Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Каталоги Новинки Відео Новини Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Електронні книги Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
basketКошик
Книга дня
Знижка 50%
corner_white
Літературна кухня, або порадник прозаїка-початківця
Новини видавництва
new-news 04.07.2022
Розмова із Олександрою Шутко
new-news 18.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів зарубіжної літератури
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів інформатики
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів математики
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Слідкуй за нами:

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png




ГоловнаseparatorКонкурсиseparatorКодекс лицаряseparator21-story

Загублені у віках

Цокіт копит прорізав небо, і вже за мить з-за хмар показався білий кінський силует. На гаптованому сідлі височів темний лицар. Його обладунки виблискували на сонці чорним сріблом, а волосся виглядало темними кучерями з-під шолома.

Ще деякий час срібногривий дестріє басував небом, аж доки не зобачив внизу величезний палац, тоді він почав поволі спускатися і згодом досяг землі.

Спинивши скакуна проти брами, лицар зійшов до варти. Два чоловіки суворо вивчили його поглядами.

– Хто? – млосно спитали.

– Той, чиє ім’я вам чути не належить. Я від володаря, – незнайомець спритно зняв свій шолом, і вони побачили його зовсім юне обличчя.

– Темний лицарю, – вони шанобливо вклонилися аж до землі. – Проходьте, будь ласка!

Відчинивши ворота, враз розступилися. Найперше лицар відвів коня до стайні, по хвилині увійшов до палацу і попрямував догори широкими сходами. Гордовито розчинивши перші мармурові двері, він пройшовся вздовж білої залі до витонченої руки, що була протягнена йому заздалегідь.

– Королево Віто, ваша Високосте, – тихо мовив, легко торкнувшись вустами персня на пальці жінки. – Усі трави світу не такі зелені, як смарагд ваших очей…

Ледве помітна усмішка проскочила на її обличчі.

– Вітаю, Азраелю. Знов прийшов, аби засмутити мене?

– Що ви, – він розхвилювався, – я б нізащо не посмів цього зробити, якби… – він затнувся, – не та серйозна справа, з якою мій володар послав мене до вас.

– Кажи.

– Річ у тім, що Хронос… – несміливо почав, – забажав собі земну дівчину-служницю.

– Продовжуй.

– Але ви знаєте, що жодна душа не зможе зайти до його палацу, якщо тільки ця душа не божественного походження.

Вона затамувала подих, по хвилі-другій збентежено пробурмотіла:

– Хіба мало божественних душ у вашому королівстві?

– Жодної, королево. Тому я й прийшов до вас.

Вона жахнулася.

– І що ж пропонує Морт?

– Мій володар пропонує вам віддати Хроносу вашу дочку…

– Мою Єву?! – розпачливий крик вирвався з її грудей. – Ніколи!

Вона різко підхопилася і попрямувала до мозаїчного вікна.

– Але, Королево, ви ж бо знаєте правила: якщо ми не виконаємо його волю…

– Не хочу чути, Азраелю! – перебила вона.

– Ви ставите під загрозу існування обидвох королівств. Схаменіться, прошу вас!

– Але Єва моя дочка! – відрізала вона. – Тим паче вона наполовину людина!

– Але ж наполовину… богиня, – він поклав руку на плече жінки, – як і ви.

Розпач оповив її обличчя, страждання скували широкі перси. Вона страждала, як і будь-яка мати, котра усвідомлювала приреченість своєї дитини, але нічим не могла допомогти, адже королівський обов'язок понад усе.

– Щоб королівська дочка була служницею… – вона гірко заплакала, поклавши голову на тремтячі руки. – Йди геть, Азраелю!

– Володар наказав мені не повертатися без королівни, – він зазирнув просто до її зіниць.

– Це наказ!

– Отже, – протягнув парубок, – прощайтеся.

– З ким?

– Не з ким, а з чим, ваша Світлосте: з життям вашим.

Вона кинула на нього насторожений погляд.

– Грозився бо Хронос, – продовжив він, – що розіб'є Всесвітній Годинник вдрузки. Тоді і Земному і Небесному королівствам настане кінець, адже ми часозалежні.

– О горе мені! – заволала вона.

– Ви маєте подбати про свій народ, королево. Одне життя – невелика ціна за мільярди невинних душ.

– Їй доведеться померти?

– Ні, – заспокоїв він, – не існує смерті, це просто різні стани існування, немов… вода: вона може бути рікою, льодом або хмарами, але вона завжди лишатиметься водою.

– Йди. Роби що треба, – вона розпалася у почуття, і сльози перлами посипалися на її сукню. – Тільки подбай про мою дитину.

– Буде виконано, королево, – він прихилився чолом до її руки, а потому розвернувся й тихо пішов до кімнати молодої королівни.

 

***

Коли він зазирнув до кімнати дівчини через замкову щілину, та сиділа на підвіконні і щось розглядала у вікні. Хлопець накинув на плечі мантію-невидимку, дістав тонколезий кинджал і зайшов до невеликого приміщення. Золоті кучері сповивали дівочі плечі, а постава була рівнесенькою, мов у тополі, на вигляд їй було років шістнадцять або навіть п'ятнадцять. Вона обернулася, і він побачив її зелені очі, просто як у матері, тільки більші, глибші. «Скільки вічності у цій вроді, – подумав. – Благословенний подих дитячої простосердності і водночас неймовірної крихкості… Хіба я можу так просто взяти і зруйнувати це?..»

– Хто ви? – обережно спитала вона, шукаючи очима його силует.

Він не відповів.

– Скажіть мені, хто ви, – ще раз повторила, зіскочивши з підвіконня.

– Хіба ви мене бачите? – пошепки обізвався.

– Ні, але я відчуваю, що ви десь поруч.

Тоді він зняв свою мантію, і дівчина побачила його благородні риси. Вони були м'якими й зовсім не загрозливими, тому вона лише всміхнулась йому і засоромлено спитала:

– То ваш кінь розгулює нашим двором? – вона потягнула його до вікна, тицьнувши пальцем кудись донизу.

– Мій, – величаво відмовив.

– Я завжди хотіла мати такого ж, але мама казала, що срібногривих коней не існує.

Юнак кілька митей вивчав королівну зіницями: вона зачаровувала його. Він боровся із собою, зі своїми руками, які не могли здійняти проти неї зброю.

– Хочете, покатаю вас на ньому? – хитро спитав.

– Звісно, – вона аж застрибала від радощів.

– Одна проблема, леді… Кінь дуже швидкий. Ви змерзнете у цій сукні… Дозвольте я вдягну на вас свою кирею, вона тепла.

Стиснувши за спиною рукоять кинджалу, він сторожко підійшов до неї, потому прудким рухом розправив одежину, прикривши нею свої руки, і різко встромив посріблене лезо у спину дівчини. Та щось здригнулося у його зазвичай влучній руці, і він потрапив їй трохи нижче серця. «Доля... – подумав. – Нехай вона усе вирішить». Королівна коротко зойкнула, а після обм'якла у його руках, зімкнувши очі. Лицар бережко поклав її тіло на ліжко, а коли її душа постала перед ним, він схопив ту за руку і швидко повів до дверей.

– Тільки не озирайтеся, прошу вас, – схвильовано промовив, не бажаючи аби дівчина бачила своє скривавлене тіло.

Спустившись сходами на перший поверх, вони пройшли крізь стіну і опинилися просто біля стайні. Молодицю це неабияк здивувало. Азраель засміявся.

– Не знали, що крізь будь-яку стіну можна пройти?

Вона повела головою:

– Чи це все мені не мариться?

– Ні, голубко. Розумієте, світ така хитра штука, що ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Сідайте.

Він підсадив дівча на коня, сам сів позаду неї і вклав у її долоньки повідці.

– Тримайтеся міцно, – попередив.

Тієї ж миті кінь жваво відштовхнувся від землі й майнув аж до небес. Її дух перехопило, вітер вдарив в обличчя, розвіявши русяве волосся. Вони влетіли у хмару, і вона розкинула руки, аби торкнутися її густих кудерів. Юнак оповив руками тонку талію.

– Не впадіть лишень.

– Куди ми летимо? – спитала.

– До іншого, небесного королівства. Воно чистіше та прекрасніше за ваше, там панує одвічна весна, і квіти ніколи не в'януть…

– Як звати вас? – королівна обернулася до нього.

– Азраель.

– Я чула про вас. Мама розповідала…

На хвилю одну вона опустила погляд і сиділа мовчки, милуючись просторами. Перегодом обережно торкнулася його руки:

– Мене звуть Євою.

– Я можу звати вас на ім'я?

– Звісно. Я хочу, аби ви стали моїм другом.

Незнайоме досіль почуття обійняло його: ще ніколи до нього не зверталися з таким трепетом, й тим паче не пропонували стати другом. Наре́чений людьми «лицарем смерті», він був їм ненависний, а вона ж зовсім безтурботно спілкувалася з ним, не даючи страхові скувати її добре серце.

– Тоді вам теж доведеться стати моïм другом, Єво.

– Авжеж, – вигукнула вона, скинувши голову.

Тоді їхні очі зустрілися, і щось тьохнуло у юнацькому серці.

Вже ніч лягала шаллю на їхні плечі. Він спинив коня проти готичного замку, потім допоміг їй зійти й собі зіскочив. У замку не було ані душі, дівчина занепокоїлась:

– А де ж варти?

– У них немає потреби: це королівство безсмертних.

– Все одно. Хіба до замку може зайти кожен?

– Так. Мій володар відкритий своєму народові.

– Дивно…

Минувши багряний коридор, вони увійшли до вщент розписаної зали.

– Вітаю вас, діти мої! – почувся доброзичливий чоловічий голос.

Вони побачили великого чоловіка із довгим чорним волоссям. Він сидів на троні у строкато розшитому одязі.

Юнак склонився до землі, а потім почтиво поцілував перстінь на його руці.

– Володарю Морте.

– Прекрасна королівно Єво, – натомість промовив той, – я чекав на вас.

Вона присіла у глибокому реверансі і боязко всміхнулася. Відтак вони взяли її за руки і повели до кам'яного столу.

– Сідайте, будь ласка, – запропонував володар та й собі всівся.

Розправивши сукню, Єва вишукано присіла, Азраель же став за спиною дівчини.

– Є справа до вас, мила Єво, – почав Морт.

Вона насторожилася:

– Яка справа?

– Бачте, – продовжував володар, – королівства Життя та Смерті залежні від Великого Королівства Часу і тамтешнього Бога Хроноса. Колись давно наші з вами королівства об'єдналися і уклали із Хроносом угоду, що будь-яка його воля буде беззаперечно виконуватися нами, а він, натомість, робитиме усе, залежне від нього, задля безпеки та спокою наших маленьких королівств, розумієте?

Вона нерішуче кивнула.

– Отже, Хронос забажав собі слу…

– Помічницю, – швидко виправив Азраель, подивившись на володаря натякаючим поглядом.

– Так, він забажав собі помічницю земного походження. Проте жодна земна дівчина не в змозі увійти до палацу Хроноса, якщо її жилами не тече божественна кров.

Кілька хвилин над ними висіла важка тиша, доки дівча не перервало її:

– Хочете віддати мене Хроносу?

– Ви кмітлива, королівно Єво, – Морт схвально подивився просто крізь неї.

– Але я думала, що я тут ненадовго…

Володар ошелешено напрямив зіниці на Азраеля, і серце того забилося швидше.

– Хіба ти не сказав їй?

– Я не зміг, володарю.

– Ти мав їй сказати! – він гупнув кулаком по столу так, що луна громом розкотилася в усі боки.

Єва слідкувала за ними мудрими очима. Потому поволі встала і змовила, понуривши зір:

– Я можу стати помічницею Хроноса, якщо це вбереже наші народи.

– О так, Єво, – натхненно зронив Морт, – це вбереже нас усіх, – він поцілував її руку.

– Тільки передайте будь ласка мамі, що я не повернуся.

– Вона знає, – озвався Азраель. – Дала на це згоду.

На якусь мить дівчина відчула себе зовсім самотньою та покинутою усіма. Але потім зібралася з думками. «Королівський обов'язок понад усе», – подумала.

– Завтра на світанні Азраель відвезе вас до його палацу, – мовив Морт, – а поки що, прошу вас, перепочиньте у моїх хоромах.

Відвівши королівну до просторої кімнати, володар кивнув їй головою на знак подяки й гордо поцибав геть.

 

***

Місяць колисав зорі сонною мелодією вітру. Його сяйво лилося до її кімнати, і вона спостерігала за тим, як по стінах бігали тіні дерев, і час від часу порхали чорні силуети солов'їв. Аж раптом дивна фігура пригорнула її увагу: то був чоловік. Він сидів десь навпроти її вікна. Майнувши до вікна, вона побачила Азраеля, що вмостився неподалік. Він був вже не тим могутнім лицарем, який початково постав перед нею: на ньому була довга смарагдова котта, під нею – заношена каміза, а ноги геть босі.

Вона покликала його. Він поспіхом підійшов до неї.

– Леді Єво, – шанобливо поцілував її руку. – Чому ви досі не спите?

– Безсоння, – вона відмахнулася.

– Чому?

– Я… – вона скромно накрутила золотавий локон на палець. – Азраелю, можна я ліпше спущуся до… тебе? – зовсім по-дитячому змовила.

Тоді щось заклинило йому у вустах: він нічого не зміг їй відповісти, лиш лагідно всміхнувся і допоміг перелізти через вікно.

– Хто ти насправді такий, Азраелю? І що ти зі мною зробив?

