Ваша перша книжка — підліткове фентезі «Ключ Горгона» — побачила світ минулого року й одразу ж привернула увагу читачів. Це й не дивно, бо підлітки люблять фентезі. Ще й книжка отримала відзнаку «Підліткова книжка року» від Топу БараБуки. Чи були вражені такою увагою до своєї творчості?
Якщо висловитись одним словом, то емоції були «вау!». Насправді я не вважаю цю нагороду своєю. «Ключ Горгона» — це спільна праця десятків (а може, й сотень) людей: художниці Марії Савко, редактора Івана Андрусяка, котрий не дав загинути ідеї з самого початку, коли ніхто не хотів зв’язуватися з новонародженою авторкою, директора видавництва «НК — Богдан» Богдана Будного та Наталії Будної, котрі повірили і підтримали, і всіх-всіх, хто верстав, вичитував, друкував, клеїв, вантажив… Якби «Ключ Горгона» залишився вордівським файликом, то навряд чи його б хтось високо оцінив.
А щодо підлітків і фентезі… Підлітки різні, і, відповідно, різні у них й уподобання. Я ж пишу фентезі, бо цей жанр подобається насамперед мені.
«Мій брат — янгол» — друга книжка, яка з’явилася досить швидко після «Ключа Горгона», але призначена зовсім для іншої аудиторії — дітей молодшого шкільного віку. А як писалося для таких читачів?
Звісно, кожна читацька вікова категорія має свою специфіку. Тому я і теоретичну частину творчого письма вивчала, і читала багато творів інших авторів, котрі пишуть саме для дошкільнят та молодших школярів. Найважче було стримувати свою невгамовну тягу до довгих і «кучерявих» речень, переобтяжених різноманітними зворотами, натомість робити їх короткими, максимально схожими на ті, якими спілкуються діти, і водночас змістовними. На щастя, маю двох доньок відповідного віку, тому мала за ким спостерігати.
Коли почала читати цю книжку, то одразу ж згадала, як у дитинстві хотіла мати братика, і батьки виконали це моє бажання. Ви теж мріяли про братика?
Ні. У мене вже був молодший брат. У нас різниця два роки. Тобто скільки себе пам’ятаю — він був завжди. Батьки казали, що я його немовлям обожнювала. Пригадую лише, як катала його на шаленій швидкості у візку на межі-стежці між двох городів, поки дорослі працювали, і ледь не витрясла у картоплю. Потім, як і всі майже однолітки, ми переважно товклися. Але не приведи Господи якомусь нещасному зайді образити мого меншого братика!
Ця книжка присвячена темі втрати ненародженої дитини. Історія заснована на власному досвіді чи цілком вигадана?
Мені здається, неможливо чесно й щиро писати про досвід, якого не пережив. Деяким письменникам достатньо послухати чиюсь історію. Я так не вмію. Тому так, це справді мій досвід. Я мама сина, трьох доньок і янгола. Чомусь мені здавалося, що це був хлопчик, Олексій. Ця книжка — результат мого бажання зробити щось для нього.
А ще можливість дорослим подивитися на втрату ненародженої дитини очима інших дітей, які вже є у родині. Як правило, тема втрати вагітності в нашому суспільстві доволі табуйована. До такого досвіду ставляться як до невдачі, неповносправності. Багато родин не отримують необхідної підтримки. Так, саме родин, бо не лише мати янгола, а й батько, і старші діти — усі переживають втрату. Дуже часто батьки й самі не вміють впоратись із горем. Моє покоління цього ніхто не вчив. Тому діти під час втрати залишаються у вакуумі без жодних пояснень.
Чи одразу ж вигадали назву історії — «Мій брат — янгол»? Можливо, були й інші варіанти?
Ні, назва з’явилася відразу. Якось так складається, що у моїх творах робочі назви стають остаточними.
Як думаєте, чи у сучасній ситуації війни ця назва може стати тригерною? І як взагалі писати на таку непросту тему? Які відгуки отримуєте на цю книжку?
Зараз маємо багато тригерів. Тема втрати — завжди непроста. Реакція може бути непередбачуваною. Тому писати справді важко. Боїшся помилитися, травмувати, боїшся занадто «прилизати», позбавивши текст того ядра, заради якого власне й починаєш писати. На щастя, я не одна вирішую, чи бути цій книзі. Є редактор, котрий має літературний досвід, є ціла група експертів. До слова, я завжди і всюди наголошую, що раджу дітям читати книгу разом із дорослими, неодмінно з подальшим обговоренням. Іноді дорослим варто спочатку самим прочитати цю історію, а тоді вирішувати, можливо, з огляду на вік читача чи ситуацію в родині, як діяти: дати читати дитині весь текст чи котрісь розділи пропустити або переказати своїми словами.
До речі, наразі діти гарно реагують на книжку. Навіть краще, ніж я очікувала. Жодних проблем на презентаціях, коли ми її читали та обговорювали, не виникало. Діти дуже відкриті. Готові говорити про втрати. Хтось відразу починає ділитися, що у нього був братик і помер немовлям, у когось померла бабуся, хтось втратив домашнього улюбленця. Я завжди акцентую увагу дітей не на самій втраті, а на тому, якими були ті, кого з нами нема, як ми їх любимо і як важливо їх пам’ятати. Зрештою, смерть — частина нашого життя. Постійно ізолювати дітей від такого досвіду все одно не вийде.
Хоча тема сумна, але книжка вийшла життєствердною, подекуди зворушливою і навіть веселою. Як Вам це вдалося?
Та вона і має бути веселою! Це ж діти! З їхніми незручними запитаннями і ще більш незручними відповідями на мільйони тем. Діти мають бути збитошними, веселими, постійно робити якісь капості. Вони мають повне законне право не любити праБА, бо вона лізе обніматися й цілуватися. І цікавитися, чи носять священники колготки під рясою. І вірити, що стара липа у парку, якщо її обійти десять разів, неодмінно проти годинникової стрілки, виконає найзаповітніше бажання. Я вірю, що книга про сумний досвід не повинна бути депресивною. Власне, навіть якщо вона про втрату, то насамперед у ній йдеться про життя.
Особливо сподобалося, як Оленка вигадує ім’я для свого братика-янгола. А як Ви обирали імена для своїх дітей?
Вигадати імена моїм дітям був ще той квест. У мого чоловіка досить незвичне ім’я — Яромир (так-так, привіт, Ярку, із «Ключа Горгона»). Я, звісно, розумію, що традиція звертатися на ім’я та по батькові потроху стає архаїзмом, але хотілося, щоб звучало естетично. Ви колись намагалися вигадати ім’я, яке б пасувало до Яромирович-Яромирівна? І бажано без «р», бо ми всі гаркавимо. Тому в мене є Денис, Олена, Власта («Ключ Горгона» дописався, а ім’я мені так сподобалося, що коли народилася донька, пазл сам собою склався) і Кіра. Так, там є «р». Каюся, то в мене просто фантазія закінчилася.
Проілюструвала книгу художниця Лариса Федорченко. Чи сподобалися Вам її малюнки і чи показали історію так, як і задумували?
Вони шикарні! А ці кольори! Коли мені паскудно на душі, я сідаю гортати ілюстрації з книги «Мій брат — янгол». Лариса зробила неймовірну роботу, справді.
До речі, з ілюстраціями вийшла справжня містика. Коли редактор Іван Андрусяк надіслав мені пробні скетчі, я просто очам не повірила: Оленка з історії мала точнісінько такий вигляд, як моя донька Оленка. Одягнені однаковісінько: жовта футболка, сині штанці на лямках. Схожість просто портретна! Той же рудий хвостик, ті ж пози, коли стоїть чи сидить. Ну хіба не дивовижно? Я відразу зрозуміла: це «наша» художниця і жодної іншої нам не треба! Сподіваюся, ще матимемо спільні проєкти з Ларисою. З нею класно працюється!
Розмовляла Оксамитка Блажевська
(067) 350-18-70
Кошик
19.06.2024 
924
Повернутись до списку новин
