Наталка Ліщинська – українська письменниця, творчий доробок якої доволі різноманітний: фантастичні твори («Нагострені леза», «Не люди, люди, нелюди», «Нова людина»), низка оповідань та навіть дитяча книга «Пригоди Хоробрика».
– Пані Наталю, як ви гадаєте, чи може автор водночас працювати над рукописами в кількох жанрах?
– Безперечно! А для мене не лише можливо, а й бажано і навіть обов’язково, оскільки належу до тієї частини авторів, яким краще пишеться одразу кілька різнопланових текстів. Бувало, що нараз і чотири різні рукописи: три оповідання і роман. Та й читати можу водночас дві-три книги. Тільки не варто намагатися повторювати мій або чийсь досвід, якщо це не відповідає вашій натурі. Це я схильна перемикатися, та є автори, яким не можна випадати надовго зі свого тексту, інакше втратяться драйв, напруга, об’ємність і життя в тих світах, що існують в їхніх головах.
– Чому ж вам пишеться найкраще кілька текстів нараз?
– По-перше, я не нудьгую. Коли відчуваю, що на ось цьому етапі в тексті згасає запал, я дещо загрузла, лихоманка творення разом із вдалими спалахами знахідок кудись поділися, тоді перестрибую в геть інший світ з іншими героями та подіями. І знову опиняюся біля гарячої печі творення: феєрверк ідей, уява домальовує деталі цього нового світу, та й герої цікаві такі, свіжі. Це чари, бо згодом починає тягнути і до залишеного світу першого рукопису, йдуть проблиски виходу з глухого кута, несподівані повороти сюжету. Це дивовижна робота мозку, коли здається, що він зовсім не працює над облишеним, що вже трохи набридло, однак насправді десь у підсвідомості щось вариться, аж поки проривається на поверхню, в свідомість готовим рішенням, яскравою ідеєю, незвичайним поворотом.
По-друге, переконана, що такий метод рятує мене тоді, коли проходжу якусь важку частину тексту, наприклад, сцену смерті, щось страшне чи огидне. Оскільки я влаштована так, що пишу способом актора – втілююся уявно в кожного героя і проживаю певний відрізок його життя, – то значно безпечніше «вийти» зі шкіри персонажа, який страждає, та «стати» іншим героєм, якому зараз якраз пощастило переживати чудову пригоду чи щастя. Це самозбереження, спосіб психіки не згоріти, не втонути в депресивних емоціях. І таким чином дах залишається на місці, а не їде в синю даль.
По-третє, мабуть, я так влаштована, що багато задач стимулюють найкраще. Мій мозок це любить, а тому й шукає фан, кайф – назвіть інакше, хоч би й роботою на повних обертах, просто робота… от мало в кого це слово асоціюється із задоволенням, радістю, але в мене продуктивна, гарна робота мозку еквівалентна щастю, одному з його безлічі видів.
– Чи відрізняється чимось збір інформації для написання дорослої книги від дитячої?
– Звісно ж. Якщо казати про «Нагострені леза», тверду наукову фантастику, то вона наповнена наукою, гіпотезами, проривними ідеями. А от дитячу казку «Пригоди Хоробрика» не можна було насичувати незрозумілими для дітей термінами й наукою.
Проте так це виглядає теоретично, однак на практиці обидва тексти мають чимало спільного. Фантастика – що доросла, що дитяча – твердо стоїть на реальності.
Наприклад, щоб написати казку про бджолину княжу династію, довелося відсвіжити та здобути нові знання: які вороги є у бджіл? як влаштований вулик? скільки медоносів є в сім’ї? які функції королеви-матки? якою «мовою» спілкуються бджоли? і таке інше.
Ще спільне: знання і в дорослому, доволі складному тексті, і в дитячому розважальному, легшому, є органічно вбудованими. Художній текст не може нагадувати суху енциклопедію, адже герої повинні діяти у світі, збудованому за правилами і законами, але без нудного бубоніння безкінечних параграфів і пунктів. Коли література навчає, то робить це непомітно, начебто випадково. І саме тому з такою «вчителькою» легко вчитися, бо дуже цікаво.
А про те, що автор роками ретельно назбирував гору знань, то нікому і не треба знати. Головне, щоб потім кожен поціновувач книжки, дорослий чи малий, прочитав гарно-цікаво-розважально збудовані твори легко і з насолодою, та й мав уже знання як власність.
Розмовляла Олена Буда