Віктор Мотрук: «Кожна війна — це випробовування як людей, так і їхніх духовних цінностей»

Віктор Мотрук — перекладач із французької творів Ж.-Л. Годо, П. Ленара, Ш. Кро, К. Гранже, Е. Базена, Т. Ґотьє та інших письменників. Нещодавно у його перекладі вийшла книга Крістін Арноті «Мені 15, і я не хочу помирати…», до якої входять дві повісті («Мені 15 років, і я не хочу помирати» та «Не таке-то воно легке, життя). Про спільний досвід війни, актуальність текстів Крістін Арноті, підтримку та переоцінку цінностей під час масштабної агресії — читайте в інтерв’ю.

Повісті французької письменниці угорського походження Крістін Арноті, справжнє ім’я якої Ірен Ковач де Сендро, — автобіографічні. Скільки вигадки, на вашу думку, авторка могла помістити в них? І чи відчутно це читачеві?

Так, у книзі авторка описує спогади про своє минуле: про дитинство в Будапешті, про родину, про пережите під час облоги міста в 1944 році, про кілька років життя в Задунайському краї та про все те, що відбулося потім, вже за кордоном… Скільки у романі вигадки авторки, а скільки реального, мені, перекладачу, який не жив у той час і не пережив події, описані у ньому, сказати важко. Вигадане, безперечно, є, як і в кожному художньому творі, хоча й побудованому на реальних фактах.

Мені 15 років, і я не хочу помирати. Не таке-то воно легке, життя : повісті

299,00 грн

239,00 грн

Переглянути

Що спільного у досвіді головної героїні із «Мені 15 років…» із теперішнім досвідом українців?

Абсолютно все, абсолютні паралелі між подіями 1944 року в Будапешті й тими трагічними подіями, які спричинили страждання українського цивільного населення окупованих регіонів України та інших, що зазнали жорстоких руйнувань з повітря, моря чи території країни-агресора. Досвід, на жаль, гіркий, також спільний, навіть у дітей, у пам’яті яких закарбувалися всі жахи війни, як і в пам’яті 15-річної героїні роману Арноті.

Якими особливостями письма володіє Крістін Арноті?

Я не сказав би, що стиль її письма чимось особливий. Пише вона так, як писали інші письменники чи письменниці того часу: у 1954 році побачив світ спочатку перший її твір, а через три роки — наступний, вже про життя героїні у Франції. Звісно, мова Арноті, яка лише кілька років прожила у Франції й не опанувала французьку досконало, це ще не мова Стендаля, Флобера чи Золя.

Чи виникали у вас труднощі, коли працювали над перекладом книжки?

Труднощі виникають у кожного перекладача-іноземця, який живе в іншій країні і перебуває в іншомовному середовищі, хоч би як добре він не володів мовою, з якої перекладає. Були вони, звісно, і в мене: і мовного, і соціокультурного характеру, зокрема переклад географічних назв, які авторка подає угорською (імена персонажів, назви вулиць, дільниць, культурних закладів і таке інше в Будапешті).

Мораль під час війни: наскільки відносними чи ж стійкими можуть бути моральні цінності в цей час? Як це демонструють герої повістей?

Кожна війна — це випробовування як людей, так і їхніх духовних цінностей. Деякі з них, що здавались важливими до війни, тепер відійшли на другий план, і навпаки, деякі речі повсякденного життя ми почали цінувати більше: допомога близьким, тепле ставлення до них і до інших людей, до яких раніше ставилися з певною байдужістю… Також волонтерство, підтримка тих, хто втратив рідних чи друзів… Усе це допомагає вистояти перед труднощами війни, згуртовує людей.
Приклади цього є і в романі Крістін Арноті, їх багато. Зокрема мешканці будинку, рятуючись від смерті у вкритому цвіллю підвалі, діляться продуктами і водою з тими, у кого їх немає, підтримують одне одного. А Пішта, колишній солдат, — це взагалі Людина з великої літери, справжній гуманіст, який, ризикуючи своїм життям, намагається допомогти іншим мешканцям підвалу, підтримує усіх і добрими справами, і морально!

А чим може зацікавити українців повість «Не таке-то воно легке, життя»?

Тим, що і Друга світова війна, описана у творі Арноті, і війна, яку Україна веде з ордою кремлівського меґаломана, окрім своїх жорстоких матеріальних наслідків, суттєво впливає на свідомість людей — переважно позитивно, хоча, буває, й навпаки. Та здебільшого війна стає своєрідним мірилом для цінностей, поглядів, характерів людей. Страждання, смертельна небезпека, смерті рідних змушують замислитись про людяність та цінність кожного життя.

Розмовляла Олена Буда