Інтерв’ю з Іваном Андрусяком

Свою нову книжку «Дитина з мішка» для кого першочергово писав — для дітей чи для дорослих? Чи для тих, і тих? Що побачать діти у цьому тексті, а що — дорослі?

Із-поміж найприкріших речей, які тільки можуть статися з письменником, мене завжди дуже лякала одноманітність. Це коли раз уловив якусь вдалу тональність, якийсь особливий ритм, чи натрапив на хвацьку ідею або ефектного героя — і ти сідлаєш цього коника й женеш його з тексту в текст, із книжки в книжку. Звісно, у добротних письменників неодмінно є власний авторський стиль, який вирізняє їхні твори і дає змогу відданим читачам упізнавати їх з однієї строфи чи з одного абзацу. Але по-справжньому класні письменники, не гублячи цього стилю, все ж уміють змінюватися: з кожною новою книжкою кидають собі нові виклики й у міру сил і можливостей намагаються з ними впоратися. Звісно, десь це виходить краще, десь гірше, але читачеві з таким письменником ніколи не буває нудно.

Саме на таких письменників я волію взорувати — принаймні в тому, що з кожною новою книжкою кидаю собі нові виклики. І серед цих викликів «Дитина з мішка» стала для мене одним із найскладніших: як зробити дорослу історію цікавою для дітей, а дитячу — для дорослих; і щоб це була одна й та сама історія.

Вийшло це в мене чи ні — судити, ясна річ, читачеві. І хоч я свідомий того, що в цієї історії, згідно з самою її природою, не може бути так багато читачів, як у «Чакалки», чи в «Бурундука», чи в «Морськосвинському» циклі, чи в інших найпопулярніших моїх книжках, та все ж я сподіваюся, що є люди, і малі, й дорослі, яким вона ляже на душу.

Тим паче, в книжці є навіть розділ «Історія для дорослих. Читати дітям категорично заборонено». Це нібито казка, але, думаю, дорослі побачать там і проблеми нашого суспільства. Наприклад, про активну забудову міст висотними будинками. Саме це й закладав?

«Забудовний хаос» — лише один із сюжетів, які роблять життя людини в цьому світі все менш щасливим. Адже нам — як каже Кальошко, головний герой цієї історії — доводиться жити буквально на головах одні в одних.

— Ось ти, Оксамитко, на якому поверсі живеш?

— На третьому в дев’ятиповерховому будинку.

Якщо припустити, що в кожній квартирі мешкає в середньому по три людини, то за логікою Кальошка виходить, що ти живеш на головах шести людей, і ще принаймні вісімнадцятеро людей живе в тебе на голові. Хоч-не-хоч, це тисне на мізки, навіть якщо ми з цим звиклися й перестали помічати, ба більше — з народження сприймаємо, як норму.

Та з іншого боку, втекти від такого світу, ізолюватися в природному середовищі також не вихід; зрештою, це виявляється неможливим навіть для такого дивака, як Кальошко. До того ж людство завжди мало проблеми з тим, щоб розрізняти дивацтво і диво. А сучасній людині, яка «носить на голові» нинішню жахливо прекрасну цивілізацію, все це загрожує ще й тим, що такою людиною дуже легко маніпулювати. Є дивак і в нього є мішок отже, для когось, кому вигідно збурити суспільство, це чудова нагода кинути в натовп кістку розбрату: а які наміри в цього дивака? Чому він прийшов з мішком? Чи не хоче він, бува, вкрасти дитину? Тому що дитина — одна з найостанніших цінностей у суспільстві, в якому всі інші природні цінності розмиті чи знівельовані… Це той триґер, на який усе ще реагує навіть «розжиріло втомлена» від російсько-української війни квітучо-занепадницька Європа: не терор мирного населення, не перманентне знущання з військовополонених, не очевидні геноцидальні наміри росії, а лише викрадення росіянами українських дітей змусило Високий європейський суд з прав людини порушити справу проти путіна і його поплічників.
Тож казка казкою, але жодна казка не береться з нізвідки…

Дитина з мішка : повість-казка

249,00 грн

Переглянути

Так, історія «Дитина з мішка» пронизана філософією життя. Наприклад, що дітей потрібно в певний момент відпускати, а дорослі мають залишатися трішечки дітьми, а не занадто серйозними. Це і є твоя життєва філософія?

Просто письменник має не лише окреслити проблему, а й запропонувати вихід — особливо якщо це дитячий письменник і книжка адресована в тому числі й дітям. Моя життєва філософія підказує мені, що цей вихід кожна людина може знайти в самій собі. Точніше в найприроднішому стані самого себе. А найприродніший стан людини — це, звісно, дитинство. Лише дитина здатна побачити висотку як місце проживання людей на головах одні в одних: це очевидно, це логічно, але дорослий зазвичай так уже не мислить. Я ж цією книжкою прагну закликати дорослих пригадати себе такими — дитинними, природними. І звірятися з собою-дитиною, реагуючи на розмаїті подразники цього світу, в якому нам випало жити і який ми не можемо змінити глобально, але можемо змінити власний погляд на нього. Не втратити дитину в собі — ось моя життєва філософія.
Зрозуміло, що ці речі прописані для дорослого читача, а читачі-діти їх просто не вловлять. Для них я намагався закласти тут, у принципі, те саме, тільки трішки по-іншому сформульоване: їхнє бачення, їхнє розуміння цього світу, їхнє уявлення про нього не менш важливе, ніж уявлення дорослих. Це, як і має бути в дитячій літературі, розкривається через пригодницький сюжет: адже Кальошко без допомоги Дитини не зміг би врятувати свій ліс, своє містечко, свій світ. Ба більше: спробуй-но визначити, чия роль у цьому порятунку виявилася важливішою — Кальошкова чи Дитини?..

Що це за фольклорний персонаж Кальошко, який є головним персонажем? Звідки про нього дізнався? У твоїй іншій книжці «Стефа і Чакалка» Чакалка — теж фольклорний персонаж.

Справді, я люблю працювати з фольклорними персонажами й сюжетами, це дуже цікаво. З Чакалки все й почалося на межі Полтавщини і Північної Слобожанщини я почув про цю ефектну персонажку, якою там лякають дітей. Мовляв, прийде вночі, забере неслуха в мішок і понесе в темний ліс — і далі для письменника розкривається безліч чудових і веселих можливостей для інтерпретування того, що ж вона там, у темному лісі, з цими прекрасними дітьми робить. Деякі з цих можливостей я й розкрив у циклі повістей про Стефу і Чакалку. Але ж таких персонажів було багато, у кожному регіоні свої, а іноді й у кожному селі свій знаходився. Згодом їх, на жаль, значною мірою витіснив з народної пам’яті злощасний Бабай, але згадки ще де-не-де позберігалися, і я почав цих «лякальників» собі колекціонувати. Найвеселішим із них був персонаж із Поділля на ім’я Жеригівно. Ясна річ, у дитячій книжці так не напишеш, то в повісті «Кабан дикий — хвіст великий» я обізвав його Жерикізяком. Милий такий персонажик.😊
А в селі Острів на Тернопіллі дітей лякали Кальошком. Про це розповів мені мій друг, поет Борис Гуменюк. Звісно, я розпитував його, чому таке дивне ім’я і який на вигляд той Кальошко, але виявилося, що всього цього народна пам’ять, на жаль, не зберегла. Тож Борис сказав: «Я тобі Кальошка дарую, а вже який він — то це сам вигадуй». Ото я й вигадав…
Власне, фольклорна основа та сама, що і з Чакалкою: є страшко з мішком, і є дитина, яка з тим мішком якось взаємодіє. Але з Кальошком інтерпретація цього сюжету радикально інша: якщо там це веселі пригоди і стьоб із псевдонауки педагогіки та методик виховання, то тут це філософська казка — хай із також пригодницьким, проте розмисловим сюжетом.
У грудні 2022 року Борис Гуменюк пропав безвісти на бойовій позиції під Кліщіївкою. Книжка починається з присвяти-замовляння про те, щоб він вижив, знайшовся і повернувся додому. Мені дуже-дуже його бракує…

Чи таким бачив оформлення книжки? Як розкрила героїв на сторінках художниця Валерія Крижановська?

Книжка намальована в моїй улюбленій стилістиці, яку я жартома називаю «каляки-маляки, або відірви і викинь». На перший погляд видається, що так могла б намалювати сама дитина — хоча насправді далеко не кожен професійний художник здатний «витягнути» такі речі. Тут треба мати особливий дар, який сповна проявився у Валерії Крижановської. Тому я свідомо обрав саме її, адже книжка вийшла у видавництві «Богдан», де я працюю і мав вплив на вибір художника. Страшенно радію цьому вибору: ілюстрації Валерії можна роздивлятися довго-довго, усміхатися з ними й розмислювати над ними. На Заході така стилістика давно популярна, утім, для української дитячої книжки все ще не вельми характерна та принаймні «Дитині з мішка» вона, як на мене, дуже пасує.

Розмовляла Оксамитка Блажевська