«Україна має найдавніший у Європі християнський герб» – Леся Коковська-Романчук

   Творчість поета залежить від натхнення, а робота прозаїка – важка фізична праця, стверджує єдиний автор із Тернопілля, який удостоївся звання «Золотий письменник України» від «Коронації слова», – Леся Коковська-Романчук.

   Нещодавно вона репрезентувала тернополянам свій новий роман «Благословен, хто йде». За нагоди, поділилася із шанувальниками своєї творчості планами на найближчі роки. Виявилось, вони – доволі масштабні.

   – У житті немає нічого випадкового, – пригадує письменниця. – 7 жовтня 2013 року у Тернополі померла моя тітка Текля Романчук. Через 40 днів – друга тітка, Корнеля із Гусятина. Ще через 40 днів смерть утретє завітала до нашої родини і завдала найстрашнішого удару, забрала наймолодшого із нас – мого сина Сашка. Вона завдала такого удару, після якого не живуть… Минув гіркий і скорботний рік. Уже 7 жовтня 2014-го ми поминали тітку Теклю. І згадалося, як монахиня сказала на похороні, що цьоця померла у день своїх іменин, у день святої Теклі.

   – А що все-таки допомогло повернутися до творчості?

   – Це була вона – свята Текля. Я підійшла до жіночої фігури із хрестом, що стоїть ліворуч від входу до Архикатедри і сказала: «Текле, ти ж зцілюєш серця. Допоможи!». І за кілька днів я отримала полегшення…
   От, дивлюся тепер я на той стелаж із книгами і думаю: «Мамо-рідна, хто ж це все написав»… Прозаїк – це насправді важка робота. І не тільки тому, що це треба фізично рукою написати чи набрати на комп’ютері. Це ж треба ще знайти те кожне слово. Іноді його доводиться шукати у дуже різних місцях. А коли ти ще й хочеш написати книгу так, щоб вона була чесною, правдивою, щоб вона базувалася не на вигадках, а на історичному тлі, на фактах, то стає удесятеро важче.

   – Попри це, ви ризикнули зазирнути у перше століття нашої ери…

   – Що ми знаємо про життя перших християн? Дуже мало. До нас дійшла лише незначна кількість якихось відомостей. Так, у нас є «Євангеліє». Збереглися апокрифи. Це все – рання християнська література, на яку ми можемо покладатися, як на свідчення людей, які жили у ті часи. Ми знаємо про цих людей, про їхні імена, вчинки. Інколи – про їхні спонуки.
   У мене є книги, написані дуже швидко, є такі, які писалися дуже важко і довго. Є книги, які ще не написані. До них власне і належить «Благословен той, хто йде». Я працюю над цією темою уже 7 років, із 2009-го. Книга про святу Теклю, до слова, була написана за 17 днів. Письменник повинен мати час, щоб писати. А такого у мене немає. У будні – робота. Колись були вихідні, а тепер я в неділю – у церкві. Тому 11 липня я пішла у відпустку і сіла писати книгу. Уже 27 липня я віддала її у видавництво. Причому у мене це – «хвороба» хронічна. Я як студент – завжди встигаю все, як кажуть, у ніч перед іспитом.

   – Що ж таке насправді – «Благословен, хто йде»?

   – Це – книга про апостолів, книга про місійні подорожі святого Павла. Знаєте, це дуже нелегко, коли твої герої Павло, Варнава, інші біблійні персонажі. Якби не ті додаткові відомості, які я отримала із апокрифів, було б дуже важко знати: кому ж там дякує у своїх посланнях Павло, чому він пише про таких людей. Ми іноді собі думаємо, що в ті часи усе було гарно, тихо і мирно. Вони були чемні, благословенні, натхненні. Ходили, всі їх слухали. А насправді, Павло разів п’ять був битий камінням. Очевидно, і калічили його, бо відомо, що потрібна була допомога лікаря. Євангеліст Лука, власне, і був тим лікарем. Згодом він оповів про це своїй учениці – Теклі.

   Далі читайте тут: teren.in.ua