Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Каталоги Новинки Відео Новини Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Електронні книги Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
basketКошик
Книга дня
Знижка 50%
corner_white
Літературна кухня, або порадник прозаїка-початківця
Новини видавництва
new-news 04.07.2022
Розмова із Олександрою Шутко
new-news 18.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів зарубіжної літератури
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів інформатики
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів математики
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Слідкуй за нами:

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png




ГоловнаseparatorКонкурсиseparatorКодекс лицаряseparator28-story

Чорний світанок

Холодний піт стікає з обличчя. Навколо дзвенить сталь і кричать люди. В очах темніє від перевтоми, але Ахур все ще бачить рухи та колір плями навпроти: синій-ворожий.

Трава зашелестіла й щось біля синього силуету виблиснуло на сонці. Лицар у жовтому обладунку з усіх сил вдарив мечем в бік спалаху і сталь знову задзвеніла. Джерело світла полетіло вбік від ворога і втома миттю зникла – в голові пронеслось: «зараз». Новий удар і по лезу меча потекла кров. Синій силует впав на землю. Спершу його рухи були різкими, а крики гучними, проте з кожною секундою вони зникали, як і навколишній гамір. Хаотична симфонія бою перетворилася на поодинокі звуки: мечі й солдати звучали все менше й все далі.

Битва наближалась до завершення і Ахур в ній вижив. Як тільки мозок це зрозумів, втома накрила хвилею: в голові помутніло, ноги підкосилися, а руки задубіли так, що вже й підняти меча не могли, не те, щоб відбивати ворожі атаки. Лицар в жовтому сів, щоб перевести дух і діставши флягу допив останній ковток трав’яного варива. Ясність зору повернулася. Першим, що побачив стало зелене поле, яке майже порівну усіяли тіла як в синіх, так і в жовтих обладунках. Із двох багатотисячних військ на ногах лишилось менше десятка жовтих солдатиків і жоден з них не мав шолому з офіцерським гребнем. Лише звичайна, «лиса» піхтура, як й сам Ахур.

***

Вечір наступного дня. Ахур і ще троє виживших з жовтої армії, несуть на ношах людину в позолоченому обладунку. Нагрудна частина бувігеру має гравірування: «Великий магістр ордену світанку».

На горизонті видно кам’яну фортецю і коли до її воріт лишається пару хвилин, прохід відчиняють. Двоє жінок в жовтих монаших рясах вибігають, щоб оглянути принесену людину. Наблизившись, зупиняються, бо помічають – вже пізно, він бездиханний і встиг посиніти. Ахур з побратимами не зупиняються, адже й самі знають, що несуть труп, а не пораненого. Прямують одразу в бік храму, що має найвищу вежу у фортеці. Над нею кружляє цілий вихор стерв’ятників.

Вже на верхівці, воїни кладуть ноші й починають знімати обладунок з мертвяка. Стелі нема, птахи сідають на стіни та голодним поглядом спостерігають за приготуваннями, слухняно чекаючи свого часу. Коли обладунок знято, солдати спускаються в підвал, до дверей з написом: «реліквіарій». За ними пуста зала, увійшовши до якої, один з них врешті порушує скорботне мовчання:

— П’ять днів ми з мейстром Людвігом розпродавали звідси все. Магістр наказав нам обміняти «розкішний непотріб» на те, що забезпечить перемогу.

— І ми перемогли, — Ахур поклав долоню на плече побратима, — Чесера, ми вижили і виконали його волю.

У відповідь, побратим ледь помітно закивав, але без тіні усмішки на устах чи надії в очах. Його обличчя видавало лише сум, як і у решти.

Лишивши обладунок у релікварії, солдати попрямували на вулицю, де розпалили маленьке багаття і посідали відпочивати. Монахині ж навпаки - замкнулися в храмі, щоб завершити поминальне таїнство.

Під час перепочинку, Ахур почав розглядати фортецю: її стіни, подвір’я, будівлі... Колись рідні та захищені, як лоно матері, тепер вони здавались мертвими і холодними, як проста груда каменів. Вітер блукав їхніми ходами, завиваючи, наче душі полеглих побратимів. Єдиним острівцем комфорту й досі видавався храм, але і його тепло було слабким, як тліючий вуглик, що падає у чорні глибини моря. Темрява і холод оточували, немов скоро поглинуть та розчинять у собі все навкруги.

Доки Ахур був у полоні гнітючої атмосфери, Чесера про щось розмірковував, дивлячись в бік храмових дверей. Двоє інших спершу перешіптувалися, а потім заговорили й до решти:

— Слухайте, ми тут з Майном порадилися і, короче, служити вже нікому, тож ми йдемо шукати кращу долю. Ви як?

— Тобто, куди це ви зібралися? — здивованим тоном запитав Ахур.

— Поки в місто, а там подивимось в кого золота багато і вмілих воїнів бракує. Гуртом легше контракт отримати, тож кличемо вас з нами. Що скажете?

Чесера сидів і просто слухав, все ще поглядаючи на двері храму. Здавалося, наче він вже все для себе вирішив і просто чогось чекає. Ахур натомість почав перепалку з Майном і Берестом:

— Ви ж клятву давали!

— І що? Ті, хто брав її вже мертві.

— Ви її ордену давали!

Берест не витримав і гримнув:

— І де він? У цій фортеці? В її бараках, коридорах, чи у великій вежі? А може на стінах? Ні, там порожньо, бо орден лишився в трупах, які гниють на полі бою. Він лишився у череві стерв’ятників, які зараз ховають великого магістра!

— І так само він лишився в нас! Ми тут, ми живі, ми несемо його волю, як останнє світло у океані ночі. Ми обіцяли вистояти, хай там що. Ви не можете піти!

Майн закрив очі й захитав головою:

— Не думав, що ти таке дитя наївне. Гаразд, з тобою зрозуміло, але ми з Берестом не лишимось у цьому царстві мертвих, — Майн поглянув на четвертого побратима, — Чесера, наздоганяй, якщо надумаєш з нами.

Берест і Майн рушили в бік воріт. Решта не стали їх зупиняти - Ахур не насмілився погрожувати силою одразу двом колишнім побратимам. Та й шкодити їм не хотів. А Чесера продовжував сидіти мовчки. Коли відступники вийшли за межі фортеці й зникли у пітьмі, навколо знову запанувала гнітюча тиша. Вона тривала, доки двері храму не відчинилися і з нього вийшли монахині. Побачивши їх, Чесера підвівся і пішов на зустріч:

— Стійте, — з посмішкою поклав руку на меча, — у барак і роздягайтеся!

— З глузду з’їхав? — гримнув Ахур, — Ти що це робиш?

— Знаєш, Майн та Берест в чомусь праві. Нема більше панів і нема заборон. Ми заслуговуємо винагороду за бій, за довгу службу і за те, що тягнули той труп сюди. Це місце може запропонувати нам лише двох переляканих монашок, але я не жадібний. Мені й цього вистачить. Особливо, після семи років целібату. Сьогодні я випущу пар, розважуся, а завтра знайду тих двох у місті. Приєднуйся, якщо яйця не відсохли.

Тут Ахур не витерпів - дістав меча і спрямував у бік побратима:

— Навіть не думай!

Чесер дістав меча у відповідь:

— Та в жопу тебе і всю цю грьобану мораль! Якби вчення ордену було правильним, цього б всього не сталося. Бог не дозволив би йому згинути, але доля дає чіткий знак. Я йду цих дівок порати і крапка! Заважатимеш - приріжу.

— Я не дозволю їх збезчестити.

— Твої проблеми…

Чесер замахнувся мечем. Ахур ледь встиг відхилити удар і наступним рухом спробував шокувати нападника - різко перейшов у наступ, щоб вибити з рівноваги та знезброїти. Не вдалося. Елемент несподіванки втрачено. Обоє ворогів мають приблизно рівні сили, досвід та стоять напоготові. Швидкої перемоги не буде.

Доки чоловіки відволіклися, налякані монахині тихо вислизнули з фортеці й побігли світ за очі. Їх зникнення не помітили, адже бійці довго обмінювалися ударами, не зводячи уваги одне з одного. З рештою, втома взяла своє: Чесеру не вистачило швидкості відбити удар, а Ахур зібраності, щоб правильно розрахувати силу. В пориві він заколов того, хто нещодавно був йому товаришем. З мечем у ребрі, поранений впав, харкаючи кров’ю. Погляд став наляканим, пустим, розсіяним, а згодом в очах вже не було видно свідомості – вони перестали рухатися.

Зрозумівши, що переборщив, Ахур вхопився за голову, але пізно думати й панікувати. Він бачив такі рани на війні і знав, що тепер не в змозі допомогти Чесеру. Життя швидко витікає з тіла і бар’єр між непритомністю та смертю тане. Останні миті - час, коли хочеться бігти, кричати, зупиняти кров, робити будь-що, але все дарма. Він ще тут, а за хвилину вже ні.

Лишившись на самоті з трупом, у темній фортеці, останній лицар ордену світанку зняв з себе лівий наплічник і поглянув на нього. Там був текст із металевих літер:

«Народжені у світлі дня, живем очікуванням ночі,

І не згасає наш вогонь, допоки є у кім горіти.

Наш меч, наш щит і дух наш невмирущий,

Стоять незламні аж до самого кінця.

І як прийде час сонцю почорніти,

Ми станемо останнім світлом.

Чекатимем новий світанок,

Запалимо вогонь з нічого»

Перечитуючи кодекс ордену, Ахур намагався зрозуміти чи правильно чинив сьогодні та що робити завтра. Але святе писання не дає однозначних відповідей. Воно лиш вказує примарний шлях і часто робить це двозначно.

***

Після ночі у міркуваннях, Ахур прийняв рішення лишитися у фортеці й продовжити слідування традиціям ордену. Рутинні полювання, молитви, прибирання та лісозаготівля іноді змінювалися паломництвами до богослужінь в найближчих містах. Там останній лицар ордену намагався завербувати нових адептів, але чутки про знищення та неприємні події з монахинями розлетілись всюди. Зневіра стала болючим, але не єдиним наслідком…

Одного разу до замку прийшли люди. Не багато, з два десятки, але озброєні. Помітивши їх ще на підході, Ахур піднявся на стіну, сховався за один із зубців і почав заряджати арбалети. Коли озброєна юрба зупинилася перед закритим входом, з її рядів вийшов лідер:

— Іменем короля покиньте цю фортецю!

Ахур відповів :

— Ця фортеця належить ордену і ми маємо грамоти, які це засвідчують.

— Орден знищено, — харкнув і сплюнув на землю.

— Ні, я останній лицар ордену.

Юрба почала реготати:

— Ні, ну ви чули? Орден з одного лицаря. Він ще й фортецю самотужки втримати хоче. Аха-ха…

Їхній лідер також посміхнувся, але продовжив з серйозним тоном:

— Кінчаймо цей спектакль. Ми не люди короля, але і твій орден вже ніщо. Відкривай ворота і дозволю приєднатися до нас. З ветерана вийде непоганий воїн. Будем разом «податки» збирати з околиць. Можливо, і до моєї правиці дослужишся, а там і король мені титул з цими землями офіційно дасть.

— Це землі ордену і я давав клятву берегти бідних, а не грабувати їх. Краще ви відмовтесь від розбою та ставайте на шлях праведний. Темрява гряде і …

— Боже! — перебив лідер розбійників, — От тільки не треба цієї кінцесвітівської дурні! Світ не гине, а змінюється, хлопче. Ним тепер керує не віра, а гроші. За пару років це зрозуміють навіть недомірки у селах. Не дуркуй, приєднуйся, поки кличу. Я щедрий і своїх не ображаю. Вірно, хлопці?

— Та-а-ак! — хором вигукнули посіпаки. Вони підняли свої списи, дубини і сокири в знак підтримки.

Ахур не поділяв їхнього запалу:

— Замок лишається вірним ордену. Йдіть звідси, бо прожену!

— Ти один проти нас сімнадцяти? Ха! Ну, спробуй…

Лідер розбійників вхопився за руків’я меча, але не встиг витягнути зброю. Арбалетний болт пробив його хауберк і влучив у живіт. Поранений впав і розбійники, котрі мали щити, збилися в купу, намагаючись його прикрити. Решта попрямувала до дерев’яних воріт і почала рубати їх сокирами. Ахур взяв наступний заряджений арбалет і знов вистрілив, а потім взяв новий і знов, інший і знов. Так він встиг підстрелити трьох, після чого беззахисна та налякана решта почала тікати врізнобіч. Лиш один з них заховався під стіну й поцілив з лука в лицаря. Стріла зрикошетила від сталевого наплічника і відповідь не забарилася. Стрілок не мав броні, яка врятувала б його від арбалетного болту.

Розібравшись з основною загрозою, захисник фортеці зосередив вогонь на купці, що повільно відступала, закрившись щитами. Зарядженими лишались ще три арбалети і пострілами з них він покалічив двох ворогів. Одному поцілив у неприкриту ногу, а іншому болти поранили руку, заглибившись у дерев’яний щит.

