Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Каталоги Новинки Відео Новини Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Електронні книги Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
basketКошик
Книга дня
Знижка 50%
corner_white
Літературна кухня, або порадник прозаїка-початківця
Новини видавництва
new-news 04.07.2022
Розмова із Олександрою Шутко
new-news 18.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів зарубіжної літератури
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів інформатики
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів математики
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Слідкуй за нами:

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png




ГоловнаseparatorКонкурсиseparatorКодекс лицаряseparator26-story

Пастка милосердя

Космопорт вразив своїм простором. Всі звуки тонули у затишному приміщенні, наче в киселі. Освітлення теж не відрізнялося яскравістю — горіла лише половина блакитних ламп аварійного освітлення.

— Шановні пасажири! Вітаємо у космопорті Фар Кейп! Бажаємо приємного відпочинку у місті Преторія! — пролунав голос диктора.

Біля виходу за митної зони на нього вже чекали. Дев’ять молодиків з кийками: голені голови, пілотські шкіряні куртки, шкіряні штани та військові магнітні черевики. На передпліччях пов'язки з помаранчевим сонцем на чорному фоні.

— Що це за мавпа до нас приїхала? — спитав молодик у червоному жилеті. — Що робити будеш? Вештатися містом, чіплятися до дівчат та заразу всяку розносити?

— Ні, у справах, — відповів Ксандер. — Пропустіть мене!

— Ми Варта! — ватажок вдарив себе у груди. — У нас традиційний порядок. Ми його підтримуємо. Ми не любимо чужинців. Останній раз попереджаю: або ти розвертаєш свою дупу та котишся туди, звідки прийшов. Або…

— Або що? — Ксандер вдав, ніби просто поклав руки у кишені плаща, та активував захисне поле.

— Припинити бійку! Негайно! — прогримів хриплий бас, посилений мегафоном. — Це наказ шерифа! Хто не піде сам, той буде заарештований!

Молодики, попри сильний біль та переляк, швидко підвелися на ноги та вибігли на вулицю. Кремезний чоловік у ковбойському капелюсі та шкіряній куртці з семикутною зіркою на лацкані підійшов до чоловіка.

— Так у вас зустрічають лицарів юстиції? — спитав Ксандер.

— Так зустрічають усіх, кого тут ніхто не зустрічає! Я Верховний Шериф Джеф Престон. Мені ніхто не повідомив про твоє прибуття.

— А як тебе мали попередити? Відкладений сигнал на пошту відправляють щойно зореліт виходить із гіперпростору.

— Вибач, я ще не проглядав свої повідомлення. Взагалі, в мене вихідний, та я готувався полювати на сумчастого козерога.

— Як взагалі розуміти, що якісь молодики лупцюють приїжджих? Вони щось там патякали, що копи їх підтримують...

Шериф засміявся.

— Цих дурнів ніхто не підтримує та не фінансує. Вони взагалі збираються, як бійцівський клуб. Ще допомагають охороні порядку на добровільних засадах. Бо в нас поліції мало. Сотня копів на мільйонне місто. Покажи твій ідентифікатор, щоб я переконався, що ти той, за кого себе видаєш!

Ксандер підняв руку із комунікатором. Пискнув сигнал.

"Дані перевірено!" — оголосив металевий жіночий голос з комунікатора шерифа. — Ксандер Ксенакіс, сорок років, уродженець поселення Аркадія, колонія Марс, дійсно є Лицарем Юстиції четвертого ступеня. Він має право екстериторіальності та перебуває під захистом Федерального закону про поліцію.

— Достатньо! — вигукнув шериф Престон. — Ходімо до мого авто! Поїдеш зі мною до мого офісу, складеш заяву про напад, підпишеш протокол та засвідчиш, що твої свідчення підтверджено записом з камер спостереження. А потім розповіси мені, якого біса ти приперся на нашу планету. Згода?

Ксандер сів у машину до шерифа. Той сів за кермо, ввімкнув електричний мотор та одразу стартував на великій швидкості. Вулиці мегаполісу, попри вихідний день, були майже пусті та безлюдні.

— Куди у вас люди всі поділися? — здивувався Ксандер. — У вас же мільйонне місто!

— Було колись, — відповів шериф. — Зараз лише сто тисяч населення. А у суботу більшість їде кудись за місто на відпочинок.

— Населення так і не відновилося?

— Ні, — шериф похитав головою. — В нас мало хто хоче проміняти затишну хату з фермою на міські клітки зі скла та бетону. А ті, хто приїжджає, стають, як ізгої. Бо втрачають зв'язок із родиною, коло друзів, традиції тощо.

