Інтерв’ю з Мар’яною Стефак

Ваша перша книжка — підліткове фентезі «Ключ Горгона» — побачила світ минулого року й одразу ж привернула увагу читачів. Це й не дивно, бо підлітки люблять фентезі. Ще й книжка отримала відзнаку «Підліткова книжка року» від Топу БараБуки. Чи були вражені такою увагою до своєї творчості?

Якщо висловитись одним словом, то емоції були «вау!». Насправді я не вважаю цю нагороду своєю. «Ключ Горгона» — це спільна праця десятків (а може, й сотень) людей: художниці Марії Савко, редактора Івана Андрусяка, котрий не дав загинути ідеї з самого початку, коли ніхто не хотів зв’язуватися з новонародженою авторкою, директора видавництва «НК — Богдан» Богдана Будного та Наталії Будної, котрі повірили і підтримали, і всіх-всіх, хто верстав, вичитував, друкував, клеїв, вантажив… Якби «Ключ Горгона» залишився вордівським файликом, то навряд чи його б хтось високо оцінив.
А щодо підлітків і фентезі… Підлітки різні, і, відповідно, різні у них й уподобання. Я ж пишу фентезі, бо цей жанр подобається насамперед мені.

«Мій брат — янгол» — друга книжка, яка з’явилася досить швидко після «Ключа Горгона», але призначена зовсім для іншої аудиторії — дітей молодшого шкільного віку. А як писалося для таких читачів?

Звісно, кожна читацька вікова категорія має свою специфіку. Тому я і теоретичну частину творчого письма вивчала, і читала багато творів інших авторів, котрі пишуть саме для дошкільнят та молодших школярів. Найважче було стримувати свою невгамовну тягу до довгих і «кучерявих» речень, переобтяжених різноманітними зворотами, натомість робити їх короткими, максимально схожими на ті, якими спілкуються діти, і водночас змістовними. На щастя, маю двох доньок відповідного віку, тому мала за ким спостерігати.

Коли почала читати цю книжку, то одразу ж згадала, як у дитинстві хотіла мати братика, і батьки виконали це моє бажання. Ви теж мріяли про братика?

Ні. У мене вже був молодший брат. У нас різниця два роки. Тобто скільки себе пам’ятаю — він був завжди. Батьки казали, що я його немовлям обожнювала. Пригадую лише, як катала його на шаленій швидкості у візку на межі-стежці між двох городів, поки дорослі працювали, і ледь не витрясла у картоплю. Потім, як і всі майже однолітки, ми переважно товклися. Але не приведи Господи якомусь нещасному зайді образити мого меншого братика!

Мій брат — янгол : повість-казка

299,00 грн

Переглянути

Ця книжка присвячена темі втрати ненародженої дитини. Історія заснована на власному досвіді чи цілком вигадана?

Мені здається, неможливо чесно й щиро писати про досвід, якого не пережив. Деяким письменникам достатньо послухати чиюсь історію. Я так не вмію. Тому так, це справді мій досвід. Я мама сина, трьох доньок і янгола. Чомусь мені здавалося, що це був хлопчик, Олексій. Ця книжка — результат мого бажання зробити щось для нього.
А ще можливість дорослим подивитися на втрату ненародженої дитини очима інших дітей, які вже є у родині. Як правило, тема втрати вагітності в нашому суспільстві доволі табуйована. До такого досвіду ставляться як до невдачі, неповносправності. Багато родин не отримують необхідної підтримки. Так, саме родин, бо не лише мати янгола, а й батько, і старші діти — усі переживають втрату. Дуже часто батьки й самі не вміють впоратись із горем. Моє покоління цього ніхто не вчив. Тому діти під час втрати залишаються у вакуумі без жодних пояснень.

Чи одразу ж вигадали назву історії — «Мій брат — янгол»? Можливо, були й інші варіанти?

Ні, назва з’явилася відразу. Якось так складається, що у моїх творах робочі назви стають остаточними.

Як думаєте, чи у сучасній ситуації війни ця назва може стати тригерною? І як взагалі писати на таку непросту тему? Які відгуки отримуєте на цю книжку?

Зараз маємо багато тригерів. Тема втрати — завжди непроста. Реакція може бути непередбачуваною. Тому писати справді важко. Боїшся помилитися, травмувати, боїшся занадто «прилизати», позбавивши текст того ядра, заради якого власне й починаєш писати. На щастя, я не одна вирішую, чи бути цій книзі. Є редактор, котрий має літературний досвід, є ціла група експертів. До слова, я завжди і всюди наголошую, що раджу дітям читати книгу разом із дорослими, неодмінно з подальшим обговоренням. Іноді дорослим варто спочатку самим прочитати цю історію, а тоді вирішувати, можливо, з огляду на вік читача чи ситуацію в родині, як діяти: дати читати дитині весь текст чи котрісь розділи пропустити або переказати своїми словами.
До речі, наразі діти гарно реагують на книжку. Навіть краще, ніж я очікувала. Жодних проблем на презентаціях, коли ми її читали та обговорювали, не виникало. Діти дуже відкриті. Готові говорити про втрати. Хтось відразу починає ділитися, що у нього був братик і помер немовлям, у когось померла бабуся, хтось втратив домашнього улюбленця. Я завжди акцентую увагу дітей не на самій втраті, а на тому, якими були ті, кого з нами нема, як ми їх любимо і як важливо їх пам’ятати. Зрештою, смерть — частина нашого життя. Постійно ізолювати дітей від такого досвіду все одно не вийде.

Хоча тема сумна, але книжка вийшла життєствердною, подекуди зворушливою і навіть веселою. Як Вам це вдалося?

Та вона і має бути веселою! Це ж діти! З їхніми незручними запитаннями і ще більш незручними відповідями на мільйони тем. Діти мають бути збитошними, веселими, постійно робити якісь капості. Вони мають повне законне право не любити праБА, бо вона лізе обніматися й цілуватися. І цікавитися, чи носять священники колготки під рясою. І вірити, що стара липа у парку, якщо її обійти десять разів, неодмінно проти годинникової стрілки, виконає найзаповітніше бажання. Я вірю, що книга про сумний досвід не повинна бути депресивною. Власне, навіть якщо вона про втрату, то насамперед у ній йдеться про життя.

Особливо сподобалося, як Оленка вигадує ім’я для свого братика-янгола. А як Ви обирали імена для своїх дітей?

Вигадати імена моїм дітям був ще той квест. У мого чоловіка досить незвичне ім’я — Яромир (так-так, привіт, Ярку, із «Ключа Горгона»). Я, звісно, розумію, що традиція звертатися на ім’я та по батькові потроху стає архаїзмом, але хотілося, щоб звучало естетично. Ви колись намагалися вигадати ім’я, яке б пасувало до Яромирович-Яромирівна? І бажано без «р», бо ми всі гаркавимо. Тому в мене є Денис, Олена, Власта («Ключ Горгона» дописався, а ім’я мені так сподобалося, що коли народилася донька, пазл сам собою склався) і Кіра. Так, там є «р». Каюся, то в мене просто фантазія закінчилася.

Проілюструвала книгу художниця Лариса Федорченко. Чи сподобалися Вам її малюнки і чи показали історію так, як і задумували?

Вони шикарні! А ці кольори! Коли мені паскудно на душі, я сідаю гортати ілюстрації з книги «Мій брат — янгол». Лариса зробила неймовірну роботу, справді.
До речі, з ілюстраціями вийшла справжня містика. Коли редактор Іван Андрусяк надіслав мені пробні скетчі, я просто очам не повірила: Оленка з історії мала точнісінько такий вигляд, як моя донька Оленка. Одягнені однаковісінько: жовта футболка, сині штанці на лямках. Схожість просто портретна! Той же рудий хвостик, ті ж пози, коли стоїть чи сидить. Ну хіба не дивовижно? Я відразу зрозуміла: це «наша» художниця і жодної іншої нам не треба! Сподіваюся, ще матимемо спільні проєкти з Ларисою. З нею класно працюється!

Розмовляла Оксамитка Блажевська