Він деякий час мовчав, роздивляючись її бліде обличчя із легким рум'янцем.

– Я вірний служник долі і неминучості, королівно. Моя робота – перевозити людей із королівства Життя до королівства Смерті, допомагаючи їм здолати небесно-земний кордон.

– Не можу збагнути: я жива чи мертва?

Він засміявся:

– Це залежить від того, як складуться обставини. Наразі – ані жива, ані мертва, така собі мандрівна душа.

– Розкажи мені, який він, цей Хронос.

– О, Хронос – великий та могутній Бог, він суворий, але терплячий до тих, хто виконує його накази. Не хвилюйтеся, люба Єво, я навідуватимуся до вас!

– А якщо я раптом захочу додому? Хіба немає зворотнього шляху?

Він скинув голову до білого молодика, відтак дістав свій кинджал, який завжди носив із собою:

– Най пробачить мені небо, – мовив і чиркнув лезом по своїй долоні.

Вона аж скрикнула від несподіванки:

– Що ти робиш?

– Даю вам можливість вибору.

У себе в кишені він намацав малесеньку пляшечку й націдив туди кілька крапель крові.

– Ось, тримайте, – він простягнув їй пляшку, – бережіть її. Як захочете повернутися, вип'єте до дна, і незчуєтеся, як прокинетесь у себе вдома.

– Але це супроти Хроносового наказу! Тебе скарають…

– Прошу вас, не думайте про це, їй-богу не варто.

Вона промокнула його рану подолом сукні, її обличчя викривив жаль:

– А якщо він вб'є тебе?..

– За вашу красу й померти не шкода.

Вона полинула до нього, лишивши тремкий поцілунок на щоці.

– Не кидай мене!

– У будь-що не покину, Єво!

До ранку вони сиділи в саду, розмовляючи про щось близьке їм обом, разом слухали солов'їні співи і ходили босоніж по росянистих травах. А надранок він посадив її на коня, і рушили в путь до Хроноса.

 

***

Йшли дні. Королівна вірно служила Хроносу й була його надійною помічницею у будь-яких справах. Азраель таємно приходив вночі до золотих воріт замку, аби хоча б крізь них побачити свою кохану. Її ж серце краялося щоразу, коли вона бачила його стрункий силует. І ось одного разу вона не вийшла до нього, і він зовсім зів'яв. Життя їй стало незносним у неволі, одного разу вона випила завітну Азраелеву кров, і прокинулася живою й здоровою у своєму ліжку, лиш із ледь помітною раною на спині. Та ні на хвилю її не покидав його образ. Все поставав проти неї прекрасним юнаком і страшна прикрість хапала її тоді: він лишився сам-один, і земля йому стала найгіршим пеклом, і небо зчорніло у його очах… через неї. Він прагнув до неї усім серцем.

Затято шукав Хронос королівну, а коли довідався, що всьому виною юний лицар, то викликав його на двобій.

Як йшов Азраель до Хроноса, то меч не тримався йому у руках, він знав, що йде на вірну загибель. Але сягнувши покоїв Хроноса, він все одно вклонився тому і стиха запропонував:

– О великий Хроносе, чому не візьмеш ти мене собі у служники? Я кмітливий і спритний… Нащо тобі ця дитина?

Він подивився на парубка, і гнів прорізав його риси:

– Врода її надихала мене, хлопче! І тоді все, чого я торкався, сповнювалося невимовною красою, і час, над яким я паную, приносив людству лише хороші зміни. Але ти… Ти усе зруйнував!

Вмить Азраель схопив свій меч, підскочив і різко відсік Хроносу голову. Але по секунді на місці цієї голови виросли цілі дві нові. Тоді лицар поцілив йому у серце, але Хронос лише вихопив у нього зброю і розламав навпіл, кинувши хлопцю під ноги.

– Ти не здолаєш мене! – прокричали голови.

– Здолаю! – він стрімко дістав з-за пазухи свій доленосний кинджал і встромив Хроносові просто у груднину.

Той заволав, але втримався на ногах. З глибокої рани відразу ж хлинула чорна Хроносова кров.

– Що ти зробив зі мною, бісів син?! – схопивши Азраеля за волосся, Бог часу відірвав йому голову і відкинув геть.

Повіки того зімкнулися і остання думка пронеслася у нього в голові: він так і не зміг врятувати своє кохання.

Коли королівні переказали сумну звістку, вона хотіла покінчити з собою, але було запізно: Хронос прирік її на безсмертя, аби вона довіку страждала через нещасну любов. Хроносова ж рана ще довго кровоточила, обрушуючись на землю бурями та катаклізмами.

Так закінчився шлях великого темного лицаря.

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue