, що дають відповіді на багато питань сьогодення щодо використання рідної мови й виховання справжніх патріотів.

   «Нова українська школа» ставить перед педагогами завдання підготувати компетентного громадянина, який буде вільно володіти українською мовою і ще кількома мовами. Компетентнісний підхід до навчання є основою сучасної реформи початкової школи, а вільне володіння державною мовою — перша й головна компетентність з десяти ключових, визначених МОН України. Василь Олександрович випередив час і поставив завдання компетентнісного навчання ще в 60-70 роки ХХ століття: «Одне з найважливіших завдань школи — навчити користуватися знаннями. Небезпека перетворення знань у мертвий вантаж виникає саме в молодших класах, коли за своїм характером розумова праця найбільше пов’язана з набуттям нових умінь і навичок. Якщо ці уміння й навички тільки засвоюються і не застосовуються на практиці, навчання поступово виходить за сфери духовного життя дитини, неначе відділяється від її інтересів і захоплень. Прагнучи запобігти цьому явищу, учитель дбає, щоб кожна дитина творчо застосовувала свої уміння і навички». Ця думка поширюється в інших працях: «Шкільне навчання не може зводитися до нагромадження знань про запас — для майбутнього. Знання в готовому вигляді породжують байдужість. Місія учня завершується тим, щоб завчити. Нанівець зводиться виховна сила знань. Справжня громадянськість немислима без прагнення творити». Стаття «Урок і знання» повністю присвячена тому, що знання часто залишаються нерухомим вантажем, нагромаджуються ніби про запас, що породжує байдужість, перетворення опанування знань на нудне заняття, на самоціль. А далі Василь Олександрович підкреслює: «В учителя — два важливих завдання. По-перше, дати учням певний запас знань, по-друге, навчити своїх вихованців постійно, все життя поповнювати і збагачувати знання, навчити самостійно користуватися цінностями із скарбниці людської культури», а школа не може дати запасу знань на 30-40 років, бо вже через 5-6 років людина, яка буде користуватися тільки запасом шкільних знань, стане «недоуком». Причиною цього педагог називає стрімкий розвиток науки, швидке впровадження знань у виробництво. Уже тоді Сухомлинський наголошував на навчанні протягом життя через самоосвіту, через жадобу знань, через читання як найважливішого духовного інтересу людини.

А.П. Каніщенко, Г.В. Семеренко