Нападники відступали поранені, розбиті та деморалізовані. Блискуча перемога вселила надію в серце Ахура. Наступного дня він з посмішкою на вустах і вогнем у серці пішов на чергове богослужіння, очікуючи, що тепер всі знову повірять в майбутнє ордену, але його не пустили до храму. Люд ховався від лицаря по хатах і той лише з прокльонів, котрі лунали у відповідь на привітання, дізнався чому так. Виявилось, що тікаючи розбійники виправдовували свою поразку байками, наче орден практикував чорну магію і тепер стіни фортеці захищають привиди його проклятих послідовників.

Ахур пробував заперечувати ці нісенітниці, розповідати як все було насправді, але марно. Ніхто не вірив, що він вистояв самотужки, та й брехня встигла розлетітись по всім околицям. Засмучений лицар вернувся до фортеці й з тих пір виходив звідти лише для полювання. Три роки він провів на самоті, в приготуваннях та молитвах, доки не настав день, якого орден водночас і чекав, і боявся…

***

Ранок був темний, як безмісячна ніч. Замість сонця на небо зійшла чорна куля, більше схожа на тліюче вугілля. Мороз слідував за пітьмою, як грім за блискавкою і ставав дедалі сильнішим. Через дві доби посіви почали мерзнути, а через тиждень випав перший сніг. Замість поселень, на горизонті виднілися тільки вогники: багаття, факели, десятки свічок в будівлях… На дев’ятий день один з вогників наблизився до фортеці ордену:

— Агов, привиди фортеці! Не обіймете свого побратима?

Ахур виглянув за стіну і побачив людей, один з яких мав знайоме обличчя:

— Майн? Що ти тут робиш?

— А де ще я маю бути у такий момент? Чорний світанок, як і попереджали пророцтва ордену…

— А хто це з тобою?

— Дружина та діти.

—Дружина та діти?

— Ага, впустиш погрітися, то познайомлю.

— Звісно, орден завжди радий прихистити подорожніх.

Ахур спустився зі стіни і відчинив ворота. Майн усміхнувся й обійняв побратима так тепло, що той вперше за три роки самотності відчув щиру радість. Гість вказав рукою на жінку:

— Це моя дружина – Ганка. Поруч Ніка та Берфоль. На руках Майн молодший.

— Бачу, ти часу не гаяв.

— Щось таке. Перший контракт приніс нам з Берестом непогані гроші – вистачало на безбідне життя, тож ми покинули службу. Він відправився у подорож навколо світу, а я купив хутір та сім’ю завів. А ви тут як, де Чесера?

Радість зникла з обличчя Ахура. Він згадав про події п’ятирічної давнини. Згадав ганьбу, якою вкрив себе їхній побратим. Згадав усе, але вирішив не порочити пам’ять про полеглого:

— На фортецю напали розбійники. Чесера бився, як лев і пав славною смертю.

— Так, до нас доходили чутки. Кажуть, дві сотні зібралось під стінами, але армія привидів не лишила живим ні шансу.

— Ну, не дві сотні, але без Чесера я б не впорався. Він утримував ворота, доки я відстрілював ворогів з арбалету.

— Боже, зігрій його душу, — майн опустив голову, в знак пошани.

— За вами ще хтось йде?

— Вогнів наче не видно, та й ніхто не казав, що збирається сюди. Дехто навіть думає, що це все прокляття чи помста ордену світанку…

Ахур зачинив ворота і повів Майна з сім’єю до офіцерського бараку де вже була розтоплена піч. Обігрівшись, попоївши та потеревенивши про минуле, всі полягали спати. Вночі їх розбудили копита. Багато, що й не злічити. Аж земля тремтіла. Здавалось, цілі ріки вершників мчать за стінами фортеці, а вслід за ними із сіл залунали крики людей.

Ахур та Майн з сім’єю сховалися до катакомб, попередньо загасивши все світло. Вони просиділи там три доби, доки надворі було чутно коней. Вони не знали хто напав, чому і звідки, бо у темряві не могли розгледіти орди кочівників, котрі зосталися без пасовиськ. Тікаючи від голодної смерті варвари на конях їли усе, що дозволить прожити ще хоч день: відібрані припаси, сіно, кору дерев, тирсу, корені, людятину… Не гребували ні чужими, ні своїми, ні мертвими, ні полоненими. Навіть дітей ловили та кидали в суп, або перемелювали в кашу. Тільки на «покинуту» і «прокляту» фортецю ордену уваги не звернули.

Коли сонце запалало знов, Ахур та Майн з сім’єю стали єдиними людьми у королівстві, хто пережив навалу.

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue