Втеча з Діштарда

– Що ви робите? Припиніть! Не чіпайте дітей! Не чіпайте! – молода чорноволоса жінка розпростерла руки, намагаючись закрити собою чотирьох дітлахів, які боязко визирали з-за неї. П’ятирічна донька навзрид плакала, старші хлопчики намагалися триматися, хоча у найменшого, років восьми, очі блищали від стримуваних сліз. Вигнані з власної оселі, вони з жахом спостерігали як гвардійці викидають назовні їхні скромні пожитки, немов навмисне нищачи все, що ламалося. Керуючий обшуком, блідий молодик з підкрученими вусиками, нетерпляче плескав нагайкою по блискучому чоботу. Чорний плащ гвардійця здавався йому завеликим і робив схожим на мокру ворону.

– Це все, – повідомив підлеглий, обтрушуючи мозолясті руки. – Нічого протизаконного, але харчів в цієї фрау як для безробітної удови забагато.

– То тепер мені вже запаси робити заборонено? – глузливо поцікавилася жінка. – Що далі, кількість вдихів на день обмежите?

Юрба, що зібралася навколо, підтримала її схвальним гулом. Місцеві щільно обступили гвардійців, значно перевищуючи їх кількістю. Найбільш боязкі стражі порядку потягнулися до револьверів.

– Тихше! – гримнув командир, підійшовши до жінки. – На тебе поскаржилися, тож не корчи з себе невинну. З ним що?

Він вказав на найбільшого з хлопчаків, обличчя якого приховував надітий на голову мішок.

– Лепра, – швидко відповіла господиня. – Він заразний, гниє живцем.

– Справді? – гвардієць зловісно посміхнувся. – От зараз і перевіримо.

Швидким рухом він зірвав мішок з голови хлопчика і відсахнувся. Всі побачили вкрите короткою жорстокою щетиною коричневе обличчя, з важкою квадратною щелепою та іклами, які визирали з-під зімкнених вуст. Викритий малюк по-звірячому гарчав і зацьковано озирався.

– Орченя! – задоволено вигукнув гвардієць. – Хапайте його!

– Не смійте! – вигукнула жінка, марно намагаючись закрити його собою. – Він лише дитина! Дитина!

Попри її спротив гвардійці легко схопили малого орка. Він намагався кусатися, але йому вправно зав’язали рота і вдягли кайданки.

– Як ви знаєте три місяці тому орки, які проживали у вашому кублі, підступно напали на Діштард, – заявив командир, тепер постукуючи нагайкою по долоні у чорній шкіряній рукавичці. – Було спалено сім кварталів, загинули десятки людей, в тому числі дванадцять гвардійців. Відтоді ми не покладаючи рук працювали над викоріненням цієї оркської зарази. Та, як виявилося, дехто з вас, недолюдків, не відчуває себе мешканцем славного Діштарда і переховує його ворогів. Це державна зрада, фрау, і ви відповісте за неї по всій суворості закону.

– Він лише дитина! – ридаючи, вигукнула жінка. – Дитина. Ви відібрали у нього батьків, то бодай його помилуйте. Благаю…

– Замовкни, стерво! – гвардієць навідмаш вдарив її нагайкою. Жінка впала на землю.

– Мамо! – вигукнув молодший син, нарешті, даючи волю сльозам. Старший допоміг жінці підвестися, водночас не зводячи з гвардійця очей. Він нагадував сполохану дику тварину, ладну будь-якої миті кинутися навтіки. Чоловікові зробилося гидко і він сплюнув.

– Ці покидьки тримають людей як худобу. І жеруть їх, – багатозначно проказав він, копнувши полоненого малюка ногою. – Хтось ще вважає їх гідними співчуття? Може ти? Чи ти?

Натовп мовчав, пригнічений власною безпомічністю. Однорогий мінотавр присоромлено відводив очі, смагляві чоловіки у яскравих халатах – земляки побитої жінки – робили вигляд, що зайняті власними справами. Родина гоблінів боязко визирала зі своєї халупи десятком гостроносих зелених обличь. Жоден не наважувався сказати ні слова супроти гвардійця. Аж раптом…

– Що тут в біса відбувається? – пролунало наче грім з ясного неба. Натовп розступився, пропускаючи білявого чолов’ягу у потріпаному чорному плащі. Помітивши золоті еполети рядові гвардійці витягнулися, немов почувши «струнко», і навіть командир нервово ковтнув. Але помітивши стоптані запилені чоботи та уніформу старого зразка полегшено усміхнувся.

– Ти хто такий? – поцікавився він, не приховуючи зневаги.

– Штабс-гауптман Ганс Вольф, – відрекомендувався білявий. – Відповідальний за гетто на постійній основі. А хто ти і що робиш на моїй території?

– Обер-фенріх Фрідріх фон Шьорке,  – відказав вусатий. – Погано ти у своїх володіннях порядкуєш, Гансе. Ось, цілу родину зрадників упустив, які орка переховували. Серйозний злочин.

– Визнаю свій гріх, – люб’язно усміхнувся Вольф. – Дякую за поміч. А тепер передайте затриманих мені і покиньте гетто.

– І зоставити тобі найвеселіше? – лукаво підморгнув йому Фрідріх. – Навіть не сподівайся! Ми з хлопцями теж розважитися хочемо.

– Я б проведення досудового розслідування розвагами не назвав, – відказав Ганс. – Справа непроста і надовго затягнеться.

– Справді? Кинь придурюватися! Кому взагалі потрібен суд, щоб орка на палю наштрикнути?

– Я повторюю ще раз, обер-фенріху, – очі Вольфа зловісно звузилися і фон Шьорке помітив їх незвичний жовтуватий відблиск. – Гетто і його мешканці під моєю відповідальністю. Повертайтеся у місто і лишіть цю проблему на мене.

– А інакше що? – Фрідріх зиркнув на нього і навіть злегка штурхнув в груди. Ганс спохмурнів.

 – Я від тебе старший за званням, – нагадав він.

– А я від тебе по статусу, – посміхнувся фон Шьорке. – Тільки не кажи, що ніколи не чув моє прізвище? Я з роду засновників, Гансе. А ти такий самий щур з гетто, як і решта. Хіба що привчений їсти з рук.

Втомившись від суперечок, він вихопив револьвер і вистрілив орченяті у голову.

За кілька годин потому троє дітей зустрілися у покинутому напівзруйнованому сараї на межі гетто.

– Отож, дирижабль охороняє загін гвардійців, – оповідав довгов’язий темношкірий підліток, силою думки складаючи уламки розбитого горщика у цілу посудину. – Цілодобово.

– Тож на нього не потрапити? – запитав старший син побитої жінки. – Шкода.

– Не поспішай, Казиме, – заперечила десятирічна руда дівчинка, відганяючи надокучливу муху своїм коров’ячим хвостом. З її пишної вогненної чуприни визирали ледь помітні ріжки. –  Як і всі люди, а особливо наділені владою, його охоронці вражені смертним гріхом. Цей гріх зветься лінь. Стерегти дирижабль у центрі міста нема не від кого, тож, якщо вдень сторожі ще створюють видимість праці та відганяють гультяїв, то вночі сопять без задніх ніг, іноді для виду обходячи периметр.

– Головне, що всередині дирижаблю нікого не буде, – продовжив темношкірий. – Ні команди, ні слуг. Альбіонець подорожує один. Ми заховаємося серед речей, злетимо, а коли приземлимося, то чкурнемо геть.

– Після Діштарда він планує відвідати Сельджукську імперію, – згадалися Казиму міські чутки. – А в тамошньому університеті може вчитися хто завгодно, незалежно від статі, кольору шкіри чи наявності рогів та хвостів.

– От і чудово, – усміхнулася дівчинка. – Не знаю як вам, а мені не терпиться вибратися з гетто.

– Чому, Лаві? – щиро здивувався Казим. – Сукуби одні з небагатьох, хто тут розкошує. Просто дочекайся повноліття і купатимешся в грошах.

– Мабуть, тобі важко це уявити, але я не мрію стати головною зіркою «Квітки Розпусти», – відказала руда. – В мене інші плани на майбутнє, бажано, без торгівлі тілом.

– Але ж ти сукуб, – нагадав хлопець. – Це твоя природа.

– Той що? – Лаві навіть хльоснула хвостом від обурення. – А твоя природа скакати без сідла і влучно стріляти. Але ж ти народився в гетто, тож жодного разу не їздив верхи і не тримав лука в руках.

– Лаві права, – підтримав її підліток. – Ми маємо самі визначити нашу долю. Наші батька жили в інші часи, ходили по іншій землі, вирішували інші проблеми. Те, що було правильно для них, нам вже не підходить. Те, що підходить нам, не годитиметься нашим дітям. В мене немає відповідей на всі питання та в одному я впевнений: з гетто потрібно тікати. Ви згодні?

– Так, Ігі, – не вагаючись, відповіла руда.

– Так, – кивнув Казим. – Але як?

– Ми змішаємося з гвардійцями, дочекаємося вдалої нагоди, а тоді проберемося на дирижабль, – розповів свій план Ігі. – Замки чи засуви мені не завадять. Щойно опинимося всередині, надійно ховаємося, а далі привіт Сельджополь! Але нам без тебе не впоратися.

– Що від мене потрібно? – діловито спитав Казим.

– Форма гвардійця, – відповів підліток. – Я змушу її рухатися, Лаві створить голос, ми сховаємося під плащем. Але без форми нічого не вийде.

– І де мені її взяти? – розгубився хлопець.

– Не корчи з себе дурника! – засміялася Лаві. – Все гетто знає, що замість «Квітки Розпусти» Вольф до твоєї матері ходить. Дочекайся поки вони поснуть і стягни форму.

– Але ж він здогадається! – вигукнув хлопчак.

– А яка різниця? – Ігі зазирнув йому у вічі своїми чорними очима. – Коли ми втечемо, все що зостанеться тут не матиме жодного значення.

– Мені треба подумати, – відповів Казим, підводячись.

– Добре, – підліток замружив очі і складений ним глечик одразу розсипався. – Тільки не надто довго. Дирижабль не чекатиме.

– Ви справді думаєте, що все вийде? – вкотре запитав Казим, коли вони хиткою ходою вийшли з провулку і опинилися навпроти повітряного вокзалу. – Ще не пізно повернутися.

– Для мене пізно, – похмуро відказав Ігі, переводячи подих. – Й взагалі, чого ти ниєш? В тебе найлегша роль. Це мені вас тримати доводиться.

– Хлопці, не сваріться! – обірвала їх Лаві. – В Сельджополі внеском поміряєтеся. А зараз треба потрапити в дирижабль. Зосередилися і ходімо. Лівою-правою, лівою-правою!

До шпичастої огорожі повітряного вокзалу наближався начебто звичайний закутаний в плащ гвардієць. Насправді його головою, з прихованим за піднятим коміром обличчям був Казим. Поряд з ним, під плащем, ховалася Лаві, а ноги у стоптаних чоботах належали Ігі. Вся ця чудернацька конструкція утримувалася лише завдяки силам темношкірого, тому ніхто не хотів випробувати долю і надовго затримуватися серед гвардійців.

Щойно вони наблизилися до охоронців як один з них окрикнув прибулого:

– Пароль?

Діти похололи, збагнувши, що ще ніколи не були так близько до провалу.

– Який ще в біса пароль, салаго? – застудженим басом відказала Лаві. – Наклюкався чи що? Ще раз мене зачепиш, до ганебного стовпа прив’яжу, зрозумів?

– Так, гер офіцер! – переляканий гвардієць виструнчився, приставивши руку до скроні. – Такого більше не повториться, гер офіцер!

– Отож бо, – задоволена собою, крекнула дівчинка. – Вільно, хлопче.

Лаві не помилилася: охоронці займалися чим завгодно, крім нагляду за дирижаблем. Хтось хропів у будці, інші грали в нарди, ще кілька попивали чай або ж щось міцніше. Один відповідальний хлопчина старанно карбував крок вздовж огорожі, нудьгуючи в очікуванні світанку. На зайвого гвардійця ніхто не звертав увагу і Ігі рішуче потупцював у напрямку дирижабля.

Трап опустився сам собою, запрошуючи їх піднятися на борт. Скинувши додолу більше непотрібний плащ, Ігі та Лаві швидко збігли по ньому і здивовано обернулися, не побачивши поряд друга. Казим стояв внизу, здаючись незвично маленьким та самотнім з палуби гондоли.

– Не барися! – покликала його Лаві, намагаючись крикнути пошепки і потерпаючи очікувану невдачу. – Чого застиг?

– Я залишаюся, – похитав головою хлопець.

– Зовсім з глузду з’їхав? – обурилася дівчинка. – Ми надто далеко зайшли, щоб відступати. Запізно ти схаменувся, боягузе!

– Хіба сміливість в тому, щоб втекти, покинувши все напризволяще? – відказав Казим. Від огорожі долинули перемовляння гвардійців, змусивши його злякано обернутися. – В нас обмаль часу. Я щиро ненавиджу гетто і розділяю ваше бажання забратися звідси світ за очі. Але я не такий як ви. У мене є родина і вони моя відповідальність. Можливо, зараз я роблю найбільшу помилку у житті, але це мій вибір.

– Ти точно певен? – запитав Ігі, вчепившись в борт. – Другого шансу вже не буде.

Казим кивнув:

– Бувайте, друзі. Живіть щасливо і не сумуйте за мною.

Він дременув геть, вискочивши прямо на ошелешених гвардійців. Засліплений ліхтарем, хлопчина помчав в протилежний бік. Отямившись від несподіванки, охоронці погналися за ним.

Лаві шморгнула носом і сердито витерла кулачком зрадницькі сльози.

– Прощавай, Казиме, – промовив Ігі і, поклавши руку дівчинці на плече, звелів: – Ходімо. Ми повинні сховатися до приходу альбіонця.

Дужі руки схопили Казима за сорочку, але хлопчина вирвався, розірвавши її. Не гаючи часу, він метнувся до огорожі і протиснувся між ґратами. На якусь мить хлопцю здалося, що він застрягнув, але втягнувши живіт, втікач зумів висковзнути на волю. На його біду, гвардійці не збиралися його відпускати, тож Казимові довелося втікати від них вулицею.

За кілька кварталів обурені крики та стрибаючі вогні гасових ліхтарів помітно віддалися і хлопчина наважився перевести подих. Піт заливав чоло, в боку боляче кололо, а дихання з хрипом виривалося з грудей. Похитуючись, Казим побрів вперед, аж раптом з-за рогу вигулькнула висока постать у чорному плащі. Він спробував втекти, але гвардієць виявився спритнішим і міцно схопив його.

Коли переслідувачі наблизилися, вони побачили свого колегу, який тримав за зап’ясток чорнявого хлопчину.

–Дякую, що впіймали його, гауптмане, – підійшовши, посміхнувся їхній командир, розгледівши золоті еполети. – Цей недомірок вештався на повітряному вокзалі. Певно, красти збирався, приблудний мерзотник! Передайте, будь ласка, його нам для допиту.

– По-перше: я обер-гауптман, – холодно промовив Ганс, притягуючи Казима до себе. – По-друге: ви обізналися, офіцере. Це мій син, з яким ми вийшли на нічну прогулянку містом. Хлопець, якого ви шукаєте, щойно промчав повз. Раджу пошукати його он в тому провулку.

Командир махнув рукою, відправляючи гвардійців у вказаному напрямку.

– Дозвольте поцікавитися, обер-гауптмане, – неприємно вишкірившись, сказав він. – Чи не запізно для прогулянки, тим більше з дитиною?

– Наші вподобання я зоставлю без пояснень, – відказав Вольф. – Прослідуйте за своїми людьми, офіцере. Втікач міг поцупити щось цінне і вам не варто його упускати.

Козирнувши, гвардієць пробурмотів крізь зуби слова прощання і зникнув у провулку. Провівши офіцера враженим поглядом, Казим недовірливо спитав:

– Так просто?

– Субординація наше все, – пояснив Ганс. – Тільки аристократичні виродки, типу Фрідріха, можуть її ігнорувати. Прості ж хлопці розуміють, що найменша суперечка зі старшим по званню коштуватиме їм місця в гвардії і намагаються не ризикувати. Сам від цього страждаю, але іноді й найгірше можна обернути на користь. Я заслужив свої еполети кров’ю, тому гріх не скористатися їхньою перевагою. А тепер ходімо додому, твоя мама хвилюється.

Трюм, супроти очікуваного, виявився майже порожнім. Ігі резонно припустив, що його завантажать перед відльотом і їм краще підшукати інший сховок. Після блукань зануреними в темряву каютами, його вибір зупинився на крихітній комірчині поряд з рубкою, в якій зберігалися відра, швабри та інший господарський мотлох. Звісно, мандрівнику могло спасти на думку прибратися під час польоту, але це здавалося малоймовірним. До того ж, що він зробить, якщо їх знайде. Викине за борт? Нехай тільки спробує: сила Ігі допоможе йому здолати будь-якого дорослого.

Виснажені фізично та душевно, діти швидко заснули. А прокинулися вже серед хмар.

Чи здійсняться їхні мрії? Час покаже, та ми розпрощаємося з малими відчайдухами тут, залишивши їх насолоджуватися своєю перемогою.