Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Каталоги Новинки Відео Новини Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Електронні книги Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
basketКошик
Книга дня
Знижка 50%
corner_white
Літературна кухня, або порадник прозаїка-початківця
Новини видавництва
new-news 04.07.2022
Розмова із Олександрою Шутко
new-news 18.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів зарубіжної літератури
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів інформатики
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів математики
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Слідкуй за нами:

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png




ГоловнаseparatorКонкурсиseparatorКодекс лицаряseparator6-story

Вітя і шахи

Вітя навчився грати у шахи ще до того як іти до школи. Цю премудру науку допоміг йому засвоїти дід Лукаш.

За 25 років радянських таборів, які «заробив» дід у «совєтів» за зв'язок з підпіллям УПА, став він гравцем високого класу. Довелось йому сидіти з людьми освіченими. Професорами, академіками. Карти були не для них. А шахи давали можливість зберегти навички у логіці та виділятися серед тих, хто за картами міг програти життя.

Вдома, в селі, у шахи ніхто не грав. Тож прийшлося дідові вчити внука, щоб мати колись суперника.

Мати, убачивши це, кричала на діда:

- Краще букви навчили б його писати й читати. Нашо йому ті коники переставляти. Хіба воно йому згодиться? Чи може хліба дасть? От не маєте, тату, шо робити.

- Шо ти там розумієш. То наука, краща за букви. Їх його в школі навчать. А цього тільки я зможу. Як проявить хист, то до всього буде здатен. Мислити буде вміти.

Дід возився з Вітею за кожної ліпшої хвилини. Вечорами, неділями та в часи, коли можна було від роботи спочити. Немічність, старість та зароблена по сибірах астма давали йому таку можливість.

Спочатку дід грав з внуком без ферзя та слона. Потім тільки без ферзя. Ще потім тільки без слона чи пішака. А з часом – на рівних.

Хист у Віті таки був. В діда вдався. Науку переймав, як дід дрова рубав. Прицільно, зосереджено та впевнено. Виграти ще не міг, але супротив вказував сильний. Часом дід аж лисину скріб, щоб знайти вихід з ситуації та не програти. Піддаватися старий не любив, не вмів і не хотів. Вважав, що таке на користь внуку не піде. Справжнім бійцем не буде.

Десь у п’ятому класі Вітя вперше у діда виграв. Той довго сидів аналізуючи програну партію. Нарешті піднявся та промовив:

- Талант у тебе, хлопче. Станеш великим шахістом. Зіграти таку партію не кожен зможе. Повір мені на слово. Я колись у таких майстрів вигравав, що куди там. Шо таке клас – я знаю. Талант. Безумовно талант.

Дідова похвала окрилила малого. До цього від діда такого Вітя не чув.

Щоб внук досяг більшого рівня, дід Лукаш виписав журнал «Наука та життя». В ньому завжди друкували складні шахові етюди. Не один день треба було голову ламати, щоб знайти вирішення.

Вітя брав листок з задачкою до школи і тихцем на скучних уроках корпів над вирішенням.

Однокласники, помітивши його захоплення, спочатку зацікавились, а потім швидко відстали. Нічого в тому не розуміли та не бачили в цьому ніякого інтересу. Знали, що Вітя збавляється зі своїм дідом у цю незрозумілу гру, та значення ніякого не придавали. Розвага для діда та й усе. Так і до вчителів дійшло.

Віті від того тільки краще. Ніхто не пристає з питаннями. Не лізе з допомогою чи підказками. Може собі хлопець напружувати мізки не відволікаючись, що дуже важливо для його заняття.

В тому році районне начальство зробило для сільських людей свято. Гучно назвали його фестивалем для колгоспників. На мальовничу дубову та ліщинову галявину в лісі завезли виїзні магазини, тир, поставили трибуну для виступів та нагороджень, вкопали лавчини для глядачів, відвели площадку для гри у волейбол.

А найголовніше для Віті – поставили столи для гри у шахи.

З райцентру привезли шахіста. Поважного дядька в двобортному синьому костюмі. Кандидата в майстри. Мав грати на десяти дошках одночасно. Показувати клас.

За столи сіли переважно люди, що приїхали з райцентру. Вони знали один одного по іменах. Напевне теж шахісти. Привезли для того, щоб показати їх сільському народу та щоб вони несли «культуру в маси».

Вітю спочатку брати не хотіли:

- Малий ти ще, хлопче. От підростеш трохи, тоді приходь. Он іди краще в шашки спробуй. В «чапаєва». То якраз для тебе.

За Вітю вступився дід:

- Та візьміть хлопця. Хай зіграє. Гляньте, як проситься. Шо вам, стілець пересидить? Всерівно дві дошки ще вільні.

Проти дідової логіки та прохань не встояли. Взяли.

Вітя дуже хвилювався. Не міг довго зосередитись. Як би дід Лукаш не штурхав під боки, то не зміг би й почати.

Але за звичною грою хвилювання кудись поділося. Вся увага перейшла на шахове поле.

Кандидат розправився з суперниками хвилин за десять.

На його велике здивування за столом залишився тільки малий п’ятикласник.

Підійшовши до хлопця, зосередившись на партії, чоловік у синьому костюмі прийшов до невтішного висновку. У малого є явна тактична перевага.

Кандидат підсунув стілець, сів і надовго задумався. Потім зробив хід, ще один і зрозумів, що суперник не для жартів. Аж спітнів районний шахіст. Програти якомусь піонерові та ще й на людях – то було геть ганебно. Але шансів ніяких не було.

Спасли кандидата глядачі. Чутка, що школяр обігрує маститого спеціаліста, швидко облетіла фестивальну галявину. Народ посунувся дивитися на сенсацію. Гравців оточив тісний натовп. Посипалися вигуки:

- Давай, малий. Покажи, як наші можуть. Провчи заїжджих.

Така гучна підтримка збила Вітю з зосередженості. І він зловив ґаву. Партія закінчилася внічию. Кандидат тихенько радів, бо це був не найгірший для нього варіант.

Люди вимагали зіграти ще раз, щоб виявити переможця, але Вітя швидко зметикував, що ризикувати невигідно. Слави в той день йому й так було достатньо. Тож вирішив схитрувати:

- Більше не можу. Мені мати наказувала, шоб у цій годині вже вдома був. А то достанеться мені.

І гайнув швидко подалі від шахових столів.

Вдома дід Лукаш сміявся:

- Ох і хитрун ти, внуче. Ох і хитрун. Ти бач, як викрутився. Вважай, шо два рази майстра переграв. Один раз за дошкою, а другий тим, як ти ловко втік від можливої поразки. Але то тільки на перший раз таке можна. Дальше ніколи від бою не біжи. Програєш – то програєш, але научишся боротися.

Слава – річ коротка. Потребує постійного підживлення. Фурор, зроблений Вітею на фестивалі, швидко забувся. Нових підстав для того, щоб звернули на нього увагу хлопець не давав.

Мати на здібності сина не зважала. Заставляла його полоти картоплю, пасти корову, виводити на вигін теля та робити все, що належало сільському хлопчаку. А ще школа, ровесники, футбол, цікаві книжки відривали від шахів.

Назад до них повертав дід Лукаш. Як тільки випадала нагода – він тут-як-тут:

- Ну шо, зіграєм партійку? А то розучишся як і ходити.

Вітя залюбки складав діду компанію.

Одного разу дід, програвши, сказав хлопцеві, що треба йому їхати в райцентр. Рівень підвищувати:

- Примітив я, - сказав дід,- шо шахісти там у парку, біля річки збираються. І отой наш знайомий кандидат там буває. Треба тобі з ними грати, а то я вже від старості втрачаю кваліфікацію.

В неділю дід видав онукові карбованець на дорогу та спровадив на автобус, що йшов до районного міста.

Перший виїзд вийшов невдалим. Вітя вибрав не ту компанію. Коли почав гру, то виявилось, що грають на гроші. З годинником. Та шукають способу, як надурити суперника.

Як тільки хлопець натиснув на кнопку годинника не тою рукою, якою пересував фігури, йому присудили поразку. За порушення правил. Та забрали гроші, які залишилися в кишені.

Вдома дід Лукаш дав нові настанови. На гроші більше ніколи в житті не грати. Про умови гри взнавати наперед. В суперники шукати тих, хто добре грає та не мухлює.

Наступного разу Вітя попав у правильну компанію. В ній був і знайомий кандидат. Школяр швидко завоював авторитет. Досвідчені гравці були шоковані майстерністю та рідкісним хистом малого. З ними Вітя відточив своє вміння.

Хлопця запросили на першість району. Вітя легко вийшов у фінал. Всі бачили, що хлопець непереможний.

На фінальні змагання напросився дід Лукаш. Він дістав зі скрині свою парубоцьку вишиванку та вручив онуку:

- Візьми, хлопче. Хай вона тобі буде талісманом і принесе удачу. Я, як її колись вдягав, то наче сили прибувало. Може покійна твоя прабаба шось знала та вишила таке, шо сили дає. І я тобі скажу – справді дає.

Сорочка була трохи завеликою, але в ній Вітя дійсно почув себе якось святково, піднесено та впевнено.

На тридцятому ході хлопець поставив супернику мат та став чемпіоном району.

Дід був на сьомому небі. Всі вітали хлопця та пророчили йому велике шахове майбутнє.

По дорозі додому вирішили нікому про перемогу не говорити. Ні в школі, ні вдома. Хтось буде заздрити, а хтось не зрозуміє, то краще до пори мовчати.

Через деякий час Вітю запросили взяти участь у юнацьких змаганнях. Хлопець легко переміг у районі, а потім і в області.

Вишиванки тепер на змаганнях не знімав. Дуже вже комфортно у ній почувався.

Пройшов ще час. Вітю офіційно запросили взяти участь в республіканських змаганнях.

Запрошення привіз у село сам заввідділом спортивної роботи області. Чоловік своє діло знав. Рекламу Віті зробив значну та ефективну.

Про вміння та досягнення хлопця в один день дізналися і в школі, і в селі, і в колгоспі. Всім було сказано, що то велика честь мати такого хлопця, який буде відстоювати область на таких високих змаганнях. Та ще й має дуже великі шанси їх виграти. Бо так кажуть всі спеціалісти.

Завертілося навкруг Віті. Катавасія почалася шалена.

Директор школи та вчителі вшанували його на загальному зібранні школи. Аплодували, тиснули руки, відзначали його скромність за те, що мовчав. І корили за це ж. Бо скривати такого не можна. Це для всієї школи пошана, для всього села і району. Виховали такого піонера.

Голова колгоспу вручив хлопцю новий костюм та черевики. Щоб мав у чому їхати до Києва. Настановляв, щоб без перемоги не вертався. Щоб бився до кінця та прославив село і колгосп.

У селі та школі всі стали цікавитися шахами. Школярі потягнулися до діда Лукаша, щоб навчив.

Дорослі дядьки хвалили діда, що такого внука виростив.

Обласний начальник хотів діда особисто вшанувати, але парторг колгоспу відбив. Розповів про дідове минуле. То начальник швидко вшився назад до своїх кабінетів, щоб не вимазатися об діда та щоб кар’єру собі не зіпсувати таким знайомством.

До столиці Вітя знову поїхав разом із дідом Лукашем.

В день змагань дід, як і Вітя, одягнув вишиванку. Так і з’явилися до палацу піонерів, де змагання мали проходити. В тролейбусі люди дивились на них, мовби на артистів, бо більше у вишиванках ніхто не ходив.

В оргкомітеті змагань до цього вбрання відразу придерлися:

- Що це вам, концерт художньої самодіяльності, що ви так повбиралися? Це ж юнацькі, піонерські змагання. Гляньте, всі учасники в шкільній формі, з піонерськими галстуками. А ви що, будете, як білі ворони між них? Не допустимо.

Дід виступив на захист:

- Покажіть регламент. Де там написано, в якій формі бути? Немає? Ну то давайте притримуватися порядку. Не ми ж його визначали.

Головний суддя змагань, Володимир Іванович став на сторону діда.

Вітя вступив у боротьбу за чемпіонство.

Він був на голову вищий у грі за своїх опонентів. Перші партії закінчив швидко та без всякого супротиву.

Володимир Іванович придивився до гри хлопця і аж загорівся від здивування:

- Молодець. Тут тобі , напевне, рівних не буде. Дуже сильно граєш. Тобі б на дорослому чемпіонаті вже пора виступати.

Змагання проходили в два етапи. На протязі двох днів.

Після першого дня головний суддя запросив діда з внуком у суддівську кімнату. Запропонував зіграти. Вітя знову здивував Володимира Івановича. Викрутився з дуже складної ситуації та звів гру в нічию.

- Знаєш, хлопче, - сказав суддя, - декілька років тому я був призером чемпіонату республіки. Грав тут з усіма відомими майстрами. Та й граю вже давно. Медалі не раз завойовував. Але такого ще не бачив. В такому віці і так грати. Це не абищо.

Діду і внуку було приємно таке чути. Від такого чоловіка.

День закінчився вдало. Після чого вирішили прогулятися містом. З’їли морозива. Пройшлися Хрещатиком, Андріївським узвозом, Володимирською гіркою. До свого готелю прийшли вже поночі. Не встигли роздягнутися, коли різкий стук у двері. Відкрили. На порозі двоє молодиків в однакових костюмах. Дід сходу впізнав хто вони такі та чого прийшли:

- Давайте, хлопці вийдемо в коридор, щоб малого не травмувати. Я ж бачу, по чию ви душу.  

Вітя принишк до дверей і слухав розмову. Незнайомці говорили з дідом Лукашем на «ти» та так жорстко і грубо, як ніхто і ніколи з ним не розмовляв:

- (рос.) Ты, старый заруби себе на носу – выигрывать малой не должен. Первое место поедет в Москву. Тебе, недобитому бандеровцу, как и внученку твоему в ваших националистических одежках там не место. Нам проблемы не нужны. Делай, что хочешь, но пускай малой в финале проиграет, а то худо будет. Ты нас знаешь. Цацкаться с тобой не будем. Мигом вернешься туда, где был. Смотри, мы дважды предупреждать не будем.

Дід повернувся до кімнати темний, мов ніч. Внуку нічого не сказав. Ліг спати.

На ранок, видно добре все зваживши, сказав:

- Ти, Вітька повинен виграти. Мені вже нічого втрачати . Відбоявся своє. Одною ногою все рівно вже там де вічний спокій. Так що вигравай, якщо зможеш.

Коли хлопець з дідом зайшли в зал для змагань, то побачили, як вчорашні незнайомці виходили з кімнати головного судді.

Змагання відновилися. За регламентом проходили вони у двох групах. Переможці груп зустрічалися між собою та визначали, хто буде чемпіоном.

В фіналі Вітя зустрівся з високим хлопцем, який був з вигляду явно дорослішим від інших учасників. На змагання його привіз на чорній «Волзі» батько. З вигляду великий начальник. Сидіти на місці не міг. Переживав за сина. Весь час бігав, ходив туди-сюди. Потирав руки. Заговорював з організаторами, суддями, щось шепотівся з тими, хто навідувався в незвані гості до діда Лукаша.

Вітя розправився з високим хлопцем дуже швидко. За хвилин двадцять. Через чотири ходи супернику світив мат.

Та в цей час на думку йому прийшла підслухана вчорашня розмова. Розум підказував, що настав той випадок, коли слухатися діда не треба, бо ті страшні та жорстокі люди неодмінно заподіють йому велике зло. Мабуть зведуть зі світу. Недаремно ж дід казав, що він вже одною ногою там.

Але так хотілося виграти. Так хотілося зробити останні чотири кроки та стати переможцем.

Сльози почали заволочувати хлопцеві очі, скривати дошку. Він боровся з собою і не знав, що робити. Рука сама тягнулася до фігур.

Добре, що глянув на діда, який сидів оддалік між глядачів. Глянув і опанував себе.

Рішення прийшло невідкладно, як це часто бувало в самій грі.

Вітя не натискав більше годинника. Його час став поволі просуватися до кінця.

Врешті решт стрілка годинника впала і гра закінчилась поразкою для Віті. Хлопець потиснув супернику руку. Поздоровив його з перемогою.

Ніхто нічого не зрозумів.

Один Володимир Іванович бачив, що відбулося.

 

По дорозі додому дід з внуком майже не говорили.

Вийшли з автобуса за два кілометри від свого села.

Стежка вела через високе жито посеред якого червонів мак та голубіли волошки. Віяло рідною стороною.

В тому високому житі дід Лукаш зупинив свого онука, одягнув йому на груди медаль, яку передав Володимир Іванович зі своєї колекції та урочисто промовив:

 - Перед нашим полем, перед нашим житом та небом нагороджую тебе, внуче, цією медаллю та оголошую ЧЕМПІОНОМ.

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue