Все літо наче ніч одна. 100 оповідань. Том другий : у 2-х кн. Кн.2

Фіннеґан

Сказати, що справа Фіннеґана переслідує мене все життя, означає вельми недооцінити значущість подій, які, зрештою, і призвели до фінальної трагедії. Тільки зараз, коли мені минув сьомий десяток, наважуюся я записати цю історію. І нехай у враженого поліцейського буде привід, схопивши кайло та заступ, або бігти відкопувати мою правду, або ж, навпаки, поховати мою брехню. 

Факти такі:

Троє дітей заблукали та зникли. Їхні тіла знайшли в гущавині Чесемського лісу, й на жодному не було виявлено ознак насильницької смерті. Однак із них висмоктали всі життєві соки. Зосталася тільки шкіра — діти скидалися на збляклі ягоди винограду, які палюче сонце до краю висушило бездощовим літом.

Щойно збідовані рештки нещасних дітей були знайдені, відразу ж поповзли свіжі чутки про вампірів та інших почвар зі схожими кулінарними уподобаннями. Такі міфи завжди йдуть услід за фактами, від яких волосся на голові стає дибки. Патякали, що лише цвинтарна потвора здатна зжерти та знищити три життя, а ще не один де­­сяток — занапастити. 

Дітей поховали у найсвятішій землі. А невдовзі після цього сер Роберт Меррівезер, гідний претендент на посаду Шерлока Голмса — і котрий тільки через скромність відмовлявся від цього титулу — пройшов крізь десять дюжин дверей своєї старовинної садиби та рушив на пошуки жахного викрадача життів. Додам, що з собою він узяв ще й мене — нести бренді та парасольку, а ще попереджати про підступні чагарники, які чатують на подорожніх у тому темному та загад­­ковому лісі.

Сер Роберт Меррівезер, кажете?

Саме так. А ще сто та ще дванадцять чудових дверей у його замкне­ному будинку.

Чи користувалися тими дверима? Лише кожними дев’ятими. Як же вони опинилися в старій садибі сера Роберта? Колекціонер дверей, він сам замовляв їх з Ріо, Парижа, Рима, Токіо та Центральної Америки. Розжившись новим екземпляром, він чіпляв двері так, щоб їх можна було роздивитися з обох боків на стінах верхніх або нижніх покоїв. А потім влаштовував екскурсії цими химерними порталами для схиблених на антикваріаті дурнів, які умлівали над чи то вибагливо розцяцькованими, чи то надміру лубочними зразками. Захоплювалися дверима доби рококо або ж Першої Імперії — тими, що їх викинули племінники Наполеона, або ж конфіскованими в Германа Ґерінґа (той свого часу добряче понишпорив Лувром). Інші, поточені піщаними бурями Оклахоми, приїжджали на вантажівках. Вони були загорнуті в яскраві плакати мандрівних атракціонів, яких поховала в собі запилюжена пустка Америки 1936-го. Уявіть найогидніші двері — і ви знайдете їх тут. Уявіть найкращі двері — в нього є і вони: красу надійно сховано за порталами забуття. 

Я приїхав подивитися на двері, а не на смерті. За його розпорядженням — чи то пак, наказом — я, згораючи від цікавості, придбав квиток на пароплав, а коли приїхав, то побачив, що сера Роберта ваб­лять не сотні дверей, а одні-єдині надзвичайно темні двері. Таємничий портал, не викритий донині. А під ним? Могила. 

Сер Роберт поспіхом провів велику екскурсію: відчиняв і зачиняв двері, привезені з Пекіна або вкрадені з Нантакета; були ще й такі, які довго лежали під згарищами Етни. Однак серце його, зболіле та хворе, перебувало далеко від цих, здавалося би, приємних оглядин. 

Він розповідав про весняні дощі, які скропили землю й увібрали її в зелень, аби лишень у хорошу погоду люди могли піти на прогулянку й одного дня знайти тіло хлопчика, з якого висмоктали життя через два маленьких порізи на шиї, а два тижні потому — тіла двох дів­чаток. Люди гукали поліцію й з горя напивалися в барі, обличчя їхні хмурніли й блідли. Мами зачиняли дітей у будинках, де татусі читали їм лекції про смерть, що причаїлася в Чесемському лісі.

— Чи підете ви зі мною, — зрештою запитав сер Роберт, — на див­ний і дуже сумний пікнік?

— Піду, — відповів я. 

Тієї безрадісної неділі ми застібнули дощовики, спакували в кошик сандвічі та червоне вино і рушили до лісу.

Доки ми спускалися схилом у вологий морок лісу, в нас було досить часу, аби пригадати, що писали в газетах про знекровлену плоть зниклих дітей; про те, як поліція сотню разів марно прочісувала хащі, а в прилеглих обійстях намертво зачиняли двері, щойно сонце скочувалося на захід. 

— Дощ. Прокляття. Дощ! — сер Роберт, плохенький і немічний старий, звів до неба бліде обличчя, і його сиві вуса затремтіли над тонкими вустами. — Наш пікнік піде прахом!

— Пікнік? — сказав я. — Наш убивця приєднається до трапези?

— Молюся Богу, щоби приєднався, — відповів сер Роберт. — Так, молюся Богу, щоби приєднався. 

Ми йшли крізь сповнені туманом і тьмяними сонячними променями ліси та галявини, аж доки не забрели у німотну пущу, де звуки вмирали, б’ючись об вологу стіну сплетених дерев і зеленавий моховий килим, що вистилав дерен і горбочки. Весна ще не дісталася до голих дерев. Сонце скидалося на арктичний диск — відсторонений, холодний, майже мертвий. 

— Ось це місце, — зрештою мовив сер Роберт.

— Тут знайшли дітей? — запитав я.

— Їхні тіла були порожні, як сама порожнеча.

Я глянув на галявину та подумав про дітей. І про людей, котрі приголомшено застигли над ними, і про поліцію, яка прибула, аби пошеп­­ки порадитися, понишпорити та розгублено поїхати геть. 

— Вбивцю не піймали?

— Не цього розумника. Наскільки ви спостережливий? — запитав сер Роберт.

— На що саме потрібно звернути увагу?

— Є тут одна заковика, і саме її поліцейські проґавили. У них були ідіотично антропоморфні погляди на це криваве місиво, тому слідчі шукали вбивцю з двома руками, двома ногами, в костюмі і з ножем. Ідея про людську природу злочинця так затьмарила їм розум, що вони не помітили один неймовірний, але очевидний факт щодо цього місця. Отже!

Він легенько стукнув тростиною об землю.

Щось трапилося. Я витріщився на мох. 

— Ану ще раз, — прошепотів я.

— Ви бачили це?

— Здається, я бачив, як відчинився і зачинився крихітний потаємний люк. Дайте мені, будь ласка, вашу тростину.

Він дав мені тростину, і я стукнув нею об землю. 

І знову повторилося те саме.

— Павук! — вигукнув я. — Втік! Боже, як же швидко!

— Фіннеґан, — пробурмотів сер Роберт.

— Що?

— Знаєте стару приказку: сидів тут, пробіг там Фіннеґан. Ось, погляньте.

Сер Роберт кишеньковим ножиком розкопав ґрунт, вирізав шматок дерену, трохи обтрусив його, щоби показати мені якесь гніздо. Павук панічно заметався, а відтак упав на землю. 

Сер Роберт простягнув мені гніздо.

— Неначе сірий оксамит. Доторкніться. А цей малий — спеціаліст з моделювання. Зробив крихітну замасковану схованку, де завжди сидить напоготові. Звідти добре чути, як повзе муха. А тоді павук раптово вискакує, хапає здобич, тягне до себе та грюкає дверцятами!

— Не знав, що ви любите Природу.

— Ненавиджу її. Та все ж маю багато чого спільного з цим метикованим малим. Двері. Завіси. Я вже мовчу про інших павукоподібних. Саме любов до дверей надихнула мене на вивчення цього неймовірного теслі, — сер Роберт вказав тростиною на кріплення павутини. — Яка вправність! І все це пов’язано з трагедією. 

— Вбиті діти?

Сер Роберт кивнув.

— Ви не помітили нічого дивного в цьому лісі?

— Він надто тихий. 

— Тихий! — сер Роберт слабко посміхнувся. — Безмір тиші. Ні вам звичних птахів, жуків, цвіркунів чи жаб. Ані шелесту, ні гамору. Поліцейські не помітили цього. Та й із якого побиту мали помітити? Але саме відсутність звуків та рухів наштовхнула мене на божевільну теорію щодо цих убивств. 

Він грався з неймовірною конструкцією, яку тримав у руках. 

— А що б ви сказали, якби змогли уявити дуже великого павука у справді гігантській схованці? Коли дитина на бігу чує, як хтось засмоктує повітря в себе, як щось її хапає, а відтак вона зникає з глухим звуком. Що скажете? — сер Роберт уважно розглядав дерева. — Вигадки та побрехеньки? Хоча, зрештою, чому б і ні? Еволюція, селекція, зростання, мутації і — ш-ш-шух!

Він знову стукнув тростиною по землі. Люк відчинився й зачинився. 

— Фіннеґан, — мовив він.

Небо потемніло.

— Дощ! — глипнувши на хмари холодним поглядом сірих очей, він простягнув руку, либонь, щоби доторкнутися до зливи. — Чорт! Павукоподібні ненавидять дощ. І наш великий темний Фіннеґан також. 

— Фіннеґан! — роздратовано вигукнув я.

— Так, я вірю в нього. 

— Павук, більший за дитину?

— Вдвічі більший.

Холодний вітер війнув на нас мрякою. 

— Господи, я ненавиджу відступати. Мерщій, перш ніж ми підемо геть. Сюди.

Сер Роберт відгріб палицею сухе листя, виставляючи напоказ дві сіро-коричневі кулі.

— Що це? — схилився до них я. — Старі гарматні ядра?

— Ні. — Він розколов сіруваті кулі. — Всього-на-всього ґрунт.

Я доторкнувся до розбитих грудок землі.

— Це наш Фіннеґан викопує, — пояснив сер Роберт. — Щоби вирити свій тунель. Він розбиває землю великими граблеподібними хеліцерами, ліпить кулі, переносить їх щелепами і викидає по той бік діри. — На тремтячій долоні сер Роберт простягнув з півдюжини дрібних грудочок. — Це нормальні кульки, які викидають з крихітних тунелів. Майже іграшкові. — Він торкнув палицею величезні кулясті форми біля наших ніг. — А тепер поясніть мені ці! 

Я зайшовся сміхом:

— Мабуть, то діти зліпили їх із багнюки.

— Дурниці! — роздратовано вигукнув сер Роберт, позираючи то на дерева, то на землю. — Богом присягаюся, десь тут огидна почвара вистежує нас з-під оксамитового люка. Може, ми взагалі на ньому стоїмо. Господи, ну годі витріщатися! Краї його дверей — нерівні. А він талановитий архітектор, цей Фіннеґан. Геній камуфляжу. 

Сер Роберт і далі захоплено марив про темну землю, павука, його тонкі лапи та невситимий рот, а вітер тим часом, завиваючи, хилитав гілля дерев.

Раптом сер Роберт підняв вгору тростину.

— Ні! — закричав він.

Я не мав часу обернутися. Плоть закам’яніла, а серце спинилося. 

Щось вчепилося мені в спину.

Мені здалося, ніби я чую, як відкорковують величезну пляшку чи відкривають люк. Щось огидне повзло вниз по моєму хребту. 

— Стійте! — закричав сер Роберт. — Негайно!

Він наніс удар своєю тростиною. Я лантухом упав на землю. Він скинув те щось із моєї спини, а тоді підняв.

Виявилось, що вітер зламав суху гілляку та швиргонув її на мене.

Тремтячи всім тілом, я важко піднявся. 

— Безглуздя, — повторив я з дюжину разів. — Безглуздя. Чорт забирай, цілковите безглуздя. 

— Безглуздю — ні! Бренді — так! — промовив сер Роберт. — Хочете бренді?

Небо над нами тепер було абсолютно чорним. Ринула злива. 

Одні двері змінювалися іншими, а ті — ще одними, й ось ми нарешті в кабінеті сера Роберта в його маєтку. Тепла, багата кімната, в якій полум’я тліло в легкому протязі каміна. Ми жадібно заковтували сандвічі, чекаючи, коли припиниться дощ. Сер Роберт припускав, що той закінчиться до восьмої вечора, і ми у світлі місяця з великою нехіттю могли би повернутися до Чесемського лісу. Я пам’ятав про гілляку, що впала, пригадував її павучий дотик і п’янів як від вина, так і від бренді.

— Тиша в лісі, — промовив сер Роберт, доїдаючи вечерю. — Який убивця міг би створити таку тишу?

— Надзвичайно розумна людина з безліччю отруєних приманок і з достатніми запасами інсектицидів могла б убити кожну пташку, кожного кролика, кожну комаху, — відповів я.

— Навіщо їй це робити?

— Аби переконати нас, що десь неподалік є величезний павук. Щоби вдосконалювати свої лиходійства.

— Тишу помітили тільки ми з вами. Поліція не звернула на неї жодної уваги. Навіщо вбивці йти на всі ці труднощі просто так?

— Ви би ще запитали, навіщо йому вбивати.

— А от цього, мабуть, не питав би, — сер Роберт запив їжу доб­рим ковтком вина. — Істота з ненажерливою пащекою спустошила ліс. Коли не зосталося більше нічого, вона заходилася красти дітей. Тиша, вбивства, засилля павуків-каменярів, величезні земляні кулі — все сходиться.

Рука сера Роберта поповзла по столу — справжнісінький тобі вимитий, наманікюрений павук. Спинившись, він склав тонкі долоні у чашу. 

— На дні павучого лігва є звалище, куди господар скидає рештки комах, якими він ласував. Уявіть собі звалище нашого Великого Фіннеґана!

Я уявив. Перед очима постали гігантська істота з безліччю ніг, причеплена до темного люка під лісом, і дитина, яка бігла в присмерку, наспівуючи щось. Раптом хтось засмоктує повітря в себе — і пісенька обривається, не лишаючи по собі нічого, окрім спорожнілої просіки та глухої луни від зачиненого люка. А під темною землею вовтузиться павук: крутить, заплітає павутиною оглушену дитину, тихо оркеструючи своїми лапами.

На що буде схоже звалище такого павука? Рештки яких численних банкетів гнитимуть там? Я затремтів.

— Дощ припиняється, — схвально кивнув сер Роберт. — Назад до лісу. Я тижнями малював карту цього клятого місця. Всі тіла було знайдено на одній і тій же галявині. Саме туди вбивця, якщо то була людина, приходив! А, може, там, у гробниці, живе незвичайний шовкопряд, майстер земляних тунелів, творець дивовижних дверей.

— Мені обов’язково все це слухати? — запротестував я.

— Слухайте далі, — сер Роберт допив останній бокал бургундського. — Викинуті тіла бідних дітей знаходили з інтервалом у тринадцять днів. Це означає, що кожні два тижні наш огидний восьминогий мисливець має їсти. Сьогодні — чотирнадцята ніч з тих пір, як від останньої дитини не знайшли нічого, окрім шкіри. Сьогодні наш непримітний друг повинен бути вельми голодним. Отож! Не мине навіть години, як я познайомлю вас із Фіннеґаном, великим і жахливим!

— І все це, — промовив я, — змушує мене ще раз випити.

— Я йду, — сер Роберт ступив крізь одні з дверей часів Людовіка Чотирнадцятого, — на пошуки останніх, найогидніших дверей у моєму житті. Ви йдете зі мною?

— Так, чорт забирай, я йду!

Сонце сіло, дощ минув, і хмари розвіялися, щоби явити холодний, тривожний місяць. Ми йшли, занурені у власну тишу, яка була частиною тиші втомлених стежин і просік, а тоді сер Роберт тицьнув мені в руки маленький срібний пістолет. 

— Навряд чи він вам допоможе. Вбивство величезного павука — нелегке завдання. Важко здогадатися, коли слід зробити перший постріл. Якщо не влучити — другого шансу вже не буде. Кляті створіння — що великі, що маленькі — рухаються блискавично!

— Дякую, — я взяв зброю. — Мені треба випити. 

— Авжеж, — сер Роберт простягнув мені срібну баклажку для бренді. — Пийте, скільки треба. 

Я хильнув дещицю. 

— А ви?

— У мене є власна баклажка, — сер Роберт підняв її. — Для особ­ливої нагоди.

— На що ви чекаєте?

— Я мушу заскочити чудовисько зненацька і тому, коли натраплю на нього, маю діяти на тверезу голову. За чотири секунди до того, як воно мене схопить, я сьорбну цього чарівного «Наполеона», присмаченого неприємним сюрпризом.

— Сюрпризом?

— Ох, не поспішайте. Ви все побачите. Так само як і цей підступний душогуб. А тепер, шановний, нам потрібно розділитися. Я піду цією дорогою, а ви — тією. Не заперечуєте?

— Які заперечення, якщо я до смерті наляканий? Що це?

— Тримайте. На випадок, якщо я зникну, — він простягнув мені скріплений печаткою лист. — Прочитайте листа вголос констеблю. Це допоможе визначити, де знаходимось я та Фіннеґан. Хтось втрачає, хтось знаходить.

— Будь ласка, без подробиць. Я почуваюся останнім йолопом, тому що поплівся за вами, в той час коли Фіннеґан, якщо він існує, сидить у теплі, десь під нашими ногами, і ще й примовляє: «Ці ідіоти наді мною, бігаючи туди-сюди, заклякнуть від холоду. Гадаю, варто дати їм замерзнути». 

— Сподіваюся, з одним із нас все буде гаразд. Зараз же йдіть геть. Якщо ми вештатимемося разом, він не вистрибне. А будемо поодинці — він визирне з найменшої тріщини, огляне пейзаж величезним яскравим оком, знову пірне вниз — жух! — й один із нас провалиться у пітьму. 

— Тільки не я. Будь ласка, тільки не я.

Нас розділяло не більше шістдесяти футів, і в тьмавому світлі місяця ми вже почали втрачати один одного. 

— Ви там? — здалеку погукав сер Роберт крізь листяну пітьму.

— Хотів би, щоб ні! — гукнув я у відповідь.

— Рухайтеся далі! — долинуло до мене. — Не втрачайте мене з поля зору. Підійдіть ближче. Ми вже майже на місці. У мене інтуї­ція, здається, я відчуваю...

Коли зникла остання хмара, місячне сяйво блиснуло діамантами, щоби показати, як сер Роберт, примруживши очі, розмахує руками, наче антенами, важко хапає повітря ротом, сподіваючись на щось. 

— Ближче, ближче, — долинало до мене. — Я чую, як він дихає. Будьте поряд. Не ворушіться. Можливо...

Він застиг на місці. У виразі його обличчя було щось таке, від чого мені хотілося підскочити, підбігти та зіштовхнути його з купини, на якій він стояв. 

— Сер Роберте! О Господи! — заволав я. — Тікайте!

Проте сер Роберт наче приріс. Одна його рука метлялася у повіт­рі, наче шукала щось чи прагнула до чогось доторкнутися, в той час як інша витягла срібну фляжку з бренді. У місячному сяйві він здійняв її високо вгору, немовби цокаючись з Фатумом. А відтак, долаючи відразу, зробив один, два, три, Боже мій, чотири неймовірних ковтки!

Він розвів руки в боки, стоячи проти вітру, закинув голову назад, регочучи, наче хлопчина, і востаннє ковтнув свого таємничого напою. 

— Гаразд, Фіннеґане, з-під землі ти чи із землі, — закричав Сер Роберт. — Ну ж бо! Забирай мене.

Він гупнув ногою.

Переможно заволав.

І зник.

Все це тривало лише мить.

Блиск, мигтіння. Темний кущ виріс з-під землі, з шелестом всмоктав у себе повітря — тіло глухо впало, і дверцята з тріском зачинилися.

Галявина спорожніла.

— Сер Роберте, втікайте!

Але втікати вже не було кому.

Навіть не замислюючись над тим, що мене теж можуть схопити та змусити зникнути, я похитуючись пішов до місця, де сер Роберт виголосив свій відчайдушний тост.

Я стояв, вдивляючись у землю та листя, — ні звуку, і тільки серце моє стугоніло, коли вітер здмухував листя, оголюючи камінці, суху траву та голу землю.

Я, напевно, звів голову та завив, наче пес на місяць, а тоді впав на коліна і, забувши про страх, заходився розгрібати землю в пошуках дверцят до підземної гробниці, де тихий клубок ніг ткав нитки, зв’язуючи та муміфікуючи здобич, яка донедавна була моїм другом. «Ось вони, останні двері», — промайнула в моїй голові божевільна думка, коли я викрикував ім’я мого друга.

Я знайшов лише його люльку, тростину та фляжку з-під бренді, яку він загубив, коли розпрощався з ніччю, з життям, з усім на світі. 

Підвівшись, я шість разів вистрелив у німотну землю, хоча це було цілковитою дурницею. Хитаючись, я брів через цю його раптову могилу, цю замуровану гробницю, намагаючись почути приглушені крики, волання чи плач — але все було марно. Я ходив колами, беззбройний, стримуючи поєднані з риданням крики. Я би залишився там на всю ніч, але листяна злива та люте павуче хилитання зламаних гілок сповнили моє серце панічним жахом. Я побіг геть, все ще протинаючи його іменем запечатану хмарами тишу. Десь там ховався і місяць.

Опинившись біля садиби, я загупав у двері, смикаючи їх та горланячи щось, аж поки не згадав, що вони відчиняються всередину і їх ніхто ніколи не замикав на замок.

В бібліотеці я був самотній як перст, і тільки лікер ще підтримував у мені життя. Я читав листа, якого сер Роберт залишив по собі:

«Мій любий Дуґласе.

Я старий і вже набачився всього, але не божевільний. Фіннеґан існує. Мій фармацевт дав мені сильну отруту, яку я підлив у бренді, що взяв із собою у нашу прогулянку. Я вип’ю це зілля до краплі. Фіннеґан, не знаючи, що я — отруєна закуска, швидко затягне мене до себе. Ось я є — а ось мене немає. Я стану зброєю, що спричинить його смерть через хвилину після моєї. Не вірю, що на світі є ще такі жахні почвари, як він. Він зникне, і з його родом буде покінчено.

Незважаючи на мою старість, я надзвичайно допитливий. Я не боюся смерті, бо мій лікар сказав, що коли мене не вб’є якийсь нещасний випадок, то це зробить рак.

Я міркував над тим, щоби підсунути нашому нічному вбивці отруєного кролика, але тоді б я ніколи не дізнався, чи насправді він існує, а якщо так, то де саме. Фіннеґан сконав би у своїх жахних тунелях, а я ніколи би нічого не дізнався. А обравши свій шлях, я на одну тріумфальну мить дізнаюся істину. Заздріть мені. Бійтеся за мене. Моліться за мене. Пробачте, що йду, не попрощавшись. Мій любий друже, бережіть себе».

Я склав листа та заридав.

Ніхто більше про сера Роберта не чув.

Дехто казав, що він наклав на себе руки, розігравши власну мело­драму, і що якось ми знайдемо його зогниле готичне тіло; подейкували, що це він вбивав дітей, що саме ця його захопленість дверними стулками та завісами і взагалі дверима породила в ньому нездоровий інтерес до одного з видів павуків та призвела до диких планів зі створення найдивовижніших дверей в історії. Казали, що перед смертю він сам викопав ту зловісну нору і стрибнув туди в мене на очах, щоб увічнити історію про страшного Фіннеґана. 

Але я не знайшов ніякої нори. Відмовляюся вірити, що людина могла би вирити таку яму, навіть якщо це сер Роберт, поціновувач дверей.

Мені залишається тільки запитати: чи стане людина вбивати, знекровлювати тіла своїх жертв і будувати підземне сховище? Який у неї мотив? Створити найдивовижніший, найпотаємніший спосіб переходу? Божевілля. І як бути з тими величезними земляними кулями, які начебто були викинуті з павучої нори?

Десь глибоко під землею, в застеленій оксамитом безіменній крипті, лежать Фіннеґан та сер Роберт. Чи є один із них параноїдним альтер-еґо іншого? Важко сказати. Але вбивства припинилися, і кролики повернулися в Чесемський ліс, а кущі тепер переповнені метеликами та птахами. Прийшла нова весна, і діти гасають по гамірній галявині, що більше ніколи не занурюється в тишу.

Хай Фіннеґан та сер Роберт спочивають у мирі.