Видавництво Навчальна книга - Богдан
Видавництво Каталоги Новинки Відео Новини Співпраця Де придбати Контактні дані Доставка і оплата Електронні книги Foreign Rights
Телефони для замовлення:
phone_num (067) 350-18-70
basketКошик
Книга дня
Знижка 50%
corner_white
Редактор і переклад. Основи видавничої роботи з відтвореними текстами: навчальний посібник
Редактор і переклад. Основи ви... Губарець В. В.
60,00 грн
30,00 грн
crt до кошика
Новини видавництва
new-news 16.08.2022
Що таке етеропанк на прикладі творчості Кшиштофа Піскорського
new-news 04.07.2022
Розмова із Олександрою Шутко
new-news 18.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів зарубіжної літератури
new-news 17.02.2022
Безкоштовний вебінар для вчителів інформатики
Дізнайтесь більше про конкурси від видавництва Навчальна книга - Богдан!
Технічна підтримка
  (пн.-пт., з 9.00 до 18.00)
mail support@bohdan-books.com


Як зробити замовлення?
Способи оплати
Доставка замовлень
Умови доставки, оплати і повернення
Політика конфіденційності



Слідкуй за нами:

pravo_vydavec.png

pravo_dogovir.png




ГоловнаseparatorКонкурсиseparatorНе всміхайся мені щиро

Не всміхайся мені щиро

   - Мамо, мамо!

  - Жахіття наснились?... Знову проспала!... Гаразд синку, надівай окуляри і навушники, проковтни пігулку... Коли виконаєш, відкрию жалюзі…. Домовились?

  - Гаразд…. Чому ми завжди прокидаємось в темряві? Чому спершу не відкриємо ті  жалюзі?

  - Я вже казала, так робити не можна! Це закон, який почав діяти ще до твого народження. Сонячне Місто - єдине вціліле у зовнішньому світі. Колись, сонце за якусь мить стало вбивчим і не лише для зору, тому потрібні ще й навушники, щоб вберегти мозок. Таблетки допомагають боротися з наслідками ультрафіолету, наче вітаміни.

  - Хм… Хіба через вузьку щілину сонце може нашкодити?

  - Тобі тринадцять років, а ти досі не знаєш, що - може? Що вас тільки у тій школі навчають?

  - ... Що наше місто - Єдем, найпрекрасніше з можливих.

  - Так, важко уявити щось гарніше.

  - А, що там, за межею, де небо чорне?

  - Темне Місто, де розруха і відчай.

  - Не розумію, чому жоден із мешканців Сонячного Міста ніколи не відвідував зовнішній світ і чому, вони не можуть потрапити до нас... Можливо - не бажають?

  - Хто ж їх впустить?... А щодо відвідин тих країв, вважаю немає бажаючих туди потрапити. Це очевидно… Годі запитань! Все зробив?... Я відкриваю жалюзі.

  - Зачекай, я не можу знайти...

  - Завжди ти залишаєш усе де попало!

  - Чому ми не можемо запалити, наприклад, свічку, чи будь-який інший вогник, щоб не блукати в темряві?

  - Свічку?!... Яку ще свічку?... І звідкіля ти чув про вогонь?

  - Не знаю.

  - Забудь і ніколи більше не згадуй! Якщо почують вартові - тебе виженуть з міста!... І мене - також. Розумієш, сталися деякі хімічні процеси, що змінили склад повітря, від впливу “іншого” сонячного світла… Тепер воно стало вогненебезпечним. Будь-який зовнішній термальний вплив може призвести до знищення життя!

  - Дивно якось… Але гаразд, домовились.

  - То що, знайшов?

  - Так і навіть надів... Пігулку проковтнув… І навушники - теж.

  - Гарно пожартував... Ходімо вже...

 

 Стефан разом з мамою Марією вийшли з просторого, збудованого в готичному стилі, помешкання і одразу опинились на чудовій алеї, з будинками наче з картинки, на будь-який смак та колір.

   Рівномірно підстрижена зелена трава була схожа на ковдру, якою було встелено геть усе, окрім доріжок.

   Газонами бігали тварини, за грайливістю яких можна було спостерігати безкінечно.

   Коти, собаки, єноти, якісь дивні птахи - все було неймовірно гарним, строкатим і  кольоровим.

  Прогулюватися цією місцевістю - одне задоволення. Та й вибору, власне, не було, через те що багато років тому потрапили під заборону всі види транспорту, які нещадно забруднювали повітря, руйнуючи і без того вразливий світ. Але всім до цього було байдуже, адже когось, хто б пам'ятав технологічні часи, залишились одиниці, тому решта, хто виріс на оздоровчих прогулянках, не могли сумувати за тим, що не уявляли.

   В Сонячному Місті було, як завжди, тихо і затишно. Перехожі усміхались один одному при зустрічі. Ніхто нікого і ніколи не ображав, адже це було неможливо, якщо тобі завжди усміхаються.

   Навіть вартові, які стояли на кожному розі, теж виглядали життєрадісними, маючи єдине завдання; слідкувати, щоб мешканці носили щільні окуляри, навушники і завжди правдиво відповідали, що вранці вжили життєво необхідну пігулку...

   Марія зірвала з дерева улюблений фрукт Стефана - манго, поклала його разом з  бутербродом до наплічника, поцілувала сина в щоку і лагідно штовхнула у напрямку східців школи.

  Це був перший день після канікул, яких на думку Стефана, було навіть більше, ніж потрібно.

  Щоразу після чергового відпочинку у класі ставало все менше учнів. Казали, що найуспішніших переводили до учбових закладів, для більш обдарованих дітей. Це важко було уявити, адже їхня школа вважалась бездоганною.

  Приміщення класу потопало в рослинності та вазонах, що насичували і без того чисте повітря додатковою свіжістю.

  Учнів було десятеро.

  Перед канікулами їх налічувалось дванадцять. Двох щасливчиків, за словами радісної вчительки, перевели до кращої школи.

  Стефан пригадував, що вони ніби не відрізнялися від інших успішністю, навіть навпаки, останнім часом лише мовчали і чомусь не припиняли усміхатись.

  Минула половина уроків. Настав час обідньої перерви.

  Стефан разом з іншими вийшов до шкільного парку зі старими дубами і смарагдового кольору газоном.

   Інколи він помічав, що раніше бездоганна територія, після обіду шкільних нечупар, миттєво ставала знову прибраною, коли вже в класі визирав з вікна. Мама переконувала, що він просто не встигав помітити прибиральників, які діяли напрочуд швидко... Напевне, що так і є... Вона ніколи бреше.

   А от він вперше у своєму житті збрехав!

   Стефан просто не бажав її засмучувати, зізнавшись, що напередодні загубив на цьому самому газоні, свої пігулки, які, як відомо, могли занадто швидко утилізуватися блискавичними прибиральниками...

   Він дістав манго і замріяно понюхав. Дуже вже подобається йому цей аромат свіжої хвої.

  Дивно, запах був інший, ніж зазвичай.

  Можливо, фрукт не дозрів...

  Стефан знизав плечима і відкусив шматок червоно-зеленої смакоти.

  Що це?... Він одразу відчув нестерпний присмак, гіршого за який ще не знав. Хлопець виплюнув кусінь і вперше в житті скривився.

  Стефан помітив краєм ока, як сусіди-школярі підозріло покосилися на нього і щоб не привертати до себе зайвої уваги, перейшов у віддалене місце, де спробував позбутися неприємного присмаку, з'ївши бутерброд. Скуштувавши, він відчув ще бридкіший смак і дещо незрозуміле, що не траплялося з ним ніколи; очі стали вологими і з них потекли теплі струмені, лоскочучи повіки та унеможлививши здатність дивитися.

  Бідолашний не знав, як вдіяти. Очі пекли жахливо і Стефан відчув стан паніки, - коли вже байдуже все на світі.

   Він заплющився і зробив те, що є найзабороненішим - зняв окуляри.

   “Сльози” - згадав він, що колись чув від викладачів про вологу на очах, як забуте явище, коли життя було надто жахливим і без них не минало жодного дня існування людей, тепер, Сонячного Міста.

   Стефан довго витирав сльози і зрештою заспокоївшись, почав навпомацки шукати окуляри.

   Зрозумівши, що він зовсім не орієнтується у просторі, до тієї паніки додався ще й розпач.

   Голосів школярів, на щастя, більше не було чути. Добре, що вони вчасно повернулись до класів, адже хтозна, яке покарання очікує, якщо хтось побачить його в такому стані.

   “Що робити?!... Що робити?” - лише це крутилося в голові.

  Минуло трохи часу, Стефан намагався заспокоїтись, але нав'язливі питання: “Що сталось?” і “Чому їжа стала бридкою?”, не дозволяли цього зробити як слід.

  Зрештою змирившись, що покарання не уникнути, він почав міркувати і вирішив:

  “Кляті окуляри десь поруч... Я лише гляну оком... Якщо осліпну, то лише на одне, і про мій злочин ніхто не дізнається!”

  Глибоко вдихнувши і затуливши одне око долонею, він розплющив інше... Навіть не розплющив, а кліпнув… Але і цього було досить, щоб зрозуміти - немає ніякого сліпучого вбивчого світла!... Навпаки!

   Розплющивши, цього разу два ока, він завмер жахнувшись від побаченого; світ, без окулярів, був зовсім інший!

   Те, що вважалось зеленою травою, виявилось сміттям з використаних речей та залишками того, що вважалось їжею... На деревах, замість листя, майоріли целофанові пакети, клапті матерії, а ще на гіллях вигойдувались дивні чорні страхітливі птахи... Донедавна розкішна школа виявилась занедбаною будівлею з частково зруйнованим дахом і покошеними стінами!

   Геть усе потопало в смітті і бруді, сморід від яких завдавав ніздням Стефана справжнього болю, через що в нього знову потекли сльози.

   Все було таким, як розповідали викладачі і навіть мама, про часи колишнього жахливого життя.

   “Що ж це таке?! - подумки, чи вголос, запитав себе хлопчина. - Може я отруївся і мені все ввижається?”

   Почулися кроки.

   Думки десь зникли і Стефан принишк за деревом. Доріжкою йшов один з вартових міста; бородатий, замурзаний, весь у лахмітті.

   Хлопчина затамував подих, опустив погляд і лише тепер звернув увагу, власне, на свій одяг, що мало чим відрізнявся від “вбрання” охоронця. Жахнутись він не встиг, адже наступної миті навіть зрадів, побачивши свої окуляри та залишки того сміття, яке нещодавно намагався з'їсти.

   Вартовий зупинився, глянув обабіч і не помітивши нічого підозрілого, попрямував далі.

   Стефан підняв окуляри і зрозумів, що опинився у досить складному становищі, адже, якщо він їх надіне, все одно навряд чи зможе їсти, або навіть торкнутися цієї гидоти, по якій вже повзали небачені дрібні сірі істоти, схожі на шило.

   “Не надіну... Не зможу... Залишилось позбутись навушників... Може не треба?... Що буде - те буде!”

   Після тривалих вагань, він чомусь знову заплющив очі і ще деякий час посумнівавшись, позбувся громіздких навушників.

   Разом із прохолодою вуха відчули дещо не менш моторошне, ніж побачили очі; ті чорні птахи страшно горланили, звідусіль чулися жахливі крики і волання невідомих тварини, а ще людські стогони, наче в передсмертній агонії.

   Стефан затулив вуха і не в змозі більше витримати побаченого і почутого, незважаючи ні на що, побіг щодуху в напрямку свого будинку.

   Їхнє житло він пізнав лише за місцем розташування. Там, де вранці стояв  розкішний будинок, знаходилась якась халабуда, геть занедбана!

  “Невже, все інше?” - гадав Стефан в розпачі.

   Неохоче завітавши до “будинку” і не перестаючи жахатися облаштуванню, він зайшов до своєї кімнати і одразу закрив важкі жалюзі...

   Здавалось, ніби час зупинився… Наче нічого не трапилося... Ніби то був сон... Або, він спить досі?

   Так тривало до тих пір, доки не почувся голос Марії:

  - Ти вдома?... Молодець... Навіщо жалюзі закрив?...Спати ще рано.

  - Ні! - крикнув Стефан, але світло вже потрапило у кімнату.

   Марія скрикнула ще голосніше, побачивши, що син без окулярів і навушників.

  - Що ти накоїв?! - намагаючись затулити долонею йому очі, голосила вона. - Негайно надінь захисні гаджети!

  - Зажди! - Стефан відскочив убік позбувшись долоні матері. - Чи ти не розумієш, я ходжу пів дня без окулярів і досі не осліп! Навпаки, побачив те, що насправді нас оточує!... Нас оточує жахіття! Все - брехня!... Сонячне Місто - пекло, потопаюче в бруді і нещастях.

  - Так, знаю... - здивувала мати в безсиллі впавши на старий диван. - Я про це дізналась, коли ти народився… Мені дозволили на мить позбутись клятих окулярів і всього іншого, але тільки для того, щоб я вберегла тебе від жахливої правди, дізнавшись про яку, ти, скоріше за все, загинеш!... Я мусила брехати, як будь-яка мати, чи батько... Колись і ти про все дізнався б... Пізніше, коли теж не мав би вибору.

  - Брехня! Все життя - брехня!

  - Пробач!

  - Як жити далі?

  Марія зняла окуляри, витерла сльози і повернула сина обличчям до вікна:

  - Дивись!

   Стефан не одразу зрозумів куди потрібно дивитися, але за мить його осяяло і він вперше за сьогодні справді щиро усміхнувся.

   Темне місто, де навіть хмари завжди були страхітливими і звідки, здавалось, шириться страх… Виявилось, що небо над ним прозоріше, ніж над Сонячним Містом, у фантомних окулярах.

 ... - Якщо все брехня, думаю - там справжнє життя... Тобі тут не місце... Ти - інший... Сьогодні вночі готуємося до втечі.

 

  В мерехтливому сяйві зірок нічне Сонячне Місто здавалося ще більш страхітливим, де шляхами блукали привиди-вартові, охороняючи “спокій”, безперечно сплячих мешканців.

  Марія і Стефан крадькома просувалися від будинку до будинку, від дерева до дерева... Від подиху до подиху.

   Ближче до меж міста, вартових ставало все більше.

   Коли мовчазне, беззвучне пересування почало доводити нічних порушників до істерики, вони нарешті помітили кордон.

  Численні стовпи були обмотані дротами, на яких звисав непотріб; порожні пляшки, металеві банки і незмінні целофанові пакети.

   Охоронці, біля кордону, стояли на досить близькій відстані один від одного. На щастя вони вони нагадували незворушні статуї, зосереджені лише на одній точці перед собою.

  - Нам не вдасться! - прошепотів Стефан.

  - Ми зможемо! -  переконувала Марія. - Якщо будемо рухатись наче тінь!

   Стефан лише тепер зрозумів, що мати давно виношувала схожий план втечі.

   Марія повільно вийшла із засідки і взявши сина за руку, зробила перший повільний крок.

   Нічого не сталося... 

   Ще один...

   Коли до кордону залишилося лише п'ять кроків, Стефан ледве стримався, щоб не побігти щодуху.

   Мати відчула це і міцно зжала його долоню.

   Нарешті дійшли...

 Але виявилось, що дріт був ніби сплетений з голок і лез бритви, до яких навіть подумки торкнутися було боляче.

  - У нас лише дві, три секунди. - прошепотіла мати. -  Після того, як опинишся на іншому боці, біжи не оглядаючись.

  - Так. - ледь чутно відповів син.

  - Приготуйся... - наказала вона тремтячим голосом і наступившим однією ногою на край дроту внизу, схопилася руками за той, що був вище, від чого утворився лаз, і крикнула. - Хутко!

  Стефан проліз і незважаючи на рани від порізів, щодуху побіг.

 - Нам вдалося! - через деякий час, нарешті без остраху промовив він.

  Але позаду ніхто не відповідав.

  Стефан зупинився і оглянувся.

  Нікого!

  Він лише встиг побачити, як вартові схопивши Марію поволокли її у темряву міста.

  - Мамо!... - стримуючи голос, промовив Стефан, пізно здогадавшись, що це і був план матері; врятувати його, принісши себе в жертву...

  Ось вона, межа дивовижного сяючого міста.

  Втікач здивувався, побачивши на кордоні вартових, які щоправда відрізнялися від попередніх охайним виглядом, щирими усмішками, а головне - відсутністю окулярів та навушників.

  - Хтось врятувався! - проголосив один з них, наблизившись та допомагаючи стомленому хлопцеві дістатися будівлі, що тягнулась вздовж усього освітленого кордону.

  Всередині будівлі було чисто і охайно.  

  Охоронець провів перебіжчика до дверей однієї з кімнат в коридорі і постукавши, чемно попросив дозволу увійти.

   Привітний голос відповів згодою.

   За столом Стефан побачив поважного віку жінку з лагідною усмішкою:

  - Вітаю, ти єдиний, кому пощастило дістатись Лелітного Міста! Розкажи, як живеться в тому похмурому місці?

   Хлопець почав розповідати; про жах, що оточує мешканців Сонячного Міста, гидоту, яку доводилося їсти, жахливі умови існування і підозріле зникнення людей… Про те, що він щасливий, адже нарешті пізнає справжнє життя.

  Жінка щоразу співчувала, змінюючи щиру усмішку на глибокий, хоч і нетривалий, сум.

  Хлопцеві хотілось знову розплакатись, тепер від щастя, але він стримався і усміхнувся у відповідь.

 ... - Тепер все буде добре; найсмачніша їжа, прекрасна школа, проживання в чудовому будинку... Все забудеться...

  - Дякую! - невзмозі стриматись,все ж розплакався Стефан.

  - Не варто. - наче засоромившись усміхнулась мешканка Лелітного Міста. - Щоправда, тобі потрібно призвичаїтися до нових чудових умов і перш ніж ти залишиш прикордонну зону, мусиш ознайомитися з інструкцією. А ще…

   Стефан взяв до рук папірець із написами дрібним шрифтом і лише потім почув, що мусить завжди мати з собою дещо, про що йшлося в цій інструкції…

 Навіть не розпочавши читати він опустив документ і придушено закричав, побачивши на столику перед собою; окуляри, навушники і коробку з пігулками...

  
Логін:      
Пароль:

ent Реєстрація    ent Забули пароль?
Вкажіть свій емейл


Коментар
ajax-loader-blue