— Дикі у вас тут порядки, — сказав Ксандер.

— Старий добрий устрій. Тут населення триста мільйонів на всю планету. Не те, що у Чорному поясі, де їдять м'ясо вбитих ворогів та звинувачують когось у своїх злиднях.

— Але ж у вас були звідти раби!

— Їх продавали їхні ж ватажки. Вже століття тому ми звільнили всіх та повернули на батьківщину. Нам не потрібні раби, коли є роботи. Тут розвинений світ.

Автівка в'їхала до воріт, і вони ввійшли до триповерхової будівлі зі стінами із тонованого напівпрозорого скла.

— Всі бачать, що шериф працює, — посміхнувся шериф, сідаючи у крісло. — Ти теж сідай! Будь, як удома. Я проти тебе особисто нічого не маю. Але в мене є питання. Хто та навіщо прислав тебе сюди?

— Мене прислав Великий Магістр за постановою Капітулу. Тому перешкоджання моїй діяльності тут буде розцінено, як ворожий акт щодо Федерації.

— Я не перешкоджатиму. Але не сприятиму теж. Хіба що можу видати зірку, щоб всі знали, що ти під захистом закону.

— Добре, цього вистачить, — кивнув Ксандер. — Не хочете сприяти, так хоч не заважайте.

— Ти прибув, щоб когось заарештувати?

— Так, у мене наказ. Капітул вважає, що у вас переховується злочинець, на ім'я Вацлав Лендл.

— Він не переховується! Він тут живе, як почесний громадянин за особливі заслуги перед Хейвеном. Якщо ти хочеш його арешту, доведеться перебити всю його невелику приватну армію. Мабуть, хтось у Капітулі хоче твоєї смерті. Бо тільки ти скажеш йому про арешт, тебе перетворять на мішень для стрільби з мисливських рушниць.

— Але я мушу вручити йому ордер та повідомити про арешт…

— А якщо тебе застрелять у нього в офісі, то Метрополія негайно оголосить нам війну. Ти розумієш, що вийде з твого відчайдушного кроку. Одразу скажу, що нам ще одна війна з Метрополією не потрібна. Дві програні війни з федералами зруйнували все, що ми будували тут століттями. Все довелося відновлювати з руїн. Ніколи не забуду ті кадри орбітального бомбардування наших міст зі старої хроніки… Але Лендл може й начхати на все це і просто накаже вбити тебе. Чи викличе на дуель та виставить проти тебе найкращого бійця. Готовий до такого повороту?

— Я готовий до всього, — відповів Ксандер. — У мене є завдання, і я мушу його виконати. Навіть ціною власного життя.

— Але не ціною життя всього населення планети! — вигукнув шериф. — Ось що я думаю. Я дам адресу. Щоб не витрачати дарма час. Ти попросиш його на розмову. Просто зустрітися та поговорити. Розповіси йому про звинувачення та свою місію. А далі він сам вирішить, що йому робити. Викине тебе геть чи полетить з тобою на суд. Йому вирішувати. На все добре!

Шериф встав, показуючи, що розмову закінчено. Ксандер винайняв електрокар — просту модель з водієм-андроїдом, щоб не привертати увагу. Він продиктував навігатору отриману адресу.

— Це зона обмеженого доступу! — сказав андроїд. — Ви впевнені, що хочете туди їхати?

— Так, впевнений! — роздратовано вигукнув Ксандер.

Електрокар їхав сорок хвилин, петляючи вузькими вулицями, скрізь забудованими чотирьох та п'ятиповерховими будівлями. У всьому відчувалося запустіння. На дахах деяких споруд окрім газонів, що заросли бур'янами та чагарниками, виросли дерева. У скверах скакали кенгуру та бігали місцеві сумчасті тварини. Одного разу на дорогу вибіг страус та вдарив дзьобом у капот. Андроїд ледь встиг повернути кермо, щоб не збити птаха.

Нарешті автокар виїхав за межі міста та під'їхав до старого маєтку, огородженого парканом з колючим дротом.

— Ми приїхали, містер! — оголосив андроїд, зупиняючи машину біля важких чорних воріт.

Ксандер застиг перед воротами, та натиснув на панель виклику.

— Хто ви такий та з якою метою хочете потрапити у приватне володіння? — прогримів басом чоловічий голос.

Він дістав свій жетон з чіпом та приклав до вічка.

— Федеральна поліція? Якого біса? Ми Периферія, а не Метрополія! У нас свої закони!

— Федеральна поліція має право екстериторіальності як у межах Метрополії, так і в колоніях Периферії. Якщо людину оголошено у розшук, ви зобов'язані сповістити...Стаття три параграф чотири Федерального закону про поліцію…

— Котися під три чорти, бульдог! — огризнувся охоронець.

— Я хочу лише поговорити з хазяїном.

— Навіщо? Кажи зараз, що треба, я перекажу!

— Тож перекажіть, що сер Ксандер Ксенакіс, лицар Ордену Юстиції, просить про зустріч віч-на-віч. Якомога швидше.

— А якщо ні? — спитав охоронець з викликом.

— Тоді я змушений буду застосувати силу. Розплавлю ці кляті ворота плазмометом. І все одно увійду.

— Тоді буде бійка…

— А після бійки Федеральний уряд надішле сюди спецзагін. Ви хочете спровокувати війну?

— Чорти б тебе забрали! Я зараз передам хазяїну. Зачекайте кілька хвилин!

За десять хвилин ворота відчинилися. У воротах його вже зустрічав лакей у лівреї.

— Прошу слідувати за мною, сер. Хазяїн чекає на вас у своєму кабінеті.

Ксандер пішов за лакеєм. Він намагався не відволікатися на інтер'єри, не розглядати оздоблення приміщень. Він вже біля мети та прагнув дістатися місця призначення якомога скоріше. Лакей відчинив високі двері з кам'яного дуба.

— Заходьте! — голос старого чоловіка звучав хрипло та сипло.

Ксандер зайшов. Рука машинально схопилася за меч, який висів у нього на поясі.

— Якщо ви прийшли мене вбити, то робіть це швидше. Я не ховатимусь. Я вбігав та ховався ціле століття. Я втомився. Дайте мені померти гідно. Але після моєї смерті моя охорона помститься. Вам теж не жити!

— За моє вбивство прийде мститися космічний десант. Все місто та передмістя зрівняють з землею. Вам це відомо. Але я вас не вбиватиму!

— Он як? Минуло стільки років, і вони тільки зараз згадали про мене? Тоді навіщо ви сюди прийшли? Просто поговорити?

— Мене прислав сюди Капітул. Дехто доповів, що ви тут переховуєтеся, мабуть, зажадав винагороди, щоб я вам висунув обвинувачення, заарештував та привів до суду у Метрополію. Добровільно чи примусово. Честь лицаря вимагає, щоб я виконав наказ Капітулу або загинув. Мені відступати нікуди. Ви можете піти зі мною добровільно.

— Я нікуди не піду, — сказав Вацлав. Він порився у шухляді та теж витягнув меч. Довжиною у всю руку. — Я теж маю меч лицаря. Я теж маю гідність. Не стійте, в ногах правди немає. Сідайте!

Ксандер сів у крісло навпроти.

— Отже, цугцванг. Я не можу вбити вас, ви не можете вбити мене. Бо результат один — війна. Я чув, війни тут ніхто не хоче.

— А хіба ви не хочете виконати наказ за будь-яку ціну?

— Може, Капітул таке влаштує, а мене — ні. Я не можу порушити кодекс лицаря!

— Вам відомо, що перед стратою кожен має право на останнє слово. Ви готові мене вислухати?

— Звісно. Я вивчив вашу біографію. Мене дивує: як успішний бізнесмен міг встати на шлях криміналу? Чому ви почали грабувати та продавати крадене?

— Вислухайте, тоді зрозумієте. Вирішуйте, чи заслуговую я на смерть. До того, як мені виповнилося сорок, я мав чесний бізнес і жодних проблем із законом. А потім прийшла нова влада, і податки різко збільшилися. Щоб утриматися на плаву, довелося проводити сірі операції. А потім я потрапив у Пастку Милосердя.

— Що це?

— Дослухайте, і зрозумієте. У сорок я нарешті задумався про одруження. Я втомився від життя бізнесмена-одинака. Хотілося мати затишний дім та родину. Один мій партнер, дізнавшись, що я неодружений, запропонував познайомитися з його дочкою. Це було кохання з першого погляду. Я вже не міг думати ні про що, крім неї. Ми заручилися, а весілля мало бути через рік. Це планета традиціоналістів, які шанують давні звичаї. Я хотів провернути ще кілька операцій, щоб купити дім. Але сталося лихо. Поки я літав, хтось із туристів завіз сюди кафрську чуму. Мешканці планети Кафра грабували могили загиблої нелюдської цивілізації. Мабуть, вони випустили вірус, який убив ту цивілізацію. Спочатку вірус не був небезпечним, але в лабораторіях з ним проводили експерименти. Вірус мутував і став смертоносним. Його летальність складала більш як дев'яносто відсотків. Єдине спасіння — повна ізоляція. Вірус убивав за три доби, руйнуючи центральну нервову систему. Туристи рознесли цю хворобу по всій Периферії. Метрополія оголосила карантин та блокувала всі зв'язки з колоніями. Вакцину винайшли досить швидко, вже за рік. Але коли дійшло до її розподілу між колоніями, виявилося, що одним усе, а іншим — нічого. На Хейвен було накладено санкції. Бо тут режим сегрегації та використовувалася праця рабів, яких купували в колоніях Чорного поясу. Наталь не міг отримати вакцину через заборону Федерального уряду. Колонію прирекли на вимирання. І мою кохана теж. Я наважився на відчайдушний крок. Зв'язався з космічними піратами. Ми пограбували рудники, які нелегально видобували рідкісний та дорогий мінерал, що використовувався для ВАРП-двигунів. Лише так я заробив гроші, щоб купити вакцину на чорному ринку. Це було нескладно через корумповану медичну службу. Потім контрабандою я доставив вакцину на Хейвен. На жаль, було вже пізно. З майже мільярда населення залишилося близько ста мільйонів. Мій тесть та наречена сиділи в бункері. Запас продовольства майже вичерпався. Через санкції та блокаду вони не могли купити харчі. Мені ще довелося рятувати всіх від голодної смерті. Я поставив одну умову: в обмін на вакцину та харчі вони звільнять всіх рабів та відправлять на батьківщину. І вони це зробили. Раби теж отримали вакцину. Як не робив поділ людей за статусом чи кольором шкіри. Ми врятували всіх, кого змогли. На моїх очах загинула ще половина тих, хто вижив.

— А що далі? Ви одружилися?

— Ні. У тих, хто тримав шахти, знайшлися впливові покровителі, які мали зиск. Мене оголосили поза законом та подали у розшук. Я став злочинцем. Мені нічого не залишалося, як стати піратом. Тесть та наречена відреклися від мене, бо я став злочинцем. Моя кохана хотіла спокійного життя, тому вийшла за іншого. Я сто років вештався по світах і вів життя вигнанця. У мене вистачило грошей, щоб подовжити життя. Моя кохана давно померла. Завдяки її правнукам я отримав тут прихисток та статус почесного громадянина. Вони поставили мені пам'ятник у космопорті. Як це дивно, коли пам'ятник ставлять за життя, — Вацлав засміявся. — У Всесвіті є одне місце, де мене не вважають злочинцем і шанують. Я прожив бурхливе життя, а ваш прихід — звістка про те, що пора поставити крапку.

— Я не розумію. Яке ваше рішення?

— Ви не можете вбити мене, а я — вас.

Вацлав витягнув із шухляди старий револьвер та приставив його до скроні.

— Не робіть цього! — Ксандер скочив із крісла.

— Це єдиний вихід, — Вацлав натиснув на гачок.

Прогримів постріл. Голова Вацлава впала на груди. Кров бризнула на стіл. Ксандер підбіг до столуи. Він з жахом помітив, що постріл розірвав пів голови. Куля у револьвері виявилася розривною. Ксандер відчув нудоту та запаморочення, його захитало. Він повільно осів на підлогу.

Дубові двері різко відчинилися, і до кабінету забігли шестеро охоронців, озброєних бластерами, револьверами та важкими карабінами.

— Ані руш! Руки угору! Кидай зброю! Це ти його вбив?

Ксандер підвівся, відстебнув з поясу бластер та підняв руки вгору.

— Я непричетний! Подивіться записи з камер спостереження! Я його не вбивав! Я просто поставив кілька питань.

— Він каже правду! Хазяїн сам вкоротив свій вік. Візитер йому не погрожував.

— Саме так! Моїм завданням було привести його у столицю Метрополії. Для суду. Але він вирішив інакше. Я записав усю розмову. Це буде прикладено до мого звіту. З вашого дозволу, я піду.

— І що нам тепер робити? — вимовив один з охоронців.

— У вас мали бути інструкції щодо його раптової смерті. Викличте адвоката. Подбайте про заповіт та про гідний похорон. Він на це заслуговує. А моя місія тут завершена. Я повертаюся на Землю.

 

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue